– Оленко, я про той Париж все життя мріяла, – хвалиться мені свекруха по телефону, розповідаючи, що мій чоловік, тобто її син, подарував їй вчора путівку в тур на тиждень Європою з відвідуванням Парижа на два дні, а мені плакати хочеться.

Я не знаю, за що він так зі мною і з дітьми. Я просила в нього купити нам путівку в Шарм-ель-Шейх в Єгипет, адже діти вже 4 роки моря не бачили.

Але ж ні. Виявляється, у нас не було грошей. У нас були важливіші витрати. Ми мусимо економити. Так він мені сказав. І ось буквально через тиждень – сюрприз для його мами.

– Ну ти уявляєш? – говорю я кума Оксані, коли та зайшла до мене на каву. – Я не проти, щоб вона кудись поїхала, хай відпочине. Але чому я повинна дізнаватися про це постфактум? Чому в нас грошей на море нема, а на її Париж – є?

Оксана робить ковток кави і якось скептично дивиться на мене:

– А ти йому що сказала?

– Та що я могла сказати? Я просто в ступорі була! Я запитала, коли ж тепер ми поїдемо з дітьми. А він мені: «Оленко, ти ж розумієш, що в мами все життя мрія була. А діти ще маленькі, їм ще буде море».

– І що, ти просто мовчки це проковтнула?

Я зітхаю.

– Та що мені було робити? Кричати? Він би тільки розізлився, та й все. Я в декреті, не працюю, він все сам тягне. Не хочу конфлікту.

Оксана зітхає і хитає головою.

– Слухай, Олено, а може, ти сама собі гірше робиш? Він же бачить, що ти терпиш. От і продовжує робити те, що йому вигідно.

Я замислююсь. А й справді. Він же знає, що я не буду влаштовувати сцен. Що я лишень поплачу собі тихенько в подушку і змирюся.

Але ж як так? Чому я мушу миритися? Чому мрія його матері – це святе, а наша мрія – ні? Чому він не думає про дітей так, як думає про свою маму?

От що мені робити? Як мені пояснити чоловіку, що я теж людина, що мої бажання і бажання наших дітей теж важливі? Що не тільки його мама заслуговує на здійснення мрій?

А ви би такий вчинок чоловіка пробачили?

Джерело