Олена сиділа на кухні, задумливо розмішуючи чай у чашці. За вікном вечоріло, і м’яке світло заходу сонця заливало кімнату теплим сяйвом.

Вона щойно повернулася з роботи, а в голові вже крутилися плани на наступний тиждень. Її чоловік, Ігор, мав їхати у відрядження, а вона сама не могла впоратися з двома дітьми — п’ятирічною Софією та семирічним Максимом.

Олена зітхнула й вирішила, що єдиний вихід — звернутися до свекрухи, Надії Петрівни. Жінка була доброю, але мала свій характер, тож Олена завжди відчувала легке хвилювання перед розмовою з нею.

Вона взяла телефон і набрала номер. Після першого ж гудка у слухавці пролунав знайомий голос.

— Доброго вечора, Надіє Петрівно, — сказала Олена, намагаючись звучати якомога привітніше. — Я до вас із проханням.

— Доброго, Олено, — відповіла свекруха з легкою цікавістю в голосі. — І яке ж у тебе прохання?

— Чи могли б ви взяти до себе Софію та Максима на кілька днів? Ігор їде у відрядження, а я не встигатиму за всім стежити, — пояснила Олена, сподіваючись, що свекруха одразу погодиться.

— Хм, — задумливо протягнула Надія Петрівна. — Можу, звісно. Навіть буду рада провести час із онуками. Але… є одна умова.

— Умова? — здивувалася Олена, відчуваючи, як у грудях заворушився неспокій. — Яка умова?

Надія Петрівна загадково хмикнула, і Олена відчула, що розмова набуває несподіваного повороту.

— Приїжджай до мене завтра з дітьми, і я все поясню, — відповіла свекруха. — Але скажу одразу: це не просто так. Якщо хочеш, щоб я посиділа з онуками, тобі доведеться дещо зробити.

Олена завагалася. Вона знала, що Надія Петрівна любить загадки й іноді вигадує щось незвичайне. Але що це могла бути за умова? Вона спробувала розпитати детальніше, але свекруха лише повторила:

— Завтра все дізнаєшся. Привозь дітей, і поговоримо.

Розмова закінчилася, а Олена залишилася сидіти з телефоном у руці, відчуваючи суміш цікавості й тривоги. Що за умова могла бути в Надії Петрівни? І чому вона звучала так загадково?

Наступного дня Олена зібрала дітей і поїхала до свекрухи. Надія Петрівна жила в невеличкому будинку на околиці міста, оточеному садом із яблунями та грядками полуниці.

Софія з Максимом, побачивши будинок бабусі, радісно вискочили з машини й побігли до гойдалки в саду. Олена посміхнулася, але її думки були зайняті майбутньою розмовою.

Надія Петрівна зустріла їх на порозі. Їй було трохи за шістдесят, але вона виглядала молодшою за свій вік: струнка, із сивим волоссям, зібраним у акуратний пучок, і живими очима, які завжди видавали її любов до пригод.

— Проходьте, дорогі мої! — привітно сказала вона, обіймаючи онуків. — А ти, Олено, сідай, поговоримо.

Діти побігли гратися, а Олена сіла за кухонний стіл, де вже стояла тарілка з домашнім печивом і глечик із компотом. Надія Петрівна налила їй склянку й одразу перейшла до справи.

— То що за умова? — не витримала Олена.

Свекруха посміхнулася, але цього разу в її очах промайнула якась хитринка.

— Олено, ти знаєш, що я люблю своїх онуків. І я завжди рада посидіти з ними. Але цього разу я хочу, щоб ти зробила дещо особливе. Є одна річ, яку я давно мріяла здійснити, але мені потрібна твоя допомога.

Олена відчула, як її брови здивовано піднялися.

— Моя допомога? А що саме?

Надія Петрівна встала, підійшла до старої дерев’яної скрині в кутку кухні й дістала звідти пожовклий альбом. Вона поклала його на стіл і відкрила на сторінці, де була приклеєна стара чорно-біла фотографія.

На ній молода дівчина в легкій сукні стояла біля озера, тримаючи в руках весло. Поруч із нею був чоловік у солом’яному капелюсі, який сміявся.

