Олена збирала доньку у дитячий садок, коли додому повернувся чоловік із нічної зміни.

– Привіт. Вже у садок? – запитав Юрій, зайшовши в коридор.

– Так, – відповіла дружина.

– Доречі, поки не забула, кран потрібно у ванній полагодити.

– Добре, я полагоджу. І ще хотів поговорити з тобою… – трохи розгублено сказав Юрій.

– Що ще? – невдоволено спитала Олена.

– Олено, я хочу розлучитися … – спокійно додав Юрій.

– Що? – перепитала Олена, бо не одразу вникла у сенс почутого.

– Розлучитися. Я. Хочу, – чітко повторив Юрій.

– В сенсі розлучитися? Чому?

– Олена здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається.

– Мамо, а коли тато з відрядження повернеться? – жалібно спитала семирічна Юля.

– Ніколи, – сухо і навіть якось безжально відповіла Олена, ображена на колишнього чоловіка.

– Як це? Він його, що не стало?! – у розпачі спитала дівчинка і подивилася на матір широко розплющеними очима, в яких вже блищали сльози.

– Ні! Він живіший за всіх живих! Тільки не треба ми йому більше. У нього тепер інша сім’я та інша донька, яку він любитиме. А тебе він покинув! – знову різко відповіла жінка.

…Олена та Юрій одружилися, коли обом ледве виповнилося двадцять. За кілька місяців у молодій сім’ї з’явилася донька Юля. Жили вони у гуртожитку, з грошима завжди було туго. У Олени лише мати. Батьків Юри не стало, коли той ще був підлітком. Три роки до свого повноліття хлопець провів у інтернаті. Одним словом, чекати на допомогу молодій сім’ї не було звідки.

Олена сиділа з маленькою донькою у декреті. Юрій працював і щоб хоч якось зводити кінці з кінцями, часто брав підробітки. Вдома чоловік бував рідко, через що часто виникали сварки:

– Звичайно, ти підеш на роботу і все. А я тут цілий день одна винна і з дитиною, і в магазин, та ще й готувати на спільній кухні! Добре влаштувався! – вкотре сварилася Олена.

– Олено, я ж не гуляти, а на роботу ходжу. І працюю, щоб нам якнайшвидше на квартиру накопичити. – казав на свій захист Юрій.

– Не знаю, що там у вас на нічних змінах! Працюєш ти чи ще що робиш… — не вгамувалася Олена.

…Тільки через 6 років сім’я зуміла накопичити на невелику однокімнатну квартиру. Юля виросла, вже відвідувала дитячий садок, і Олена змогла вийти на роботу. Здавалося, що всі проблеми, тяготи та непорозуміння тепер назавжди залишились у минулому. Але насправді все обернулася інакше. Теплих та довірчих взаємин між подружжям так і не з’явилося. Навпаки, вони так само сварилися, а сварки і дрібні побутові конфлікти виникали буквально на рівному місці.

Якось Юрій повернувся з чергової нічної зміни.

– Кран потрібно у ванній полагодити, – звичним тоном сказала Олена, збираючи доньку в садок, коли побачила чоловіка у коридорі.

– Добре, я полагоджу. І ще хотів поговорити з тобою… – трохи розгублено відповів Юрій.

– Що ще? – невдоволено спитала Олена.

– Олено, я хочу розлучитися … – спокійно сказав Юрій.

– Що? – перепитала Олена, бо не одразу вникла у сенс почутого.

– Розлучитися. Я. Хочу, – чітко повторив Юрій.

Олена мовчала, і на кілька секунд у квартирі запанувала тиша.

– Мамо, мені ці сандалики вдягати? – запитала Юля.

– Ці. Іди, взуйся у коридорі. Зараз виходимо. – сухо відповіла Олена дочці.

Юрій наважився на продовження розмови.

– Ми з тобою живемо, як кішка з собакою, і нічого хорошого вже не вийде. А в мене є інша жінка, і вона вагітна, розумієш? Я люблю її, і більше не хочу хвилювати ні тебе, ні себе. Я, звичайно ж, допомагатиму дочці. Мені здається, що так буде розумно. – намагався продовжити розмову Юрій.

– Щоб увечері, коли ми повернемося, ні тебе, ні твоїх речей у квартирі вже не було. Зрозуміло? Отак буде розумно! – жваво відповіла Олена, взяла дочку за руку і вийшла до під’їзду.

Поки ще не зачинилися вхідні двері, Юля обернулася і подивилася на тата, що залишився у коридорі. Тоді ще ні маленька Юля, ні сам Юрій не знали — це була їхня остання зустріч, останній погляд.

Щоб уникнути сварки та подальших закидів, Юрій справді зібрав речі, і того ж дня переїхав до своєї коханої. Олена сама подала на розлучення, і на цей час відправила доньку до бабусі своєї матері в село.

Половину весни та все літо Юля провела у бабусі. Восени дівчинка мала піти в перший клас. У середині серпня Юрій прийшов увечері на роботу до Олени. Хотів обговорити, що треба купити дочці для школи, домовитись, щоб разом відвести Юлю вперше до першого класу.

– Ти аліменти переказав? Переказав! Цього достатньо. А дочку свою я до школи відведу сама! У тебе тепер інша дружина та інша дочка! Туди і йди! – відповіла Олена.

– Олено, я не відмовляюся від дочки. Сказав же, допомагатиму і спілкуватимуся…

– Ще чого! Юлю ти більше не побачиш! Я квартиру продала, на роботі все закінчила. Юля до школи піде в іншому місті, і житимемо там же. А тобі порада на прощання — постарайся зробити так, щоб я тебе більше не бачила.

