— Олено, я йду, – прокашлявшись чужим, безбарвним голосом сказав Олег.

— У гараж, чи що? – машинально буркнула Олена, побіжно глянувши на чоловіка.
— Ні. Олено, я від тебе йду. До іншої жінки…

Недочищена картопля випала в неї з рук і, підстрибуючи, бадьоро покотилася під стіл. Олена якийсь час спостерігала за її втечею, намагаючись переварити сказане, потім круто розвернулася і впритул подивилася на чоловіка. Нарешті до неї дійшов сенс сказаного. З боку можна було подумати, що вона спокійна, як нерухома скеля посеред океану. Насправді в душі в неї стався схід лавини. Лавини її почуттів. Вони, почуття, звалилися й поховали під собою все – кохання, радість і нездійснені надії..

— І хто ця жінка? – запитала Олена, щосили стримуючись, щоб не закричати й не кинутися на нього з кулаками.

— Ти не знаєш її, Олено. Але вона така… Така… У нас усе по-справжньому, знаєш. Вона розуміє мене з півслова і в нас багато спільного. Дуже багато спільного! – захоплено говорив він, а Олена подумки тикала в нього овочечисткою, з насолодою і радістю спостерігаючи як він вужем крутиться від болю…

— Ну, напевно ти знайшов нарешті своє щастя, вітаю, – сказала вона натомість, сунувши під кран руки й овочечистку – вона закінчила з картоплею. – І мені не обов’язково знати всі тонкощі. Ти вільний. Іди. Вечеряти не запрошую, думаю, на тебе вже зачекалися…

Олег схлипнув, чи то від радості, чи то від надлишку почуттів і пішов у спальню збирати речі. А Олена, щоб не впасти, вхопилася за край раковини, спостерігаючи за побілілими кісточками пальців. Вона мріяла про дві речі – не впасти і щоб він скоріше пішов…

— Ну я це… Я пішов, гаразд? – відступаючи боязко до дверей, прошепотів Олег. Вона повернулася до нього. Обличчя її було спокійним, навіть умиротвореним. Було видно, що він був злегка здивований, очікуючи щонайменше сліз і докорів, але аж ніяк не повної байдужості. Хмикнувши, він вийшов із кухні.

Олена дочекалася, коли зачиняться вхідні двері, і без сил опустилася просто на підлогу. Вчепившись зубами в руку, щоб не закричати, вона завила. Як поранена, хвора тварина, у якої немає більше шансів… Шансів жити. І тільки години за три, опухла й захрипла від сліз, вона доповзла до спальні й вдягнена звалилася на ліжко. Світ її померк…

…Олена прокинулася посеред глибокої ночі і на неї нахлинула сумна ностальгія. Вона згадувала, як вони познайомилися. Вона, молода недосвідчена дівчина, приїхала в невелике містечко за розподілом і в перші ж вихідні пішла з подружками на танці. І того ж вечора зустріла його. Він був у компанії кількох хлопців, які стежили за порядком у парку.

Високий, плечистий, із широкою посмішкою, Олег вирізнявся з-поміж них статтю і мужністю. Олена, глянувши на нього один раз, втратила дар мови. І розуміла що це все, вона пропала назавжди. А він дивився на неї глузливо і трохи зверхньо. Йому теж сподобалася худенька, дівчина з великими очима і того ж вечора він зголосився її провести додому. Більше вони не розлучалися…

Вони зустрічалися практично щодня. За три місяці подали заяву в РАЦС. А влітку відгуляли гучне, молодіжне весілля. Жили спочатку в гуртожитку. Потім, коли зʼявився первісток, з допомогою спадщини вдалося переїхати в свою першу двокімнатну квартиру. Їхньому щастю не було меж.

