– Оленко, ти ж знаєш, що я не дозволяю. Скільки можна цю тему піднімати?

Так мені вкотре відповіла сестра, коли я запропонувала продати в селі нашу спільну батьківську хату, яка там зараз стоїть нікому не потрібна і розвалюється.

Але у сестри свої аргументи, яких я не розумію.

Хата дісталася нам у спадок від батьків п’ять років тому. Вона була збудована ще в середині минулого століття нашим дідом, і колись її називали однією з найкращих у селі.

Білі стіни, простора веранда, яблуневий сад, що починався просто за парканом – колись все тут дихало життям.

Але з того часу, як нас із сестрою життя розкидало по містах, хата залишилася без догляду.

Мені було важко бачити, як колись теплий дім перетворювався на руїну. Щоразу, коли я приїжджала до села, душа стискалося від того, як заростає двір, як відшаровується фарба на віконницях, як дерев’яний дах поступово занепадає під вагою часу.

Сестра ж вважала інакше. Вона категорично відмовлялася навіть обговорювати продаж хати. Вона казала одне й те саме:

– Це наш дім. Батьки залишили його для нас. Хіба ти можеш продати спогади?

Я не могла зрозуміти, що саме вона хоче зберегти. Батьків уже немає. Ми з сестрою обидві живемо в місті, і жодна з нас не збиралася повертатися до села.

Але кожна спроба поговорити на цю тему закінчувалася суперечкою і до чого не вела.

Одного разу, минулого вересня, після чергової розмови з сестрою, я вирішила поїхати до села сама, щоб ще раз побачити хату і, можливо, остаточно переконатися, що її потрібно продавати.

Дорога була довгою, і я згадувала дитинство: як ми бігали з сестрою по саду, як мама готувала пиріжки, а тато розповідав казки біля каміна. Всі ці спогади були теплими, але чомусь вони не тримали мене за ту хату. Це вже було минуле.

Коли я приїхала, переді мною постала похмура картина. Будинок виглядав ще гірше, ніж минулого разу.

Вікна були забиті дошками, сад заріс бур’янами. На ґанку валялися якісь старі речі, які хтось, здається, викинув із хати.

Я взяла ключі, які завжди були у мене в кишені, і відчинила двері. Усередині все пахло старістю і вогкістю. Шафи, накриті білими простирадлами, нагадували привидів, а підлога під моїми кроками скрипіла, як у фільмах про старі загадкові будинки.

– Оленко? – раптом пролунав голос позаду мене.

Я озирнулася і побачила сусідку – тітку Марію, яка нас часто доглядала, коли батьки були зайняті.

– Доброго дня, тітко Маріє, – я привіталася.

– Що це ти тут сама? Сестра твоя теж не часто з’являється.

– Так, ми з нею ніяк не дійдемо згоди. Я пропоную продати хату, а вона категорично проти.

Тітка Марія лише хитнула головою:

– Вона ще з дитинства була вперта. Але знаєш, можливо, справа не лише в упертості. Сходи до лісу за хатою. Там є одне місце, яке вона часто відвідувала, коли була малою. Може, зрозумієш, чому їй так важливо триматися за цю хату.

Я не зрозуміла, про що вона, але вирішила послухати і вирушила за хату. Стежка була заросла, але я знала її напам’ять.

Через десять хвилин я вийшла на галявину, де стояв старий дуб. Під ним була маленька дерев’яна лавочка. І раптом я згадала: це місце ми називали «таємним сховком».

Тут ми ховалися з сестрою, коли сварилися з батьками чи хотіли побути на самоті.

В дуплі старого дубу я побачила щось несподіване – старий альбом. Я відкрила його і побачила дитячі малюнки. На кожному була хата, сад, яблука, ми з сестрою, мама й тато. Виявилося, сестра ховала ці малюнки тут, ніби оберігала спогади від часу.

Я повернулася додому з альбомом і дивним почуттям. Можливо, я дійсно недооцінювала значення цієї хати для сестри.

Того вечора я зателефонувала їй.

– Світлано, мені здається, я тепер розумію. Але скажи чесно: що для тебе ця хата?

У трубці на мить запанувала тиша. Потім я почула її голос:

– Це не просто хата, Олено. Це все, що залишилося від нашого дитинства. Вона тримає мене тут, ніби нитка до того життя, де ми були всі разом, щасливі з батьками. Там наче їх душа.

Ці слова змусили мене переглянути своє ставлення до батьківської оселі.

Можливо, продаж – це не вихід. Можливо, я маю спробувати знайти спосіб оживити цей дім, зробити його знову теплим і живим. І не для когось, а для нас самих. Ми спробуємо з сестро зробити це разом.

Джерело