З цими словами Олена пішла, залишивши Юрія стояти у розгублених почуттях.

Виявилося, що жінка не жартувала. Вона справді вирішила розпочати життя спочатку. Захотіла назавжди викреслити з життя все, що пов’язане із невдалим заміжжям. Незважаючи на те, що Олені важко було це визнати, у шлюбі вона дійсно ніколи не почувала себе щасливою. Розлучення обом з подружжя пішло на користь. Однак гординя та самолюбство просто не дозволяли Олені зізнатися в цьому. Вона відчувала себе покинутою і ображеною, тому намагалася всіляко поквитатися з колишнім чоловіком.

Спочатку Олена сказала дочці, що батько просто поїхав у відрядження. А потім прийняла зовсім іншу, тактику. Запевнила дівчинку, що батько покинь її, що знайшов іншу жінку і тепер любить іншу дитину.

За кілька років Олена вдруге вийшла заміж. Чоловік попався заможний, щиро полюбив і Олену, і Юлю. Ніколи не шкодував грошей. Сім’я жила у розкоші. Незабаром Юля справді стала вважати батька невдахою, як про нього завжди відгукувалася мати.

Вадим, так звали другого чоловіка Олени, виховував дівчинку як рідну. Завжди купував дорогі подарунки, намагався виконати будь-яке бажання. Юля не знала потреби, і незабаром зовсім перестала думати про рідного батька.

Пізніше від спільних знайомих Олена дізналася, що у Юрія у другому шлюбі також народилася дочка. За словами знайомих, родина жила добре та дружно. Але коли дівчинці виповнилося сім років, його молода дружина Людмила раптово занедужала і її не стало. Говорили пішла буквально за три місяці…

Дізнавшись про цю новину, Олена в душі тріумфувала.

– Ось, і отримав, що заслужив! Вона зруйнувала нашу сім’ю і отримала по заслугам. Тепер її дочка сирота, а Юля на морі відпочиває і ні чого не потребує. – говорила Олена подрузі.

…Минуло ще кілька років. Юля виросла, вступила до університету та захотіла жити окремо. Батьки купили їй однокімнатну квартиру. Про рідного батька вона ніколи не згадувала.

Якось дівчині зателефонувала мати.

– Юля, твого батька не стало. Прощання післязавтра. Я не поїду, а ти сама вирішуй.

– Я теж не поїду. — сухо відповіла Юля.

…Весь вечір Юля не могла заснути. Вона згадувала, як у дитинстві гуляла з татом у парку, як вони вечорами грали та дивилися мультики, як тато розповідав казки. Все це було у її дитинстві. Суперечливі почуття переповнювали дівчину. В останній момент вона змінила своє рішення і поїхала в місто дитинства, щоб в останній дорогу проводити батька, якого не бачила багато років…

На прощанні вона помітила дівчинку-підлітка, яка плакала. Неважко було здогадатися, що то її сестра по батькові.

– Дівчинку тільки шкода, адже в інтернат тепер. Рідних нікого немає…

– Юля випадково почула розмову двох жінок на поминках.

Дівчина глянула на сестру. Нещасна нічого не їла, сиділа за столом, раз у раз, витираючи сльози з обличчя.

«Через неї тато пішов із сім’ї. Це вона у всьому винна!» – подумала Юля про себе і подивилася на сестру. У цей момент дівчинка теж підвела очі. Вперше погляд сестер зустрівся. Юля швидко перевела погляд, вийшла з-за столу, і за кілька секунд опинилася на вулиці. Їй не було шкода сестру. Юля була твердо переконана, що ця дівчинка зіпсувала їй дитинство.

…З дня коли не стало батька, пройшов майже рік. За цей час Юля не раз думала і про тата, і долю молодшої сестри.

– Мамо, а чому батько ніколи не приїжджав до мене у гості, на день народження? – якось спитала Юля у матері.

– Та хто б його пустив? І адресу я йому, негіднику, не давала! – звично відповіла Олена.

– Отже, він просто не міг приїхати. Значить, ти його не пускала, не дозволяла нам спілкуватися…

– Юля, що за розмови. Він завжди був таким! – заявила Олена…

…Через кілька днів після цього Юлія знову поїхала до рідного міста, щоб відвідати могилку батька. Виявилося, що товариші Юрія встановили пам’ятник. Юля обережно підійшла до могили. З фотографії на пам’ятнику на неї дивився тато. Юля зловила його погляд, наче живий. Вона раптом згадала ту сцену з дитинства, коли востаннє вони з татом подивилися один на одного.

Дівчина дізналася, що її молодшу сестру по батькові звуть Настя. У дівчинки не залишилося близьких родичів, тому за рішенням органів опіки, її відправили до місцевого дитячого будинку. Дівчина з’ясувала адресу закладу, купила солодощів та приїхала до сестри…

Юля стояла в холі дитбудинку, коли п’ятнадцятирічна Настя спустилася сходами і здивовано озирнулася на всі боки — дівчинку ніхто ніколи не відвідував. Не говорячи один одному ні слова, сестри обнялися і заплакали.

…Незважаючи на протести матері, Юля твердо вирішила оформити опіку над молодшою сестрою. Навіть перевелася на заочне відділення та влаштувалася на роботу. Цілий рік знадобився, щоб зібрати необхідні документи і домогтися встановлення опіки.

…На другі роковини по батькові сестри приїхали на цвинтар разом. Вони стояли навпроти пам’ятника і дивилися на татову фотографію. А він з фотографії дивився на них і, здавалося, посміхався, наче був поряд…