А ще вони кохали одне одного. По-справжньому. Знаєте, коли одна людина розуміє іншу без слів, по очах, губах і навіть спині. Дивовижним було ще те, що вони ніколи не сварилися. Правда-правда! Так буває, коли люди зійшлися, як пазли, як плюс і мінус, або як інь і янь…

А минулого тижня виповнилося тридцять шість років їхнього сімейного життя. І найстрашніше, що тридцять сім, найімовірніше, вже не буде… Подумавши про це, Олена заплакала знову. Тепер уже тихо й гірко, ніби оплакуючи кінець їхньому щастю й коханню…

Ранок видався похмурим, як і настрій Олени. Але треба було вставати, будинок великий, господарство теж. Усе потребує уваги й догляду. Випила чаю з цукром вприкуску, а більше нічого в себе не змогла запхати. І вирушила наводити лад. Прибрала, погодувала курочок, випустила в загін козу, потім вимила підлогу, перемила кинутий учора посуд.

Усе робила з несамовитістю, немов не даючи собі можливості зупинитися й подумати про найстрашніше. Про те, що трапилося. Але була ще одна проблема – як повідомити про те, що трапилося, дітям. Синові Васі й доньці Насті. Зважилася тільки до обіду.

— Мамо, та він що, зовсім чи що? Як це – знайшов іншу жінку? Яку іншу? Це жарт якийсь, мамо… Хочеш ми приїдемо? Прямо зараз приїдемо? – стурбовано говорила донька.

— Ні, ні, Настюшо, не треба їхати! Що ви надумали? Ти на останньому місяці, тобі такі колотнечі ні до чого. Я впораюся. Зрештою всі живі.

Син відреагував різко. Довго сипав лайками, мало не плювався в трубку. Олена навіть присоромила його. Мовляв, припиняй батька ображати. всяке в житті буває. Домовилися в підсумку, що Вася у вихідні приїде…

Повідомивши дітям, Олена трохи видихнула. А проходячи повз дзеркало в передпокої, зловила свій загублений погляд і зупинилася. На неї дивилася розповніла жінка в домашньому халаті. Без косметики, з опухлими від сліз очима і потрісканими губами.

— Так… Не дивно, що він молоду дівчину знайшов. Он яка я стала. Товста, без зачіски, ні манікюру немає, ні макіяжу. Та мабуть красуня, а я давно забула про себе. Діти, чоловік і онуки на першому місці. На другому кури з городом… Ех… – Олена розгублено провела рукою по обличчю і гірко зітхнула, уявляючи «молодуху» і свого чоловіка…

Вона згадала останній рік їхнього сімейного життя і тепер багато чого зрозуміла. Рік видався напруженим. Важке виношування малюка у доньки, поява дитини в сім’ї сина, якась постійна метушня, господарські проблеми. Усе це займало більшу частину її часу і на чоловіка його просто не залишалося.

Олег, часто приїжджаючи з роботи, вечеряв на самоті, через її відсутність. Проводив вихідні теж без неї, поки вона займалася онуками. Тоді, мабуть, і знайшовся в нього час для нового захоплення. Вона згадувала, як він непомітно віддалився і став зовсім чужим. Але вона, через свою зайнятість, цього не помічала. Або не хотіла помічати…

…Потягнулися дні в Олени. Без нього. Спочатку важко було. Потім легше стало. Дітей вона просила, щоб вони батька не уникали. Їх же він не кидав. Батько він хороший і онуків обожнює. Тому їх це не стосується. Діти посперечалися, але обіцяли подумати. І то добре, так Олена вирішила. А через півроку вона заспокоїлася трохи. Тим паче, що сумувати їй зовсім ніколи стало. Господарство все на ній, онукам допомогти треба. Хоч і пенсіонерка, а на роботу ще влаштувалася. Схудла, зачіску змінила, стала виглядати краще. Згодом усмішка, її найкраща прикраса, на місце повернулася. А що робити? Життя ж триває.

А через півроку дзвінок із незнайомого номера. А там голос. Забутий трохи, але від того рідний не менше.

— Оленка, кохана моя… Пробач мене, прийми назад. Ну не можу я без тебе. Перших два місяці як у тумані жив, а потім усе. Щойно ляжу, очі заплющу – ти переді мною стоїш. Пустиш, га? – просив Олег слізно.

