На перерві він підійшов до хлопчаків, що стояли біля школи, і грізно запитав:

– Хто образив мою сестричку?

Хлопці, хоч і були зростом майже з нього, але злякано замовкли, адже він у четвертому класі й чубитися вміє. Лише один забелькотів:

– Дімо, ми просто бігли… а Олена, твоя сестричка… несподівано вийшла…

– Ходімо, Оленко, додому!

…Бабуся сиділа перед портретом, перетягнутим чорною стрічкою. Сльози лилися з її очей, текли по зморшкуватому обличчю:

– Діма, братику! Тепер і ти пішов, одна я лишилась. І мені вже вісімдесят один. Скоро прийду до вас.

Перед очима їхній будинок. Усі на горищі: і Ваня, і Галя, і Діма дивляться на світ зверху. Це, мабуть, так цікаво, але страшно залазити сходами.

– Я також хочу до вас.

Ваня спускається вниз і наказує:

– Лізь!

– Я боюся.

– Я поряд буду. Вниз не дивись!

Почала повільно забиратися. Страшно… Але будь-який невдалий рух і рука старшого брата лягала на спину, трохи притискаючи до сходів.

Ось уже й Галя схопила за руку, допомогла залізти на горище.

Подивилась униз і навіть в голові запаморочилося. Як високо!

Озирнулась. Як на горищі цікаво! Старі незнайомі речі лежать. Голуби сидять на жердинках.

Діма відразу впіймав одного:

– Хочеш потримати?

– Так.

– Ось так тримай!

Взяла, але голуб одразу затріпотів і вирвався з рук.

– Ваня, Галю, – пролунав знизу голос мами. – Ви Оленку не бачили? Нині тільки на подвір’ї була і зникла кудись.

– Мамо, вона з нами, – крикнула у відповідь старша дочка.

– Як із вами? Хто її туди затяг? Їй же лише чотири роки!

– Ваня, їй допоміг залізти. Їй так хотілося до нас.

– Ванько, що ти твориш? – Почала звітувати його мама. – А якби вона впала?

– Мамо, я ж не маленький, – почав виправдовуватися старший син.

– Як ви тепер будете злазити? Я вже обід приготувала.

– Зліземо.

Назад спускатися виявилося важче, але знову ж таки рука старшого брата постійно торкалася її спини…

Олена Володимирівна підвелася, тихенько дійшла до шафи. Дістала один з альбомів, де були фотографії братів та сестер, і повернулася назад. Розгорнула першу сторінку:

– Ми всі вчотирьох сидимо на дивані з бабусею та дідусем. Диван старий, саморобний, із валиками. Вже шістдесят років, як немає бабусі з дідусем.

Перевела погляд на іншу фотографію:

– Тут ми з мамою та татом. Які вони молоді! Нині їхні правнуки вже такі.

Перегорнула на іншу сторінку, де фотографій було багато, і пам’ять знову повернулася в минуле.

Закінчивши шостий клас вона з подругами гуляє по селищу, посміхаючись хлопчикам. Біля будинку зупиняється вантажівка і звідти виходить гарний хлопець у морській формі.

Всі дівчата завмерли з відкритими ротами, і вона теж, всього на мить.

– Ва-а-ня-я-я! – Підбігла, повисла на його шиї.

– Оленко, сестричко?! Це ти!?

– Іванко! – З двору вибігла мама, кинулась у його обійми, примовляючи крізь сльози радості. – Синочку, рідний, ти повернувся!

Цього вечора вдома було свято. Ваня служив моряком, та привіз усім такі подарунки, які в них у п’ятдесяті роки у селищі й не бачили.

Дістав чергову коробочку:

– Дімко, це тобі!

– Це що? Фотоапарат?!

Зиркнула на жалобну фотографію і сльози знову полилися з очей Олени Володимирівни.

Трохи заспокоївшись, перевернула наступну сторінку. Весілля, весілля, зокрема і його. Але сьогодні розглядати та згадувати все хороше не хотілося.

