– Ларисо, а чи немає в тебе на прикметі знайомого неодруженого чоловіка? – з вигляду жінки було зрозуміло, що питання серйозне.

Оленкина подруга видала коротке: «Хм», більше схоже на усмішку, але стрималася.

У її виразі обличчя раптом з’явився переляк:

– Що все так погано?

– Та ні. Просто Сергій з Олею запросили мене на своє весілля, а я подумала, що одній іти не варіант…

– І ти збиралася йти до колишнього чоловіка на весілля? – від такої заяви Лариса навіть затрясла головою і замахала руками від обурення.

Молода парочка, що сиділа за столиком навпроти, не змовляючись, обернулися.

– Тихіше, чого ти галасує на все кафе! Так, зібралася. Ми з Сергієм дуже добре розлучилися і він щасливий, Оля буде чудовою дружиною.

– А ти що була поганою? – знову несхвально хмикнула подруга, але знову стрималася, щоб не сказати щось образливе.

– Ларисо, ми зараз не про це. Я запитала тебе, сподіваючись на допомогу.
– Так, я думаю, бачиш? – подруга насупилась і відпила з кухля чай. – А на роботі немає відповідної кандидатури?

– На роботі Сергій усіх знає, не хочу. Та й вільних у нас нема, хіба Ігор Степанович, якому сто років скоро.

Хочу, щоб він не почував себе незатишно. А так я в парі і він не думатиме про це.

Лариса розуміюче закивала. Вона перебирала в пам’яті всіх друзів свого чергового залицяльника і ніяк не могла згадати, чи є серед них підходяща кандидатура.

– Хіба він не цікавиться твоїм життям? Думаю, він і так знає, що ти самотня. Коли свято?

– На початку серпня. Я сказала, що не одна.

– А-а-а, так це не терміново. Можна було й не брехати, а навіщо? – знизала плечима подруга, так і не зрозумівши мотиву. – Мого запросили на вечірку за два тижні, давай з нами, всі його друзі будуть, усі заможні і перспективні. Сама й вибереш. А як ні – розвієшся. Після розлучення ти взагалі перестала кудись ходити. Будинок-робота-робота-будинок.

Олена відвернулася від подруги і подивилася у вікно.

– Ти молода, двадцять п’ять. Знайдеш ще принца.

Олена чоловіка любила, але на розлучення погодилася відразу, розуміла, що мучити себе і Сергія, немає сенсу. Покохав іншу і чесно зізнався. А потім пішов будувати нові стосунки. Рідкісний вид чоловіків. Це у чоловікові Олена теж цінувала.

– Добре, – погодилася вона і перевела погляд на подругу.

– Адресу напишу ближче до дати, а в мене ось які новини, – і Лариса захоплено розповідала Олені про свої нові стосунки…

…Два тижні пролетіли швидко. Дата і місце вечірки вже були відомі, й Олена, перебравши гардероб, вирішила купити собі щось новеньке і зробити стрижку, але про останнє передумала.

Коротке русяве волосся вона відрощувала, щоб можна було накручувати кучері.

Хотілося подобатися не лише оточуючим, а й собі. Укладання, макіяж, новий костюм у блакитних тонах, що так вдало підкреслює колір очей і точену фігуру, зручні туфлі – Олена була готова.

Вона перебрала сумочки в шафі, знайшла відповідну і взяла телефон, щоб дізнатися, скільки приблизно коштуватиме таксі до місця призначення.

– Ого, – здивувалася Олена. – Дорого.

Не їхати ж у костюмі автобусом, а потім іти від розвилки два кілометри пішки.
– Ларисо, привіт, візьміть мене з собою, в таксі такі ціни, – подзвонила вона подрузі. – А-а-а, поїхали вже, гаразд, сама доберуся, – засмутилася Олена.

Був ще варіант пошукати оголошення про попутників, але Олена намагалася уникати таких поїздок – лячно. Проте цікавість взяла гору…

За набраними даними у віконці вискочило лише одне оголошення. Ціна договірна…

Олена вирішила написати за вказаним в оголошенні телефоном…

Вказана в повідомленні машина стояла трохи віддалік від узгодженого місця, але Олена знайшла її швидко.

