– Олена, йду я. — прокашлявшись, якимось чужим, безбарвним голосом сказав Олег.

– У гараж, чи що? — машинально буркнула Олена, мимохіть глянувши на чоловіка.

– Ні. Олено, я від тебе йду. До іншої жінки…

Недочищена картопля випала з рук і, підстрибуючи, бадьоро покотилася під стіл. Олена якийсь час спостерігала за її втечею, намагаючись переварити сказане, потім круто розвернулась і подивилася на чоловіка.

Нарешті до неї дійшов сенс сказаного. Збоку можна було подумати, що вона спокійна, як нерухома скеля посеред океану. Насправді в душі у неї відбувся схід лавини. Вони, почуття, звалилися і поховали під собою все — любов, радість і нездійснені надії.

– І хто ця жінка? — спитала Олена, щосили стримуючись, щоб не закричати та не кинутися на нього з кулаками.

– Ти не знаєш її, Олено. Але вона така… Така… У нас все по-справжньому. Вона розуміє мене з півслова і ми маємо багато спільного. Дуже багато спільного! — захоплено говорив він, а Олена подумки тицяла в нього овочечисткою, з насолодою і радістю спостерігаючи як він вужем крутиться від болю.

– Ну, напевно ти знайшов нарешті своє щастя, вітаю. — сказала вона натомість, сунувши під кран руки та овочечистку — вона закінчила з картоплею. – І мені не обов’язково знати всі тонкощі. Ти вільний. Іди. Вечеряти не запрошую, думаю тебе вже зачекалися.

Олег схлипнув, чи то від радості, чи то від надлишку почуттів і вирушив у спальню збирати речі. Вона мріяла про дві речі — не впасти та щоб він якнайшвидше пішов…

– Ну я це … Я пішов, гаразд? — відступаючи до дверей, прошепотів Олег.

Вона обернулася до нього. Обличчя її було спокійним, навіть умиротвореним. Було видно, що він був трохи здивований, чекаючи, як мінімум, сліз і докорів, але ніяк не повної байдужості. Хмикнувши, він вийшов із кухні.

Олена дочекалася, коли зачиняться вхідні двері та без сил опустилася прямо на підлогу. Вчепившись зубами в руку, щоб не закричати, вона завила.

Як поранена, хвора тварина, яка не має більше шансів… Шансів жити. І тільки години через три, опухла та охрипла від сліз, вона доповзла до спальні та одягнена впала на ліжко. Світ її померк…

Олена прокинулася посеред глибокої ночі та на неї наринула сумна ностальгія. Вона згадувала, як вони познайомилися.

Вона, молода недосвідчена дівчина, приїхала до невеликого містечка за розподілом і в перші ж вихідні пішла з подружками на танці. І того ж вечора зустріла його. Він був у компанії кількох хлопців, які стежили за порядком у парку.

Високий, плечистий, з широкою посмішкою, Олег відрізнявся від них статтю і мужністю… Олена, глянувши на нього одного разу, втратила мову. І розуміла, що це все, вона зникла назавжди.

А він дивився на неї глузливо і трохи зверхньо. Йому теж сподобалася худенька дівчина і того ж вечора він зголосився її проводити. Більше вони не розлучалися.

Вони зустрічалися практично щодня. Через три місяці подали заяву до РАГСу. А влітку відгуляли галасливе, молодіжне весілля. Жили спочатку у гуртожитку.

Потім, коли в низ з’явився первісток, отримали свою першу двокімнатну квартиру. Їх щастю не було меж. А ще вони кохали одне одного. По-справжньому.

Знаєте, коли одна людина розуміє іншу без слів, по очах, губах і навіть спині. Дивним було ще те, що вони ніколи не сварилися. Правда-правда! Так буває, коли люди зійшлися, як пазли, як плюс та мінус, або як їнь та ян…

Минулого тижня виповнилося тридцять шість років їхнього сімейного життя. І найстрашніше, що тридцять сім, швидше за все, вже не буде… Подумавши про це, Олена заплакала знову. Тепер вже тихо і гірко, ніби оплакуючи кінець їхнього щастя та кохання…

Ранок видався похмурим, як і настрій Олени. Але треба було вставати, будинок великий, господарство також. Все вимагає уваги та догляду.

