Надія пройшлася туди–сюди.

– Ось такі чобітки вчора мені мій купив, а ще ось це, – і вона покрутила рукою.

На її зап’ясті, блиснувши синіми камінцями, красувався золотий браслет.

– Ну, Надька, ну жінка! – захопилася Михайлівна.

– Ну як ти ось так можеш мужиками крутити?

Надія Львівна була начальницею відділу в компанії, хоча більше вона була схожа на модель із обкладинки журналу.

Вона мала дорослого самостійного сина і чергового коханця – солідного бізнесмена.

– Витрачається він на тебе, не скупиться, пощастило ж тобі, Надіє, – продовжувала захоплюватися Людмила Михайлівна. – Мій ось хороший мужик, все життя для мене старається, та для сина. Все Людочка та Людочка, а квіточки ж мені простіші дарує, та й подарунки його не такі щедрі. А твої! Он які!

– Ага, а ти як думала, Михайлівно! Поки бажанням горимо, поки серця для того–сього живі… Одним словом, куй залізо, поки гаряче, Михайлівно, поки бюджет ще роздільний.

Чи буде він загальний невідомо, хтозна, що він надумає. А чим більше він на мене витрачається, тим я для нього дорожчою стаю, розумієш, Михайлівно? Ось як настане момент, коли йому стане шкода втрачати вкладене в мене, і він мій! Зрозуміли, дівки, як треба? А то ти все про синочка дбаєш, а ти про себе краще подумай. Твій чоловік наш начальник, ласий шматочок для деяких, не забувай про це!

Олена слухала старших подруг і запивала печиво запашним чаєм.

Вони завжди ближче до вечора у закутку, за шафами їхнього невеликого кабінету, пили чай і базікали після термінової роботи.

У них у відділі було три жінки. Олена наймолодша.

Вона обожнювала слухати розповіді Надії, як та крутить своїм бізнесменом.

То вони посварились, і у Надії тиск. То у них любов шалена, і Надія з обіду біжить до нього, а вони з Михайлівною прикривають її перед начальством.

Людмила Михайлівна теж не ликом шита. Чоловік її – голова відділу їхньої компанії, а синок Павлик ледар і гульвіса.

Але для неї Павлик немов божество, зате невістка з іншого міста – погана, і навколо цього всі її думки крутяться.

Обидві жінки опікуються і вчать життя Олену. Їй же всього двадцять три, а виглядає вона ще й молодшою.

Про себе Олена давно вже зрозуміла, що з нею щось не так.

Хоча багато хто вважає її симпатичною. Але вона про це не говорить – краще зайвий раз промовчати, розумнішою виглядатимеш.

Загалом досвід у цих справах в Олени зовсім невеликий.

Шкільна коротка закоханість та недавня спроба побудувати стосунки зі Стасом, хлопцем, з яким вони розлучилися місяць тому.

Розлучилися з її ініціативи і Стас досі вражений, бо його ще ніхто не відшивав отак.

Він проходу Олені не дає. А їй здається, що в них нічого спільного немає. Не пара вони, чужий він якийсь…

Коли Олена подрузі Ірині розповіла, чому вони розлучилися, та тільки біля скроні пальцем покрутила.

– Олено, ти що, зовсім? Думаєш ти когось краще за Стаса знайдеш, ну ти чого? Стас же ж не ледар при багатих батьках, не гульвіса, не бабій, ну він же ж реально хороший хлопець.

По ньому видно, що він закохався в тебе, та й він хлопець симпатичний, невже він тобі не подобається?

Олена плечима знизала.

– Іро, не знаю, ніби спочатку сподобався, а потім… Ну не моє це, Стас мене колись додому до себе запросив, я, звісно, вигляд зробила, що мене не здивуєш.

Але у них вдома дуже круто, будинок величезний, хатня робітниця. Це тільки в кіно красиво, а жити я так точно не зможу, я так не звикла, а він звик, розумієш?

У душі Олені було соромно, що вона така простачка, але яка вже є, кожному своє. Ірина не придумала, що їй і відповісти, головою тільки похитала.

Чи то недолугою її порахувала, чи то погодилася з нею…

– Олено, тебе до речі начальник наш зі звітом просив зайти, – Надія Львівна загадково посміхнулася і з Людмилою Михайлівною перезирнулась.