Вона сіла на заднє сидіння і привіталася. Молодий чоловік відповів. Олена крадькома намагалася розглянути водія. Все ж таки було лячно.

Сама вона розмову не заводила, чоловік теж мовчав, але іноді Олена помічала його погляд і одразу опускала очі.

Біля названої адреси чоловік зупинився.

– Скільки я вам винна? – запитала Олена.

– Скільки не шкода, мені все одно по дорозі. Назад забирати вас?

– Ні, дякую, – відповіла Олена і простягла гроші.

Дала більше, наіж треба було.

– Дякую, щасливо, – подякував чоловік і поїхав далі.

Лариса мало не застрибала від радості, коли побачила в дверях Олену.

– Як я рада, що ти приїхала, – подруга підійшла до Олени трохи ближче і вже тихіше додала. – Тут одні гордовиті, навіть поговорити нема з ким.

Вечірка тільки набирала обертів, запрошені все прибували і прибували, а Олені ставало нудно.

Обстановка, та й пафосність заходу анітрохи не схиляли до веселощів. Олена почувала себе не в своїй тарілці. Величезний будинок, багатий, але такий холодний та незатишний…

– Ви теж сумуєте тут, може, келих ігристого? – високий, м’язистий чоловік в обтягуючій сорочці виник перед Оленою зовсім несподівано.

Вона розгубилася, закліпала довгими віями. А чоловік уважно і без сорому став її розглядати.

– Красень, – подумала Олена і ще більше почервоніла.

– Ви такі природні, такі прекрасні, – почав чоловік і Олена відчула, як вона тане, посміхається і нічого більше не чує довкола.

Келихи швидко змінювалися. Ось уже новий знайомий обіймав Олену за талію, безперервно сипав компліментами, намагаючись говорити тихо на вушко.

Ставало спекотно у прямому і переносному значенні.
Як Олена опинилася з красенем в його машині, вона пам’ятала погано, та й розуміла вже теж…

Дотики чоловіка Олені були неприємні. Вона спокійно сказала йому про це і попросила перестати, а потім скориставшись моментом, вискочила з машини.

Бігти в туфлях було дуже незручно.

Чоловік вийшов з машини і почав вигукувати неприємні слова їй услід, але наздоганяти Олену не став, сів назад в авто і поїхав.

Вийти з-за дерев Олена зважилася лише тоді, коли трохи стемніло. У селі, яке залишилося далеко за її спиною, пролунали звуки салюту, в небо раз у раз піднімалися різнокольорові кулі. Салют злітав у небо дедалі частіше, а потім затих.

Олена склала руки на грудях і пішла в бік траси.

Рідкісні автомобілі проїжджали повз, але ніхто не зупинявся. А Олена йшла і йшла.

– Сідайте, – вона мало не відскочила від дороги, у бік лісу, коли один із автомобілів зупинився поряд.

Це була та сама машина, на якій Олена приїхала у село.

– Звідси, крім мене, вас ніхто не забере, – додав чоловік і посміхнувся.

Олена подивилася ліворуч, потім праворуч.

– Я загубила сумочку, у мене немає грошей…

– Сідайте, я більше не пропонуватиму.

Олена відкрила задні двері і сіла в машину.

Їй хотілося розплакатися, але вона стрималася. Чоловік часом кидав погляд на пасажирку, але мовчав, ні про що не питаючи.

– Де вас висадити? – нарешті запитав він.

Олена вже хотіла відповісти, але раптом зрозуміла, що разом із залишеною сумочкою, вона загубила й ключі від квартири.

– Хоч тут, – сказала вона, а сльози більше не чекали і полилися самі собою.

– Чому тут? – спокійно спитав водій, ніби не помічаючи нічого.

– Ключі від квартири зникли разом із сумочкою, тож мені все одно де вийти. Запасні на роботі, а сьогодні субота і там немає нікого.

– Ясно, – спокійно відповів чоловік і більше не дивився у бік пасажирки.

Олена зрозуміла, що вони вже проїхали місце, де вона вдень сідала в цю машину, і тепер чоловік везе її кудись.

Сил заперечувати не було. Олена вирішила – будь, що буде.

– Я тут живу на п’ятому поверсі, винаймаю квартиру, переночуєте, а вранці ми вирішимо вашу проблему.

Олена чомусь повірила в ці слова і вийшла з авто.

