Олена їхала додому. Батько важко занедужав, мама викликала її, щоб попрощатися. Дівчина тихо сиділа біля вікна, сльози котилися по її щоках.

Вона й сама хотіла приїхати, у неї також новини. Тільки, як тепер мама сприйме це. Так, все вирішиться з часом. Тепер їй вже не страшно.

Чоловік, тепер вже колишній, загуляв із її подругою. А потім просто виставив її речі у коридор. З-за дверей лунав сміх тієї самої подруги. Прихистила Олену сусідка, якій вона іноді допомагала донести сумки. До розлучення вона жила в неї.

На вокзалі її зустрічав син сусіда Олег. Він якраз приїхав до батька у відпустку. Батько жив сам. З матір’ю Олега вони давно розлучилися, але син до батька їздив часто.

– Мама твоя попросила зустріти. Сідай. Скільки у тебе сумок, наче назавжди повернулася, – зустрівши Олену, сказав Олег.

– Як вийде, – відмахнулася Олена

– А я б жити тут лишився. Добре тут. Навіть не знаю чого моя мама в місто захотіла, мене відвезла. Ну та в неї інша причина була, – продовжував розмову Олег.

– Так. У кожного свої причини приїжджати, їхати, – відповіла жінка.

– Я тут ще місяць буду, звертайся, допоможу чим зможу. Та й батько поможе. Він у мене добрий, – на прощання сказав чоловік.

– Дякую добре, – подякувала Олена, і вийшла з машини.

Мама зустріла Олену біля хвіртки.

– Господи, а сумок-то скільки. Ти що назавжди? – здивувалася мама.

– Не знаю, – відповіла Олена.

– Як це не знаю. Ти ж одружена. Що у вас сталося? – не відступала з питаннями мама.

– Мамо, потім. Ідемо до тата.

Батько лежав на ліжку, побачивши дочку зрадів, усміхнувся.

– Не плач, видно, час прийшов. Вибач мені, занедужав трохи, – побачивши дочку, сумно, сказав тато.

– Ти тато тримайся. Рано тобі ще. Рано. Піду речі розберу, – тихо сказала Олена.

Олена відвернулася, щоб не показувати батькові своїх сліз. Мама покликала вийти.

– Мамо, як так вийшло? Мене півроку не було. Що взагалі кажуть? – стримуючи сльози, запитала Олена у мами.

– Сказали, що пізно звернулися, скільки протягне не знають, – мама відвернулась.

– Може, помилилися? – не хотіла вірити у почуте дочка.

– Ми ж у місто їздили, там і сказали. А ти як? – перевела розмову мама.

– Потім, – сухо кинула Олена.

Олена стала сама доглядати батька. Годувала його, виводила на подвір’я. Та й всі домашні справи лягли на неї. Поступово він почав виходити сам.

Олена багато часу проводила у його кімнаті. Навіть сиділа ночами, працювала за комп’ютером.

– Доню, тобі відпочивати треба у твоєму становищі. Не можна так працювати, – якось сказав батько.

– Тату, нам гроші потрібні. А ти звідки знаєш про моє становище. Навіть мама ще не помітила, – здивувалася Олена.

– Ну, мама… У неї своє життя, – раптом сказав батько.

– Як це? – нерозуміючи сказала Олена.

– У неї ж… ну шури-мури з начальником, – сказав батько.

– Що? А я й помітила, що вона якось дивно поводиться, – Олена, аж встала.

– Ну от так. Я вже змирився. А ти як? Де твій Віктор? – батько вирішив змінити тему.

– Віктора більше нема. Ми розійшлися, – сказала Олена, і присіла до батька на ліжко.

– А дитина? – запитав батько, погладивши доньку по плечу.

– Це буде тільки моя дитина. Він навіть не знає. Я також тільки після розлучення дізналася, – сльози покотилися по щоках Олени.

– Нічого, доню, виховаємо. Матері теж треба сказати, – порадив батько.

– Треба…, – тихо повторила Олена.

Коли з роботи повернулася мама, Олена все їй виклала про розлучення, про дитину. Реакція була несподіваною. Завжди добра мама одразу почала сваритися.

– Я бабуся, та яка я бабуся. А де Віктор, знає?

– Мамо, це моя дитина, не його. Ми вже розлучилися, – Олена спеціально не стала говорити, що дитина її колишнього чоловіка.

– Ти думаєш я тебе утримуватиму з дитиною? Ось чому ти всі речі притягла. Зрозуміло. Вирішила мені на шию сісти. Можеш повертатися до міста, – вигукувала мама.

– Мені нема куди повертатися. Ти чудово знаєш, що квартира була Віктора. І я, між іншим, працюю. На шиї ти не сидітиму, – пояснювала Олена.

– Мене не хвилює, їдь, – не заспокоювалася мати.

– Дочка залишиться, – з кімнати вийшов батько і обійняв Олену.

– Ви що змовилися?

– Це мій будинок, а значить, і її теж, – сказав останнє слово батько.

Батькові ставало з кожним днем ​​краще. Начебто й не було ніякої недуги. Пройшло чотири місяці з її приїзду. Олена вирішила звозити батька до міста. Мама відмовляла, але Олена, поки вона була на роботі, домовилася із сусідом. Виявилося, що його син Олег працює у місті у лiкapні. До нього й поїхали.

Все виявилося добре. Спочатку, при огляді, помилилися. І більше нічого.

Чому ж тоді батько ослаб? Мати, недозрозуміла і знаючи довірливість батька, сказала, що вже все… Недовго лишилося. У неї вже в цей час був роман із начальником і вона думала про інше. Уваги йому не приділяла.

Добре хоч дочку викликала. Але Олена вже збиралася і сама приїхати.

Олег помітив округлий живіт Олени.

– А я так і думав, що ти в положені, ми навіть із батьком посперечалися. Ну, тепер можеш повертатися до чоловіка, сумує напевно. Із батьком все добре. Виходила.

– Не сумує. Ми з татом житимемо.

– Ну, вибач, я не знав нічого.

– Та нічого, все в минулому.

– А про дитину він знає?

– Ні. Це моя дитина.

– А я ж розлучився. Дружина не сказала, що вагітна. Вирішила кар’єру робити. Зараз такий самий термін приблизно був би, як у тебе. Не зміг більше із нею жити. Можна я до вас заходитиму. Я хочу переїхати і працюватиму у вашій лікарні. Останній тиждень відпрацьовую і до батька.

– Дякую за все. Нам час із татом.

Батько дуже зрадів, що все минулося. Незабаром у нього буде онук.

Маму новина про чоловіка чомусь не дуже втішила. Вона навіть відвернулась, що б не дивитися на дочку та чоловіка. Олена  одразу зрозуміли чому. Ну, це її справа.

Через тиждень вона повідомила, що подала на розлучення і переїжджає до того самого начальника.

– Не тримаю, – сказав батько.

Народився хлопчик Андрій. Дід радів найбільше.

Бабуся онука побачила тільки під час виписки з пологового будинку. Потім вона поїхала з міста. З начальником не зрослося, а до колишнього чоловіка та доньки повертатися було соромно.

Коли Андрію виповнився рік Олена з Олегом одружилися.