Випила чаю з цукром уприкуску, а більше нічого в себе не змогла запхати… І вирушила наводити лад. Прибралася, погодувала курочок, випустила в загін козу, потім вимила підлогу, перемила кинутий вчора посуд.

Все робила з розлюченістю, ніби не даючи собі можливості зупинитися і подумати про найстрашніше. Про те, що сталося. Але була ще одна проблема — як повідомити про це дітей. Синові Васі та дочці Насті.

Зважилася лише ближче до обіду.

– Мам, та він що, зовсім того? Як це знайшов іншу жінку? Яку іншу? Це жарт якийсь, мамо… Хочеш ми приїдемо? Прямо зараз приїдемо? — стурбовано казала дочка.

-Ні, ні, Настю, не треба їхати! Що ви надумали? Ти на останньому місяці, тобі такі колотнечі ні до чого. Я впораюся. Зрештою, всі ж живі.

Син відреагував різко. Довго сипав образи, мало не плювався в трубку. Олена навіть присоромила його. Мовляв, припиняй батька ображати, всяке в житті буває.. Домовилися в результаті, що Вася у вихідні приїде.

Повідомивши дітям, Олена трохи видихнула. А проходячи повз дзеркало у передпокої, спіймала свій втрачений погляд і зупинилася. На неї дивилася огрядна жінка, в домашньому халаті. Без косметики, з опухлими від сліз очима та потрісканими губами.

-Так … Не дивно, що він молодуху знайшов. Он яка я стала. Товста, без зачіски, ні манікюру немає, ні макіяжу. Та мабуть, красуня, а я давно забула про себе. Діти, чоловік та онуки на першому місці. На другому кури з городом… Ех… — Олена розгублено провела рукою по обличчю і гірко зітхнула, уявляючи “молодуху” та свого чоловіка…

Вона згадала останній рік їхнього сімейного життя і тепер багато чого зрозуміла. Рік видався напруженим. Тяжка вагітність дочки, поява дитини в сім’ї сина, якась постійна метушня, господарські проблеми.

Все це займало більшу частину її часу і на чоловіка просто не залишалося. Олег, часто приїжджаючи з роботи, вечеряв на самоті через її відсутність. Проводив вихідні теж без неї, доки вона займалася онуками.

Тоді, мабуть, і знайшовся час для нового захоплення. Вона згадувала, як він непомітно віддалився і став зовсім чужим. Але вона через свою зайнятість цього не помічала… Або не хотіла помічати…

Потяглися дні в Олени. Без нього. Спершу важко було. Потім стало легше. Дітей вона просила, щоб вони батька не уникали. Їх він не кидав. Батько він добрий і любить онуків. Тож їх це не стосується.

Діти побурчали, але обіцяли подумати. А за пів року вона заспокоїлася трохи. Тим більше, що сумувати їй зовсім ніколи стало. Господарство все на ній, онукам допомогти треба.

Хоч і пенсіонерка, а на роботу влаштувалася. Схудла, зачіску змінила, почала мати гарний вигляд. Згодом посмішка, її найкраща прикраса, на місце повернулася. А що робити? Життя продовжується.

А через пів року дзвінок із незнайомого номера. А там голос. Забутий небагато, але від цього рідний не менший.

– Оленко, кохана моя … Пробач мені, прийми назад. Ну, не можу я без тебе. Перші два місяці як у тумані жив, а потім усе. Як тільки ляжу, очі заплющу — ти переді мною стоїш. Пустиш, га? – просив Олег слізно.

– Ні, не пущу. Іди до молодухи своєї. У вас багато спільного. А мені й без тебе непогано. – Як відрізала Олена. І слухавку кинула.