– Ігор, – представився чоловік.

– Олено, – відповіла вона.

Новий знайомий постелив собі на кухні, а Олену розмістив в кімнаті на дивані і більше не докучав питаннями.

Кімната була невелика, але затишна. Небагато меблів, прості штори.

Постіль чиста. Їй тільки варто було торкнутися подушки головою, як гостя заснула…

…Покинулась Олена від легкого дотику. Ігор торкнувся її за плече і тихо сказав:

– Олено, вставайте, я домовився з майстром, сніданок готовий…

Можна було дочекатися понеділка, тим більше, що Ігор пропонував залишитись у нього ще на день, і забрати ключі на роботі, але Олена вирішила, що користуватися чужою добротою не варто.

Сама винна.

Тільки перед дверима вона зрозуміла, що був ранній недільний ранок.

Олена схвильовано подивилася на чоловіків, але Ігор усміхнувся і заспокоїв:

– Мишко майстер своєї справи. Тихо відкриє і поміняє серцевину.

Двері були відчинені. Олена зітхнула і зайшла в квартиру.

– Все ми побігли на роботу, – попрощався Ігор.

– В неділю? – здивувалася Олена.

– Так. Об’єкт потрібно здати наступного тижня.

– Ігоре, – зупинила вона чоловіка. – Ти стільки для мене зробив, як я можу віддячити? Грошей ти не візьмеш.

– Не візьму. Дрібниці. Головне допоміг, – він уже почав спускатися сходами, як раптом повернувся.

– З цією роботою я давно нормальної людської їжі не їв, усе перекуси, і сухомʼятка. Вечеря стане чудовим варіантом віддячити мені, якщо це доречно, звичайно.

Олена кивнула і посміхнулася:

– Борщ і котлети обіцяю, а ще пиріг із м’ясом.

– Ого. Все, я полетів працювати, щоб скоріше повернутися на вечерю.

Олена зачинила двері і, сама того не чекаючи, посміхнулася, притулившись спиною до стіни. Настрій був чудовий. Суботу хотілося забути, як неприємний сон.

– Сумка, – згадала Олена, дістала старий телефон, вкотре похваливши себе за те, що залишила цей телефон і сім-карту про всяк випадок, і набрала Ларису.

– Ну, ти подруго, даєш! Наробила шуму. Ти навіщо з Павлом в машину стрибнула і поїхала, він же ж одружений?

– А я звідки знала? Щось він обручкою не світив, про дружину не розповідав, тільки чіплявся.

– Та я знаю.

– Не хотіла я, Ларисо, але так вийшло.
– Та годі тобі, не хвилюйся. До речі, сумочку ти залишила, я забрала сьогодні. Потім привезу.

Олена поклала телефон і побігла на кухню перевірити, чи всі продукти для вечері з Ігорем є в наявності…

…– Може хліба? – запитала Олена, розглядаючи чоловіка, що сидів навпроти неї.

Він явно був старший, але ненабагато. Кремезний, високий на зріст, з трохи кучерявим темно-русявим волоссям і легкою щетиною на обличчі.

Ігор зволікав. Здавалося, він намагався набрати повні легені ароматів їжі, що змішалися, і насолодитися ними.

– Ні, дякую, – усміхнувся він їй у відповідь і опустив ложку в тарілку з борщем.

Темно-червоне озеро з білим айсбергом, що височів в самій середині, посипане ароматною зеленню, йому не хотілося хвилювати.

– Із замком усе гаразд? – перевів тему Ігор і зʼїв першу ложку.

Олена відволіклася і скочила з табуретки, згадавши, що не вимкнула духовку.

– Так, дякую, все працює!

Ігор почав водити по тарілці ложкою, змішуючи озеро, айсберг сметани, і зелень.
– Поїж зі мною, мені якось не комфортно, – відверто сказав чоловік і подивився на Олену.

– Я чай питиму, пробувала, поки готувала, дуже переживала не догодити. Смачно?

– Ага, дуже! Знаєш, мені батько якось сказав за обідом, що їжа схожа на роботу в плавильному цеху. Він у мене працював на сталеливарному заводі.

Говорив, що приготування їжі вимагає ще більшої концентрації, аніж виготовлення сталі, не можна до цього ставитися абияк – трохи пересолив і смак пішов, а якщо перевариш суп і не суп зовсім у результаті.