— Це я, — сказала Надія Петрівна, показуючи на дівчину. — А це мій брат, Василь. Ми були зовсім молодими, коли зробили цю фотографію. Тоді ми з ним вирушили в подорож на байдарках по річці. То була найкраща пригода в моєму житті.

Олена уважно розглядала фотографію. Надія Петрівна рідко розповідала про своє минуле, і ця історія була для неї новою.

— І що з того? — обережно запитала вона.

— Я хочу повторити цю подорож, — твердо сказала свекруха. — Але не сама. Ти поїдеш зі мною. Це моя умова. Я посиджу з дітьми, якщо ти складеш мені компанію в цій пригоді.

Олена ледь не поперхнулася компотом.

— На байдарках? Надіє Петрівно, я ніколи в житті не плавала на байдарці! І… як це взагалі можливо? Вам же…

Вона запнулася, зрозумівши, що ледь не сказала «вам же не двадцять». Але свекруха лише розсміялася.

— Мені шістдесят два, але я ще не така стара, як ти думаєш. І не хвилюйся, я все організую. Тобі треба лише погодитися. Ти ж хочеш, щоб я посиділа з дітьми, правда?

Олена зітхнула. Вона не уявляла себе на байдарці посеред річки, але відмовити Надії Петрівні було складно. До того ж, вона відчувала, що за цією умовою стоїть щось більше, ніж просто забаганка.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Я згодна. Але ви обіцяєте, що з нами все буде добре?

— Обіцяю, — усміхнулася Надія Петрівна. — А тепер іди, пограйся з дітьми. Ми вирушаємо через три дні.

Наступні дні промайнули швидко. Олена намагалася підготуватися до подорожі: купила зручний одяг, водонепроникний рюкзак і навіть подивилася кілька відео про веслування на байдарках.

Але що ближче був день від’їзду, то більше вона хвилювалася. Надія Петрівна, навпаки, виглядала так, ніби готувалася до найзахопливішої пригоди в житті.

Вона дістала зі старої шафи два рятувальні жилети, перевірила стан байдарок, які, як виявилося, зберігалися в її гаражі, і навіть склала список необхідних речей.

— Ти не пожалкуєш, Олено, — запевнила вона. — Це буде незабутньо.

Коли настав день від’їзду, Олена привезла дітей до свекрухи, а сама разом із Надією Петрівною вирушила до річки, що протікала за містом. Байдарки вже чекали на них біля берега, а поруч стояв чоловік середнього віку, якого Надія Петрівна представила як свого старого друга Миколу. Він мав супроводжувати їх і стежити, щоб усе було безпечно.

— Не хвилюйся, — сказав Микола, помітивши занепокоєння на обличчі Олени. — Я знаю цю річку, як свої п’ять пальців. А Надія — справжній професіонал.

Олена скептично глянула на свекруху, але та вже вправно закидала речі в байдарку. Жінка зітхнула й вирішила довіритися долі.

Перші години на річці були справжнім випробуванням для Олени. Вона незграбно тримала весло, постійно плутала правий і лівий бік, і одного разу ледь не перекинула байдарку.

Надія Петрівна, навпаки, гребла впевнено, наче робила це щодня. Вона розповідала історії про свої юнацькі пригоди, про те, як вони з братом ночували в наметах і ловили рибу, і Олена, попри втому, почала відчувати, що ця подорож справді особлива.

На другий день вони зупинилися на мальовничій галявині біля річки. Микола розпалив багаття, а Надія Петрівна дістала той самий старий альбом і показала Олені ще кілька фотографій. На одній із них була та сама галявина, де вони зупинилися, тільки п’ятдесят років тому. Олена з подивом помітила, що місце майже не змінилося.

— Чому ця подорож так важлива для вас? — нарешті запитала вона.

Надія Петрівна зітхнула й подивилася на річку.

— Це не просто подорож, Олено. Це пам’ять про мого брата. Василь загинув багато років тому, і ця річка була останнім місцем, де ми були разом щасливі.

Я давно мріяла повернутися сюди, але сама не наважувалася. А ти… ти стала для мене як донька. Я подумала, що з тобою я зможу це зробити.

Олена відчула, як у горлі застряг клубок. Вона ніколи не чула цієї історії й не уявляла, що за веселою умовою свекрухи ховається така глибока причина.

— Я рада, що ви запросили мене, — тихо сказала вона.

