Олена зайшла у своє купе, сіла на своє місце і хвилин п’ять намагалася віддихатися.

– Встигла! – вигукнула вона.

Ця поїздка не вдавалася від самого початку… Спершу вона не могла відпроситися з роботи.

Потім, коли керівник погодився, то з’ясувалося, що сусіди з квартири знизу сваряться, що в них тече зі стелі.

Поки Олена доводила, що вони тут ні до чого, то пройшла половина маленької відпустки і довелося міняти квитки…

Але, нарешті, все вирішено! Тепер можна і відпочити…

…Із Максимом в Олени все було серйозно. Вони познайомилися у компанії спільних знайомих і якось одразу зрозуміли, що створені один для одного!

Олені було двадцять три роки, Максиму — на три більше.

Вона працювала у видавництві, а він обіймав керівну посаду у фірмі, що продавала обладнання для ресторанів і кафе.

Про роботу один з одним, їм говорити було нудно… Але було багато інших спільних інтересів!

Олена жила зі своїми батьками й дідусем, а Максим мав у місті окрему квартиру, за яку, щоправда, треба було ще шість років платити кредит. А ще мав будиночком у селі.

Саме туди, на малу батьківщину свого коханого, Олена і прямувала зараз із найважливішою для майбутньої молодої дружини метою — щоб познайомитися зі свекрухою!

Підперши щоку долонею, Олена дивилася у вікно. Дівчині було цікаво і трохи боязко… Максим не втомлювався повторювати — що він зовсім не міський і скільки б зручностей місто не дарувало, а душею він все одно сільський!

Олена ж, навпаки, не уявляла себе без усіх благ цивілізації.

Їхати треба було кілька годин…

– Ох, ледь добралася! – раптом пролунало біля дверей в купе.

Олена аж стрепенулася від несподіванки і обернулася на голос.

Поїзд щойно робив зупинку на якійсь крихітній станції і, мабуть, ця жінка сіла в там.

– Доброго дня, – сказала Олена.

– Доброго, доброго, – відповіла супутниця і зміряла її пильним поглядом.

На вигляд жінці було років п’ятдесят з хвостиком. Невисока, але велика, міцна блондинка із завивкою «дрібний баранчик» була одягнена в бавовняну сукню з квітчастим малюнком.

В одній руці була дорожня сумка, в другій – старомодна торба з якимись пакунками.

Олена подумки зраділа тому, що окрім неї в купе нікого, а значить, якщо навіть ця жінка купила верхню полицю, але захоче їхати на нижній, то на її місце, виходить, претендувати не буде — займе порожнє…

– Можна? – ніби прочитавши її думки, запитала незнайомка і кивнула на столик біля вікна.

– Так, будь ласка, – усміхнулася Олена і посунула ближче до себе пляшку мінералки, щоб не заважала.

– От дякую, – посміхнулася пані і почала виставляти щось з торби на стіл.

Олена підняла брови. Вона думала, що такі набори для поїздів, як смажена курка і пиріжки вже стали пережитком.

До того ж вона дістала ​​банку якогось жовтуватого напою. Потім жінка зняла з неї кришку і по запаху Олена здогадалася – квас.

– Пригощайся, – запропонувала тітка в квітковій сукні.

– Дякую, я на дієті, – чемно відповіла Олена.

– Така молода, наче фігура гарна, – похитала та головою. – Ну, як хочеш… Значить, ми супутниці!

– Виходить, що так…

– Куди їдеш?

– У село Василівка

– До рідних?

– Майже…

Молода дівчина все–таки погодилася пригоститися пиріжком з варенням і вони розговорилися…

Олена розповіла про те, що їде знайомитися з мамою чоловіка, а це дуже лячно!

Тому що, за його словами, Тамара — дуже строга, вимоглива жінка, яка всяких там примх міської невістки не потерпить!

Олена розповіла і про те, що переживає, що їй доведеться “за спасибі” працювати на городі щоліта…

І жартівливо зізналася в тому, що в принципі, не боїться свекрухи — адже дружина, це важливіша людина в житті чоловіка!