З того часу почалося. Як вечір, так Олег дзвонить, вмовляє, добрими словами засипає.

– Олено, ну ми вже не молоді з тобою. Ну що нам ділити на старість років? Біс поплутав, з ким не буває. Кохаю тебе та сім’ю нашу люблю. Васю з Настею та онуками. Хочу із вами бути.

– А хто тобі заважає, Олег? Люби дітей та онуків люби. Вони від тебе не відмовляються. А без мене обійдешся. Усе. Чашку розбиту не склеїти, як не намагайся. – рішуче відрубувала вона.

Діти, якщо спочатку проти батька були налаштовані, тут що один, що інший на захист Олега встали.

– Мамо, батько на себе не схожий. Він дуже винний, ну з ким не буває. Може пробачиш його, га? — часто просила дочка Настя.

– Ну так, мамо. Вибачила б ти його. Що ви, як маленькі. Я ж знаю, ти його любиш. – вторив сестрі Вася.

– Ні ні. Усе. Не просіть. Не зможу я жити з ним після цього, розумієте? Увесь час згадуватиму як він мене зрадив.

Так і жила Олена. Працювала, будинком займалася, з дітьми спілкувалася. Внуків няньчила. І все без нього. Без Олега.

А Олег, тим часом зі своєю, з якою в нього “багато спільного”, розійшовся. І переїхав жити до своєї старенької матері. Сильно сумував він за Оленою.

Часто згадував їхнє життя. Дуже шкодував, що так вчинив. Тільки видно не виправити нічого. Доведеться йому з цим жити.

І ось одного чудового дня зважився він на вчинок. Прийде він до будинку Олени, впаде їй у ноги та проситиме прощення. Може змилостивиться, пробачить і назад прийме. А ні, то хоч побачити її, кохану та ненаглядну…

Одягнувся він пристойніше і вирушив у дорогу. Приїхав. Стукає до хати рідної, а ніхто не відчиняє. Олена в ніч пішла на роботу. На чергування. Постукав ще трохи та вирішив подрімати на веранді, на лавці.

Почекати, поки господиня повернеться. Ліг і заснув міцним, богатирським сном. Давно не спав так міцно. Видно, стіни рідні на нього так подіяли. І втома.

А Олена під ранок додому повернулася. А тут сюрприз. Підійшла вона, а Олег і не дихає. І обличчя бліде у світлі місяця здалося. Вона його рукою штовхнула — жодної реакції. По плечу постукала – нуль емоцій. Почала трясти його, як грушу — не реагує.

– Ой, божечки … Ох горе мені, горе. Олежко коханий, на кого ж ти мене покинув, на кого залишив… Як же я без тебе тепер житиму, коханий мій… — заголосила Олена, на груди чоловікові кинувшись…

А він раптом хвастає її за плечі та давай цілувати.

– Ах кохаєш значить, раз коханий. І я тебе кохаю, Оленко моя люба. Вибач мені, дружина рідна! Не можу без тебе жити. — навколішки перед нею впав, обличчя руками закривши…

– Ах ти ж, негідник! Ах ти ж шахрай! Безсовісний! — лупцювала його по спині Олена. — Я справді подумала, що ти… того. Думаю зробив щось із собою і додому помирати прийшов. — Нагулявся, кіт березневий? Ось я тебе…

…З того часу помирилися Олена з Олегом і жити стали ще краще. І любити один одного ще міцніше та сильніше. Тому що зрозуміли, напевно, як це — людину втратити. Свою людину — найближчу і рідну.

І ще зрозуміли, що прощати іноді треба. Гординя вона не завжди корисна. І навіть якщо людина вчинила дуже погано, можна знайти в серці для неї маленький куточок. А ще — цінувати та берегти треба те, що зараз маємо, а не втрачене щастя. Ось така ось історія… З гарним кінцем.

КІНЕЦЬ.