Олена одразу густо почервоніла. Бо начальник Олені подобався, невже всі це помітили, от уже тітки!

– Іди, іди, він на тебе т-а-ак дивиться, аж завидно. А що, чим наша Оленка гірша за Моніку цю Белуччі? Ну наша тільки світла, а так все при ній, і очі, й фігурка, і губи, й волосся. Красуня, та й годі!

Іди, Оленко, але тільки не забувай, що начальник – чоловік одружений.

І Людмила Михайлівна простягла їй папку зі звітом.

Андрій був у них начальником відділу. Спочатку до нього Людмила Михайлівна ходила зі звітами, а тут він уже вкотре Олену кличе.

Олена піднялася до кабінету начальника, віддихалася.

Андрій явно зрадів її приходу, скочив, папку взяв із рук. І випадково її руки торкнувся. А може, й не випадково?

Він пішов до столу, на ходу папку розкрив і листи зі звітами вислизнули і розлетілися по підлозі.

Вони кинулися вдвох їх піднімати, мало не зіткнулися.

Андрій Олену підтримав за талію. Коли вона від нього вийшла, думки так і метушилися в її голові:

– Ні, все це неправильно, так не повинно бути. Андрій же ж одружений, ну хіба так можна!

…Усі вихідні Олена почувала себе слабою.

Вона подумки багато разів прокручувала, як себе Андрій повів у кабінеті, і від цих думок у неї навіть піднялася температура.

Ні, вона не здатна на інтрижки, як Надія. І навіть такому класному хлопцю, як Стас, про якого багато дівчат мріють, Олена не може відповісти взаємністю.

Точно з нею щось не так, справжні жінки так не поводяться! Треба якось змінюватись, от тільки як?

Олена і справді мало не заслабла, зате це була непогана відмовка не ходити до Андрія.

Щоправда на неї тут же Людмила Михайлівна так глянула недобре, наче щось запідозрила.

І Олені раптом стало сумно – набридли вони їй зі своїми інтрижками.

Було наче й смішно, а тепер сумно. Ця Надія все пишається, намагається поводиится, як крута і молоденька.

Шашні у неї з бізнесменом, а сама тітка за сорок, самотня, навіть шкода її.

І Людмила Михайлівна ще отримає всякого від свого сином Павлика.

Невістка з дитиною до мами від них поїхала. А чоловік, кажуть їй зраджує, ось вона спеціально і забиває собі голову проблемами сина дорослого і недолугого.

Олена вийшла на вулицю після роботи і вдихнула вечірнє морозне повітря.

Їй чомусь стало раптом легко і все стало ясно, наче вона подорослішала на десять років.

Від офісу від’їжджали машини. Хтось ще прогрівав авто.

– Олено! – раптом почула вона, як її хтось гукнув.

Олена обернулася й застигла від здивування. Це ж Сергійко, їхній програміст. Прогріває свою машину.

А ще у нього колесо спустило, підкачує… Шапка на очі зʼїхала, смішний хлопчина. Але як комп’ютерник – просто клас!

Сергій до них часто заходить. Програми оновлює, нові ставить. Та він будь–які проблеми може вирішити!

– Олено, привіт, давай я тебе підвезу, хочеш? – сказав хлопець. – Мороз же ж, а я тебе прямо до будинку довезу, хочеш? Згодна?

Отримавши її згоду, Сергій ще більше заметушився, став струшувати сніг з поріжка.

Послизнувся, і мало не впустив насос, швидко прибрав його в багажник і відчинив дверцята машини.

– Сідай, Олено…

Вигляд у нього був смішний – куртка он вся в снігу.

І тут Олена вперше все зрозуміла! Сергій же ж і раніше перед нею ніяковів!

І приходив у відділ з комп’ютером допомогти частіше, аніж треба, явно не просто так…

Вони подивилися один одному в очі, і раптом засміялася, наче один одного вперше побачили по–справжньому.

– Ну що, поїхали? – ще раз запитав Сергій, і Олена кивнула.

– Дякую, Сергію, звісно, поїхали. І взагалі, як чудово, що ти тут опинився. Я вранці так змерзла. Дякую тобі!

Олена сіла в стареньку машину Сергія, пристебнулася і вони виїхали на засніжений проспект, що потопав у вечірніх вогнях.

Олена ні про що більше не думала. Їй було просто добре, весело і легко, ніби саме так і має бути…