До того ж, схоже, що ця жінка нікуди із села не виїжджала практично, навіть без вищої освіти, отже, зовсім простакувата…

– Вже виходите? – запитала Олена, коли супутниця почала збирати речі.

Зупинилися вони на станції біля села, слідом за яким мала бути Василівка.

– Так, – кивнула та. – Взагалі, збиралася вдома бути, але так вийшло, що спочатку до сестри треба було з’їздити, а тепер ось, по дорозі додому, вирішила заодно і до племінника заглянути… Ну, удачі тобі, люба, зі свекрухою! Не бійся!

– Дякую, – усміхнулася Олена. – Ой, як ми проговорили і навіть імен один одного не запитали. Мене Олена звуть…

– Тамара, – відповіла попутниця і підморгнувши дівчині, вийшла з купе.

Олена залишилася сидіти із відкритим ротом. Їй стало якось дивно…

– Цього не може бути, – тільки й подумала вона.

І вся річ була в тому, що її свекруху теж звали Тамарою!

Але це, звичайно ж, був збіг… Тому що її свекруха, як передав Максим, мала чекати її вдома, у Василівці! А ця жінка…

Вона казала, що по дорозі до будинку збирається відвідати племінника… А де ж її будинок? Ну звісно! Напевно тут, де вона і зійшла з поїзда!

Врешті–решт Олені вдалося себе переконати – та жінка не була її свекрухою!

Тому що, якщо це був не простий збіг, то мабуть, про щасливий шлюб з Максимом не було б чого й думати!

Бо, як вона там відверто сказала? Припустила, що свекруха… Велика пані! Олена за голову взялася… Але переживати було вже пізно – поїзд приїхав у Василівку…

…Максим зустрічав її на пероні, сяючи усмішкою, з букетом із айстр.

– Нарешті! – міцно обійняв він її. – Я подумав – чого на машині? Давай пішки! Заодно й подивишся, як ми тут живемо! Давай сумку… Ого! Що ти наклала туди? Цеглу?

– Звичайна жіноча сумка, – відповіла Олена.

Якби не історія з таємничою супутницею, то дівчина, можливо, з великою цікавістю дивилася б на всі боки, але й так побачила достатньо.

Вони з Максимом йшли центральною дорогою. Більшість будинків здавалися міцними. Максим уже розповідав у деталях про те, що село не бідує — робота є, бо є ферма і маленький завод.

– Мама так хотіла тебе якнайкраще зустріти, – палко почав ділитися новинами Максим. – Але ось, раптом знадобилася їй з’їздити до сестри…

Олена подумала, що це просто ще один збіг. Що не може бути такого?

– А потім раптом виявилось, що племінник поламав новий телевізор!

– І що, твоя мама в телевізорах розбирається? – запитала Олена, відчуваючи якась дивні мурашки по спині.

– Ні. Чому ж? – глянув на неї наречений. – Просто, їздила підтримати хлопця! Він же засмутився… Ну, загалом, вона трохи затримається і тільки завтра до обіду приїде…

– Ага.

Олена подумала, що два збіги теж цілком можуть бути! Чому ні?!

Будинок, де жили Максим та його мама стояв на самому краю села. Виглядав він, на думку Олени, будовою, якій місце в музеї.

Втім, коханий чоловік казав, що хаті цілих дев’яносто років і будували її за якимись стародавніми, сьогодні вже й забутими технологіями. Максим спритно відкрив хвіртку.

– Свої! — махнув він рукою на велетенського алабая, який кинувся до гості від будки.

– Ой, – ахнула Олена.

– Чого ти? Малюк смирний! Нічого, звикнеш і ще на колінах у тебе спатиме! Проходь! – Максим відімкнув двері.

– Угу, – сумно відповіла Олена і зайшла в хату.

В середині була фарбована підлога і вибілена пічка, але загалом здавалося, що житло сучасне. А безліч кольорових доріжок взагалі надавали йому якогось особливого затишку.