Прибрала альбом на місце, хотіла взяти інший, але передумала. Сіла перед фотографією брата. Адже душа його десь поряд.

Люди часто говорять про те, як брати та сестри сваряться через спадщину, чи з якогось іншого приводу. У них такого не було, вони завжди були найріднішими один одному. І розлучити їх могла лише…

Перед очима сплив той страшний день тринадцять років тому, на той час батьків вже не було тридцять років, біль у серці притупився.

…Залунала мелодія телефону. Дзвонила сестра. Натиснула кнопку:

– Оленк-о-о-о! – пролунав страшний від болю і сліз голос сестри. – Вані більше немає…

– Галю, ні…, – серце не могло прийняти цю звістку.

На похороні старшого брата вони всі зрозуміли, що стара з косою підібралася і до їхнього покоління, і тоді Галина сказала:

– У якому порядку ми на світ з’явилися, в такому маємо й піти.

– Галю, так усе й сталося, – прошепотіла Олена Володимирівна.

Дев’ять років минуло, як старшого брата не стало. Через пів року пішла за ним і його дружина, потім чоловік сестри. І ось…

Сестра вже місяць не вставала. Лікарі відправили її з лікарні додому, сказавши, що вони безсилі. Олена цілими днями сиділа поряд з нею, звільнивши від турбот племінницю.

Та приходила лише ввечері, готувала їм двом і йшла до своїх онуків.

Того вечора сестра посміхнулася, вперше за останній час:

– Олено, пам’ятаєш, коли ми були маленькими.

– Звісно, ​​Галю! Ти була така гарна.

– Подзвони Дмитру! Хай прийде, посидимо разом… востаннє.

– Гаразд, тобі! Зараз зателефоную.

Чекали на брата, і раптом Олена зрозуміла, що сестра може не дочекатися його, що посміхається вона через силу, наче прощаючись з цим прекрасним світом.

Брат прийшов, важко дихаючи, адже йому теж уже вісімдесят.

– Дімо, – на обличчі старшої сестри майнула ніжна усмішка.

– Галю, як ти?

– Як я вас з Оленою люблю!

– Галя, Галя, Га-а-а-ля!

Рік тому пішов із життя й чоловік, і з їхнього покоління залишилися лише вони з братом. Йому – вісімдесят чотири, їй – вісімдесят один.

Дмитро кріпився. Вставав, усміхався, коли приходили його літні діти та дорослі онуки. Молодша сестра розуміла, як важко йому це дається, але він не хотів бути комусь у тягар, не хотів бути лежачим, а молодша сестра не хотіла залишати його одного.

І він три дні тому…

Вона прийшла вранці, замінивши племінницю, якій треба йти на роботу.

– Як він?

– Тьотю Олено, мені страшно за нього.

– Гаразд, йди!

Та підійшла, поцілувала батька, ніби відчуваючи, що востаннє.

– Дочко, що ти плачеш?

– Тату, з тобою правда все гаразд?

– Все нормально. Зараз з тіткою Оленою снідати будемо.

Та пішла. Дмитро спробував підвестися.

– Дімо, давай я сюди тобі принесу, – запропонувала Олена.

– Я маленький, чи що?

Підвівся і, тримаючись за стіну, подався на кухню. Раптом зупинився, винувато глянув на неї, спробував усміхнутися і почав падати…

Олена Володимирівна дивилася на жалобний портрет брата.

Пролунав шум вхідних дверей. Встала, вийшла до передпокою. Дочка зі своєю онукою:

– Мамо, як ти?

– Нормально. Їсти будете?

– Мамо, не метушись! Я сама все приготую! Посидь із правнучкою! Адже у неї сьогодні випускний у садочку був.

– Бабусю Олено! – почала та розповідати, щойно увійшли до кімнати. – Я віршик розповідала найкраще. Мені довго плескали в долоні та хвалили. Потім нам дали рюкзачки, де все для школи…

Олена Володимирівна дивилася на правнучку, а на обличчі мимоволі майнула посмішка.

Адже життя продовжується! Будемо жити, кому скільки відміряно…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, та вподобайки.