– Олено, а де мама? – запитав мене брат, розгублено роздивляючись по кімнатах. Я забрала жити до себе маму, якій 84 роки. Це були тяжкі кілька місяців. Мама вже як дитина, її не можна залишати вдома саму. Вона іноді впізнає мене, а іноді думає, що я маленька дівчинка або ж її маленька племінниця, яка пішла на небеса ще в дитинстві, ну і так далі. Ви зрозуміли. У мене робота, діти, онук ось-ось народиться. Я не витримала

– Олено, а де мама? – запитав мене брат, розгублено роздивляючись по кімнатах.
Я забрала жити до себе маму, якій 84 роки. Це були тяжкі кілька місяців.
Мама вже як дитина, її не можна залишати вдома саму. Вона іноді впізнає мене, а іноді думає, що я маленька дівчинка або ж її маленька племінниця, яка пішла на небеса ще в дитинстві, ну і так далі. Ви зрозуміли.
У мене робота, діти, онук ось-ось народиться. Я не витримала.
З братом ми продали мамину квартиру і поділили гроші навпіл. Він свої витратив на своє задоволення, я свою частину відклала. Там не так уже й багато вийшло.
А доглядати маму випало мені, бо брат живе в іншому місті, і взагалі у нього справи і так далі. До нас він навідується десь раз на кілька місяців.
Я по телефону йому нічого не розказувала, що я вирішила зробити.
Як виявилося, в нашому містечку, хоча ми живемо в простому районному центрі недалеко від Києва, є приватний будинок для літніх людей.
Він розташований у приватному секторі, за високим парканом, охайна триповерхова будівля. Начебто це просто будинок, в якому живуть люди, а не соціальна установа. Це дійсно приватний будинок, де всі умови.
Я віддала туди маму.
Я до неї ходжу майже щодня, ми бачимося, вона там під доглядом. Я плачу за неї частково зі своїх грошей, частково з тих, що залишилися від продажу її квартири. І так моїй сім’ї добре, і мамі там теж нормально.
Але брат цього не зрозумів.
– Ти що наробила? – його голос тремтів від люті. – Як ти могла?
– Як могла? – повторила я і подивилася йому в очі. – Я кілька місяців не спала ночами. Вона вставала, ходила по квартирі, шукала свою маму, мене іноді не впізнавала.
Одного разу мама хотіла вийти на вулицю посеред ночі. Я не могла нормально працювати, бо постійно думала, що буде, якщо я залишу її саму вдома.
– Ти могла найняти доглядальницю! – він знову підвищив голос.
– А ти міг допомогти! Доглядальниця – це теж не дешево і вона не врятує від ночей, коли мама не спить, а ходить по квартирі, – я теж зірвалася.
Між нами зависла тиша. Він не знайшов, що сказати.
– Там гарні умови, – вже спокійніше продовжила я.
– Догляд, лікар, харчування. Вона не одна. Я ж до неї ходжу. Я не покинула її.
Брат пройшовся по кімнаті.
– Ти мала хоча б сказати мені.
– А що б це змінило? – я зітхнула.
– Ти живеш в іншому місті. Приїжджаєш раз на три місяці. Витратив свою частину грошей, навіть не подумавши, що мамі може щось знадобитися.
– Я б щось придумав.
Я гірко посміхнулася.
– Що саме? Забрав би її до себе?
Він опустив голову.
– Це не означає, що я не хвилююся за маму, – сказав він тихо.
– Тоді допомагай, – я подивилася на нього з викликом. – Будемо разом оплачувати її перебування там.
Він нічого не відповів. Лише хряснув дверима й пішов.
Тепер не знаю, що буде далі. Він образився. Але я не вважаю, що зробила щось погане. Я ж не здала її в якусь установу, де за нею ніхто не дивитиметься.
Я щодня приходжу, вона нагодована, доглянута. У неї є люди, з якими вона спілкується.
Чому ж тоді так важко на душі? І що тепер робити з братом? Може, я дійсно мала сказати йому раніше? Чи я все зробила правильно?