– Чаю?

– Ні, дякую.

– Гаразд! Тоді просто вечерю грію — мама картоплі насмажила з грибами, ще відбивні є…

– Максиме, я їсти взагалі не хочу.

– Ех… Ну, тоді може, все таки чаю?

Олена зітхнула й погодилася. Чаювали в такому мовчанні, якого, навіть коли сварилися, не бувало.

– Все добре? – стурбовано запитав Максим.

– Просто трохи втомилася…

– Тоді спати! Мама тобі постелила в гостьовій кімнаті.

Гостьова кімната виявилася гостьовим закутком, відокремленим від головної кімнати шторкою, але Олена так втомилася, що здається, погодилася б і на оберемок соломи по сусідству з алабаєм.

Це було дивно, але вона миттєво заснула. І снилися їй миші, які водили хороводи…

…Прокинувшись, дівчина аж підскочила. Світанок! Півень кричить!

Олена потяглася до своїх речей. Де телефон? Котра година?! Мама коханого, здається, має приїхати до дванадцятої, а зараз — сьома…

Можна взагалі встигнути зібратися і помчати геть! Сказати, наприклад, що на роботу терміново викликали…

Але потім Олена подумки насварила себе за це і вирішила, що найкращий спосіб задобрити майбутню свекруху, це показати їй, що міська невістка — не білоручка.

Тихенько вийшовши з дому з порожньою мискою, Олена застигла на ґанку. Повітря було таким чистим, свіжим, пахло річкою, травами і ще чимось типово сільським!
І хоча дівчина ще не випила кави, але почувала себе чудово й бадьоро.

Олена попрямувала до будівлі, яка, за її припущенням, мала бути сараєм, де жили кури… Песик спав у своїй будці, висунувши назовні ніс.

Олена прочинила скрипучі двері і застигла. Де тут лампочка? Знайшла, нарешті, вимикач… Сарай зсередини здавався набагато більшим, аніж зовні…

План був простий — зібрати свіжі дари від птахів і приготувати омлет в іспанському стилі, з великою кількістю овочів. Ця страва у Олени завжди виходила дивовижною і вона сподівалася нею підкорити майбутню свекруху.

– Ну, і де тут кури? – пробурмотіла Олена і тихенько рушила вперед.

Осторонь, у стійлі, хтось засопів… Здається, Максим казав, що ще вони тримають овечок для вовни. Олені це, правда, було зовсім незрозуміло — навіщо, коли будь–яку вовняну річ сьогодні можна купити швидко й вигідно?

– Кури? Ви де? – гукнула вона.

Домашній птах був поряд і Олена з легенькою гидливістю, але зібрала трохи теплих, круглих продуктів… Дві штуки вона розбила і зітхнувши сумно, запхала під солому — не помітить ніхто!

Горда собою, що з таким важливим завданням впоралася, Олена збиралася вже рушити назад. Але тут почула за спиною якусь метушню. І ця метушня їй дуже не сподобалася. Було в ній щось підозріле, приблизно як у чуйному погляді алабая… Дівчина обернулася.

– Ой!

– Бе-е-е, – відповів їй чорний цап.

Він був чомусь не в стійлі. Він стояв, широко розставивши ніжки, хитав з боку в бік рогатою головою і загороджував вихід з сараю.

Олена відкрила й закрила рота. Вона не сумнівалася в тому, що впорається з таким завданням, як зібрати продукти з–під несучок, але що робити при зустрічі з таким?

Олена простодушно виставила перед собою повну миску і тихенько почала оминати тваринку.

– Гарний… Ти ж мене не чіпатимеш? – спитала вона.

А потім цап раптом піднявся на задні ноги, цокнув копитами об підлогу і кинувся до сторонньої людини у своїх володіннях!

Олена заверещала і кинулася геть, не розбираючи дороги. Вона вискочила з сараю! І налетіла прямо на будку алабая. Той, схвильований шумом, вирішив приєднатися до метушні і загавкав, теж став на задні лапи, а передні опустив на плечі гості. Олена заплющила очі і змахнула мискою. Її вміст посипався вниз.