І стосовно цього процесу можна про людей судити. Якщо господиня ставиться до обіду й вечері без настрою, то й страви вийдуть такими самими… – тут Ігор раптом замовк.

Тепер Олена відчула себе ніяково. Щось неймовірне діялося за столом, але озвучити це ніхто не наважувався. Ясно було одне – виникла взаємна симпатія.

– Я ж не за вечерею сюди повернувся, Олено. Ти мені подобаєшся…

Олена заплескала віями. Давно вона не була у такій ситуації.

Ігор різко підвівся, зробив кілька кроків і, взявши свої речі, вискочив з квартири.
Олена тільки розвела руками. Наздоганяти не стала, але й залишати таку незакінчену розмову теж вважала неправильною.

Телефона Ігоря в Олени не було. Але вона чудово знала, що попутників він бере.

Зі старого телефону набрала запит і, побачивши одне єдине оголошення, зраділа.

Домовились на понеділок…

– Привіт, – Олена сіла на переднє сидіння автомобіля.

Тепер Ігор здивовано кілька разів кліпнув.

– Вечерю не доїв, втік, мені тепер куди стільки їжі, викинути?

Ігор відвернувся від неї і обхопив руками кермо.

– Вибач, що пішов. Зрозумів, що все зашвидко й згадав що…

– Праску не вимкнув?

Обоє засміялися. Ігор знову оцінив Олену.

– Коли одного разу була невдача, складно потім розпочати нові стосунки. А в мене нічого нема. Машина тільки ось. Не завидний, прямо скажемо, з мене наречений…
– До речі, – згадала Олена. – Не плануй нічого на першу суботу серпня, підеш зі мною на весілля.

– На наше? – серйозно запитав Ігор.

Вона засміялася.

– Ні. На весілля мого колишнього чоловіка.

– А хіба на весілля колишніх ходять?

– Звичайно. Я піду. І ти зі мною – це буде чудова нагода згладити вчорашнє непорозуміння. А мені пора на роботу.

– Давай довезу, – запропонував Ігор, а Олена погодилася.

…Гості захоплено кричали:

– Гірко!

Багато їли і пили, все як ведеться на весіллях. Олена була чарівна: кремове плаття в дрібну квітку, легка уладка й макіяж у ніжних тонах чудово доповнювали образ.

І найголовніше її прикраса – вона виглядала щасливою.

Поруч із нею сидів Ігор. Він з нагоди свята теж був урочисто одягнений у білу сорочку й штани.

– Давай втечемо, – муркотів він Олені на вухо.

– Тихше, ти що, ми недавно тільки прийшли!

– Ми тут зайві. Прийшли, привітали і подарунок уже подарували.

– Подарували. Але з весілля ніхто так рано не йде. Дай хоча б конкурси пройдуть і втечемо. До речі, коли ти свій проєкт здаси, кожні вихідні працюєш?

– Обіцяю до вересня. Я теж хочу більше часу проводити з тобою, але сама розумієш – чоловік має заробляти гроші.

Гості веселилися, тамада вже провела усі свої веселі конкурси і наминала салат із бутербродами на самому кінці столу.

Маленьке затишне кафе мало невелику літню терасу перед будинком, і гості, що втомилися, все частіше виходили на вулицю освіжитися.

– А зараз наречена кидатиме букет, і ми дізнаємося, хто ж із незаміжніх дівчат наступною вийде заміж, – урочисто сказала тамада.

– А тепер ходімо, поки всі зайняті, – запропонувала Олена.

Ігор узяв її за руку, і вони стали пробиратися за спинами дівчат, які зібралися, щоб ловити букет.

– Раз, два…
Олена на мить обернулася і раптом застигла від несподіванки.

Вона сама не зрозуміла як букет, кинутий нареченою, опинився в її руках.

Одразу всі розступилися, і тамада, вихопивши Олену з загальної маси, витягла її на середину сцени.

Олена почервоніла і намагалася пояснити, що вона не ловила букет.

Вона стояла і шукала очима Ігоря. Потім побачивши його, зніяковіла. Ігор усміхався.

Здається, що ця дивовижна випадковість була йому до душі…

КІНЕЦЬ.