Решта подорожі пройшла спокійно. Олена навчилася вправно гребти, а Надія Петрівна розповідала історії, які змушували її сміятися до сліз.

Коли вони повернулися додому, Олена відчувала, що ця пригода змінила її. Вона не лише ближче познайомилася зі свекрухою, а й відкрила в собі нову сміливість.

— Дякую, Надіє Петрівно, — сказала вона, коли забирала дітей.

— Це було неймовірно.

— А я тобі казала, — усміхнулася свекруха.

— І знаєш, Олено, я думаю, нам варто повторити це наступного року.

Олена розсміялася, але в глибині душі знала, що точно погодиться.

Минуло кілька тижнів після подорожі на байдарках, але Олена все ще часто згадувала ті дні на річці. Вона відчувала, що зв’язок із Надією Петрівною став міцнішим, а в її власному житті з’явилася нова легкість.

Софія та Максим, повернувшись від бабусі, розповідали, як вони пекли пиріжки й будували халабуду в саду, а Олена лише посміхалася, розуміючи, що свекруха не лише виконала свою обіцянку, а й подарувала дітям незабутні спогади.

Одного вечора, коли Олена готувала вечерю, задзвонив телефон. На екрані висвітився номер Надії Петрівни. Олена, відчуваючи легке передчуття, відповіла.

— Доброго вечора, Олено, — голос свекрухи звучав підозріло бадьоро. — Маю для тебе нову пропозицію.

— Пропозицію? — з обережністю перепитала Олена. — Знову якась умова?

Надія Петрівна розсміялася.

— Не зовсім. Але я подумала, що нам варто продовжити наші пригоди. Ти ж не проти, правда?

Олена зітхнула, але цього разу в її голосі було більше цікавості, ніж тривоги.

— І що ви вигадали цього разу?

— Є одне місце, куди я давно хотіла поїхати, — сказала Надія Петрівна. — Старий млин на околиці сусіднього села. Там є невеликий музей, присвячений історії нашого краю. Але головне — поруч є ліс, де ми з Василем колись збирали гриби. Я хочу показати тобі це місце. І, можливо, взяти з собою дітей.

Олена замислилася. Ідея провести день із дітьми та свекрухою в лісі звучала привабливо, але вона знала, що Надія Петрівна завжди додає до своїх планів щось несподіване.

— А що за умова цього разу? — пожартувала вона.

— Жодних умов, — запевнила свекруха. — Тільки прогулянка, гриби й трохи історії. Але я хочу, щоб ти допомогла мені зробити цей день особливим для Софії та Максима. Наприклад, влаштуємо маленький квест у лісі.

Олена погодилася, і через кілька днів вони вчетверо вирушили до старого млина. Надія Петрівна підготувала для дітей карту скарбів, яку намалювала від руки.

На ній були позначені «таємничі» місця в лісі, де ховалися підказки. Софія з Максимом із захватом бігали між деревами, шукаючи схованки, а Олена з Надією Петрівною йшли позаду, спостерігаючи за їхньою радістю.

Під час прогулянки Надія Петрівна розповідала історії про своє дитинство, про те, як вони з братом бігали цими стежками, вигадуючи власні пригоди. Олена помітила, що свекруха, розповідаючи, ніби молодшала — її очі блищали, а голос ставав дзвінкішим.

Коли вони дійшли до млина, діти були в захваті від старовинного механізму, а Олена зацікавилася розповідями екскурсовода про історію села.

Але справжньою несподіванкою став момент, коли Надія Петрівна дістала з рюкзака маленький дерев’яний ящик. У ньому лежали старі монети, які вона з Василем знайшли в цьому лісі багато років тому.

— Це для вас, — сказала вона, вручаючи по монеті Софії та Максиму. — Щоб ви пам’ятали, що пригоди можуть бути всюди, якщо шукати їх із відкритим серцем.

Олена відчула тепло на душі. Ця подорож, як і попередня, стала не просто прогулянкою, а способом передати дітям частинку сімейної історії. Вона подивилася на Надію Петрівну й зрозуміла, що свекруха не просто виконує роль бабусі — вона вчить їх усіх бачити красу в простих речах.

Повернувшись додому, Олена задумалася: можливо, варто частіше погоджуватися на «умови» Надії Петрівни. Хто знає, які ще пригоди чекають на них попереду?

Джерело