– Олено?! Що відбувається?! – на ґанку стояв сонний і стривожений Максим. – Малюк, назад! Цезар, ти що робиш?

Ні Олена, ні Максим не звернули одразу уваги на те, як відчинилися ворота у двір і на те, як у них застигла, вельми здивована картинкою, хазяйка будинку — Тамара.

За мить Тамару помітили. Спочатку син, потім — ймовірна майбутня невістка… І звичайно, остання одразу ж визнала, що перед нею — та сама супутниця.

– Здрастуйте, – ввічливо сказала Олена, не звертаючи уваги на те, що під ногами у неї розбитий з десяток штук інгредієнтів для вишуканого іспанського омлету.

– Що це? – строго запитала Тамара.

– Фритата, омлет такий іспанський, – усміхнулася Олена. – Я подумала, вам буде цікаво.

– Так, мені дуже цікаво, – кивнула Тамара. – Іди вже до хати!

За годину вони таки сіли снідати. З’ясувалося, що Тамара виїхала трохи раніше. З’ясувалося, що Олена розбила все, що знесли кури і за свіжим продуктом Тамара ходила до сусідів. На сніданок, до речі, був не омлет, а млинці.

Максим їв з величезним апетитом, Олена ледь доторкнулася до тарілки, раз у раз поглядаючи на свекруху… Бо здавалося — вона зараз щось скаже!

Або взагалі на двері вкаже… Але ні того, ні іншого не відбувалося.

Зрештою, Максим сказав, що піде на двір — є деякі справи по хазяйству. Олена відчула себе зовсім незатишно.

– Ви мене вибачте…

– За що?

– У поїзді якось вийшло…

– Що сталося?

– Я наговорила…

– Та дрібниці! – відмахнулася Тамара. – Що сказала, то, значить, і думала. Взагалі, я зраділа, коли тебе випадково зустріла.

– Що? – підняла очі Олена. – Ви мене впізнали? Але як?..

– Фото син показував, ось як, – усміхнулася жінка. – Могла б я, звісно, одразу зізнатися… Але захотілося як тобі з тобою поговорити, щиро.

– І ось як погано вийшло…

– Чому ж? – Тамара налила Олені нову чашку чаю. – Ти ж розповіла про те, що думаєш, чого очікуєш і за що переживаєш. Так, до мене трошки упереджене ставлення проявилося! Але з іншого боку… Все з тобою зрозуміло.

– Ясно… Що я не підходжу вашому синові?

– Скажи, люба, ти що, справді наївна? Хіба я таке сказала?

Тамара трохи почала сердитися, але тут же заспокоїлася. Те, що в неї крутий характер вона знала чудово і намагалася з близькими його тримати при собі.

– Мені тільки ясно, що ти мене трохи побоюєшся… Мабуть, тому що думаєш, що я тебе візьмуся в усіх якостях оцінювати – чи будеш, хорошою дружиною моєму синові?

Зізнаюся, я хочу бачити його щасливим… Чи вийде в тебе це зробити — я не знаю і не гадатиму… Але я рада, – Тамара посміхнулася. – Що зовсім вже поганого про мене ти не наговорила. І те, що про любов до Максима говорила, це теж, я вірю, все щиро було…

Після цієї розмови Олена трохи заспокоїлася, хоча їй і було ще трохи соромно.

А ще через півроку вони з Максимом нарешті побралися. Жити переїхали, звісно, ​​у його квартиру. Він би не наполягав…

Але Олена сама запропонувала, що до його мами в село в гості треба їздити частіше. Олена не могла б чесно сказати, що стосунки зі свекрухою були чудовими — вони нерідко гаряче сперечалися, але й почували себе сім’єю.

Тільки ось із алабаєм Олена не могла помиритися ще довго — він чомусь вирішив, що вона головна причина шуму у дворі, який йому довірили охороняти і проводжав дівчину, як тільки бачив, настороженим бурчанням…

КІНЕЦЬ.