— Ні. Не пущу. Або до молодухи своєї. У вас спільного багато. А мені й без тебе непогано… – як відрізала Олена. І слухавку кинула.

Відтоді почалося. Як вечір, так Олег дзвонить, вмовляє, добрими словами задобрює.

— Оленко, ну ми вже не молоді з тобою. Ну що нам ділити на старості років? Біс поплутав, із ким не буває. Люблю тебе і сім’ю нашу люблю. Васю з Настусею і онуків. Хочу з вами бути.

— А хто тобі заважає, Олеже? Люби дітей і онуків люби. Вони від тебе не відмовляються. А без мене обійдешся. Усе. Чашку розбиту не склеїти, як не старайся. – рішуче відрубувала вона.

Діти, якщо спочатку проти батька налаштовані були, тут що один, що інший на захист Олега встали.

— Мамо, на батькові обличчя немає. Він дуже винен, ну з ким не буває. Може, пробачиш його, га? – просила часто донька Настя.

— Ну так, мам. Пробачила б ти його. Що ви як маленькі. Я ж знаю, ти любиш його, – вторив Вася.

— Ні і ні. Усе. Не просіть. Не зможу я жити з ним після цього, розумієте? Весь час згадуватиму, як він мене зрадив.

Так і жила Олена. Працювала, домом займалася, з дітьми спілкувалася. Онуків няньчила. І все без нього. Без Олега.

А Олег, тим часом зі своєю, з якою в нього спільного багато, розійшовся. І переїхав жити до своєї старенької матері. Сильно сумував він за Оленою. Часто згадував їхнє життя-буття. Дуже шкодував, що так вчинив. Тільки видно не виправити вже нічого. Доведеться йому з цим жити…

І ось одного чудового дня зважився він на вчинок. Прийде він до хати Олени, впаде їй у ноги й прощення проситиме. Може змилостивиться, пробачить і назад прийме. А ні, так хоч побачити її, кохану й ненаглядну…

Одягнувся він пристойніше і вирушив у дорогу. Приїхав. Стукає в дім рідний, а ніхто не відчиняє. Олена в ніч на роботу пішла. На чергування. Постукав ще трохи і вирішив задрімати на веранді, на лавочці. Почекати, поки господиня повернеться. Ліг і заснув міцним, богатирським сном. Давно не спав так міцно. Видно стіни рідні на нього так вплинули. І втома.

А Олена під ранок додому повернулася. А тут сюрприз. Підійшла вона, а Олег і не дихає начебто. І обличчя бліде у світлі місяця здалося. Вона його рукою штовхнула – жодної реакції. По плечу постукала – нуль емоцій. Стала трясти його, як грушу – не реагує.

— Господи… Ох горе мені, горе. Олежку любий, на кого ж ти мене покинув, на кого залишив… Як же я без тебе тепер жити буду, коханий мій… – запричитала Олена, на груди чоловікові кинувшись…

А він раптом схопив її за плечі й давай цілувати.

— Ах любиш значить, раз коханий. І я тебе кохаю, Оленка моя люба. Пробач мене, дружино рідна! Не можу жити без тебе. Їй Богу… – на коліна перед нею бухнувся, обличчя руками закривши…

— Ах ти ж, безсоромний! Ах ти ж шахрай! Без совісті! – лупила його по спині Олена. – Я й справді подумала, що ти представився. Думаю зробив щось із собою і додому в останній путь прийшов. – Нагулявся, значить? От я тебе…

…Відтоді помирилися Олена з Олегом і жити стали ще краще. І любити одне одного ще міцніше й сильніше. Бо зрозуміли, напевно, як це – людину втратити. Свою людину – найближчу й найріднішу. І ще зрозуміли, що прощати іноді потрібно. Гординя вона не завжди корисна. І навіть якщо людина вчинила дуже недобре, можна знайти в серці для неї маленький куточок. А ще – цінувати і берегти потрібно те, що зараз маємо, а не втрачене щастя.

КІНЕЦЬ.