Оленка й Світлана були рідними сестрами, але такими різними, як день і ніч. Оленка – тиха, домашня, з дитинства любила готувати, поралась на городі, мріяла про весілля в сільській церкві, про дітей і господарство. А Світлана – метка, розумна, завжди тяглася до світу: читала книжки, вчилася, а потім першою в селі зібрала речі й подалася на заробітки в Польщу.

– Та хто ж тебе там чекає? – казала тоді мама. – Он Оленка за Петра виходить, а ти за кордон чогось.

– Мамо, не всім же вік біля плити стояти. Я хочу іншого життя. Гроші, досвід… побачу світ, – відповідала Світлана з впертістю у голосі.

Світлана поїхала й справді добре влаштувалася: спершу мила посуд у ресторані, потім вивчила мову, закінчила курси і працювала в офісі великої компанії. Вона не хвалилася, але завжди допомагала родині: висилала гроші батькам, передавала речі, і навіть весілля Оленки частково оплачувала.

А в Оленки було все так, як вона мріяла: весілля, чоловік Петро, гарне подвір’я, кури, корова, садок. За кілька років народився син Михасик, і здавалося – живи та й дякуй Богу. Але за цією показною ідилією ховалася буденна втома, мовчазне розчарування і холод у словах чоловіка.

Одного дня Оленка випадково дізналася, що Петро вже два роки має іншу жінку у сусідньому селі. Вони навіть дитину чекали. Серце стислося, ноги підкосилися, але найстрашніше було не зрада, а байдужість Петра:

– Ну і що? Так буває. Не подобається – йди.

– І син?! А хата?!

– Дитина твоя, хата моя. Йди куди хочеш, – відповів холодно.

Оленка в ту ж ніч подзвонила Світлані. Вона не плакала, просто мовчала і важко дихала.

– Їдь до мене, – сказала Світлана. – Завтра ж вирішу з роботою, а ти збирай документи. Ти не одна, чуєш?

Через тиждень Оленка з сином стояла на вокзалі у Варшаві, втомлена, розгублена, але вперше за довгий час – захищена. Світлана обійняла її так щиро, як давно ніхто не обіймав.

– Тут почнемо все з нуля. Потроху. Але разом, – усміхнулася вона.

Світлана зняла Оленці кімнату, записала на мовні курси, допомогла з роботою в пекарні. Михасик пішов у дитсадок. Було важко, але кожен день Оленка наче оживала. Вперше за багато років вона не прокидалася з тривогою.

Одного разу, коли вона з Світланою гуляла в парку після роботи, до них підійшов чоловік, який привітався польською, а потім обернувся до Оленки:

– Ви, мабуть, не місцева? Я вас раніше не бачив.

Це був Анджей – чоловік середніх років, трохи з сивиною у скронях, із лагідними очима і щирою усмішкою. Він працював у тій же будівельній компанії, де колись Світлана тимчасово перекладала документи.

– Це моя сестра, – представила його Світлана. – Приїхала недавно. Важко було, але тримається.

Анджей не поспішав. Він запрошував на каву, приносив Михасику солодощі, говорив з Оленкою просто, без пафосу і співчуття. Він не питав, що сталося, не засуджував, не вимагав – просто був поруч.

– Ти знову усміхаєшся, – якось сказала Світлана, дивлячись на Оленку. – Я вже забула, як ти так можеш.

– Я й сама забула, – прошепотіла та.

Анджей поступово став частиною їхнього життя. Не нав’язливо, не гучно – просто як хтось, кому ти можеш довірити дитину, секрет чи поганий настрій. Через пів року він запросив Оленку на офіційне побачення. Вона довго вагалася – після Петра в її душі було обгоріле поле. Але з Анджеєм все було інакше.

– А ти не боїшся, що я з дитиною, що я чужинка? – спитала вона.

– Я бачу в тобі жінку. І серце. А не обставини.

Вони почали жити разом. Не одразу, але поступово, щиро. Анджей швидко поладнав з Михасиком – возив його на риболовлю, вчив кататися на велосипеді, читав казки. Оленка влаштувалася працювати кондитеркою, і знову полюбила готувати, бо тепер вона мала знову про кого дбати.

Минув рік. Оленка оформила документи, Світлана зустріла свого, польського коханого, і вперше за роки не почувалась самотньою. Вони сиділи ввечері втрьох на балконі – сестри з келихом вина, Анджей із чашкою кави – і говорили про життя.

– І хто б міг подумати, що я колись скажу “дякую” за зраду, – сказала Оленка.

– Не дякуй зраді, – усміхнулась Світлана. – Дякуй собі, що не зламалась.

– І тобі, сестро. Бо без тебе я б не вистояла.

– Для того й сестри, – відповіла та. – Щоб підтримати, коли світ валиться.

Михасик заснув у кімнаті, Анджей щось лагодив у кухні, а сестри сиділи в тиші. Теплій, справжній, домашній.

Бо іноді доля б’є по найсвятішому. Але якщо поруч є ті, хто підставить плече – знову розвидниться. Навіть в чужій країні. Навіть після зради.

І як добре, що в Оленки була Світлана. А в Світлани – Оленка. І нове життя, яке не зламало – а дало ще один шанс.