У квартиру, можна сказати, прямо влетіла тітка Марина.

Вона розмахувала руками, галасувала, сварилася до Олени.

– Хитра й безсовісна! – галасувала тітка. – Тобі і так жити є де, а ти ще й квартиру бабці прибрала до рук. Ти просто маєш продати квартиру, а гроші віддати мені. Ти хто така? А бабця була моєю матір’ю. Значить, квартира має належати мені й моїм дітям. Чого стоїш, смієшся? Думаєш, я жартую. Не віддаси квартиру добровільно, будемо по судах ходити, все одно відберу.

Тітка посварилася собі й вибігла з квартири, гримнувши дверима.

Що б не сказала Олена у відповідь – тітка все одно не почула б.

Сенсу не було відповідати…

Олена справді не була близькою родичкою в бабусі. Понад десять років тому Олена приїхала у місто вчитися в інституті.

Тоді рідна бабуся Олени домовилася зі своєю троюрідною сестрою дати притулок онуці, поки та не отримає гуртожиток.

Олена тоді прожила з троюрідною бабусею місяць, і старенька вмовила залишитись й жити з нею. Ось так і почалося їх спільне життя.

Тоді тітка Марина була рада такій співмешканці.

Олена стежила за чистотою в квартирі, готувала їжу і собі, і бабусі, ходила в магазин і водила бабусю в поліклініку.

Тітка Марина тоді тільки забігала до матері, перевіряла, чи все гаразд у квартирі.

І якщо бачила, наприклад, непомитий посуд, то виказувала Олені за безлад.

Олена закінчила інститут, знайшла роботу й вийшла заміж.

Переїхала з чоловіком на орендовану квартиру, але бабусю не забувала. Двічі на тиждень обов’язково забіжить до неї, запитає, що треба зробити чи купити.

А якось Олена прийшла в гості до старенької і так і стала на порозі від побаченого.

Бабуся лежала прімо на килимі. Швидка лікарня, процедури, а після того бабуся вже й не встала…

Пролежала вона п’ять років. Доглядала її Олена. Тітці Марині було все ніколи. У неї, мовляв, діти, онуки, і немає здоров’я, щоб доглядати матір.

На той час Олена з чоловіком купили квартиру в кредит, тому Олена теж не могла все кинути і сидіти з бабусею. Довелося знайти роботу по змінах. У ті дні, коли Олена була на зміні, приходила доглядальниця. Отак і викручувалися…

…Якось бабуся сказала, що доглядальниця запропонувала укласти якийсь договір, за яким, доглядальниця доглядатиме її, а квартира потім перейде їй.

– Так от, не хочу я з нею такий договір укладати, – сказала старенька. – Давай на тебе перепишемо квартиру. А то, хто ж знає, пройдисвітів багато…

Так і зробили. Доглядальницю замінили.

Бабуся пролежала п’ять років. Звичайно, це були дуже тяжкі п’ять років.

Якби бабуся не віддала квартиру, то Олена все одно її не покинула б, але з усвідомленням, що квартира буде її, доглядати дуже слабу людину звісно було легше…

Тітка Марина, звичайно, відвідувала матір, тільки завжди морщила носа:

– Ну й запах. Ви не провітрюєте квартиру, чи що?

Але як не провітрюй, у квартирі все одно стояв стійкий характерний у такій ситуації запах.

Тітка Марина завжди втікала, не пробувши й пів години з матір’ю…

…І ось тепер, після відходу матері, тітка Марина виявила, що квартиру давно переоформлено!

Скільки не галасуй, а квартира не її. Нахабна родичка вчасно поквапилась.

І нічого тепер не вдієш.

КІНЕЦЬ.