Подруга забігла до квартири із таким захопленим обличчям, що не залишалося сумніву, є новина.

– Олено, кого я сьогодні бачила!

– Ну і кого?

– Твого колишнього.

– Діано, ти про що? Адже чудово знаєш, що я начебто не маю ні колишніх, ні справжніх.

– Аркадія.

– Ти серйозно?

Олена не могла в це повірити, того, хто шістнадцять років тому зник, дізнавшись, що вона при надії й, що у неї будуть двійнята.

– Я його одразу й не впізнала, а він, видно, так і не зрозумів, хто я така, – продовжила розповідати подруга. – Ми з ним чи не чолами в крамниці зіткнулися.

– Подорослішав сильно, скоріше постарів. Я б його і не впізнала, якби не цей шрам на щоці у вигляді куточка. Гукнула його на ім’я, він на мене так уважно подивився і знизав плечима.

– Ну, я йому й висловила все, що про нього думаю. Як він тебе з двома хлопцями кинув, як тобі важко було, а він жодного разу не показався.

– А він що?

– Щось промимрив, про важке життя. Я обернулася і пішла. Звісно, ​​не витримала, озирнулася. Він усе ще дивився мені слідом, немов згадуючи минуле.

– А як виглядав?

– Не дуже. Весь якийсь пом’ятий, одяг старий і дешевий.

– Де тинявся стільки років? Вже хлопцям моїм шістнадцять минулого місяця виповнилося, – і схаменувшись, запропонувала. – Діано, пішли чай поп’ємо. Що ми в передпокої стоїмо?

– Олено, ти що все ще думаєш про нього?

– До сьогодні, навіть не згадувала!

– Тоді скажи чесно, що в тебе з тим чоловіком, з яким я тоді тебе бачила? – Запитала подруга, прямуючи на кухню слідом за господинею.

– З Костею? – на обличчі Олени майнула ніжна усмішка. – Він на мене не звертає уваги. Кому потрібна жінка із двома дітьми.

– Ну, твої синки на дітей зовсім не схожі. А цей Костя дивився на тебе такими закоханими очима.

– Ну, ти теж скажеш…

…Вони товаришували у школі, потім у коледжі. Діана одразу після коледжу вийшла заміж, тоді була вже на четвертому місяці. У неї донька з’явилася, і за три роки розлучилася.

Олена через рік після подруги стала мамою двох хлопчаків. Ось тільки чоловіка в неї зовсім не було. Батьки взяли їй двокімнатну квартиру в іпотеку, за яку тільки недавно розрахувався.

На роботу пішла, коли хлопчикам виповнилося два роки, і вона віддала їх у ясла. Просто у батьків не було можливості утримувати їх трьох.

І звичайно, подруги не проти були посидіти, поговорити. Олена почала готувати чай і запитала:

– Як там твоя Єва?

– Десятий клас закінчила без трійок. Через рік вступатиме, але сумніваюся, що в інституту на бюджет пройде. Не пройде, до коледжу піде.

– Вона ж у тебе добре вчилася.

– Коли це було? Зараз у неї в голові не навчання, а хлопчики.

– Нашою з тобою дорогою піде?

– Усміхнулася Олена.

– Ось я цього і боюся, – і щоб закінчити цю тему, запитала.

– А твої спортсмени як?

– Усе м’яч ганяють. Вчитися зовсім не збираються. Не знаю, як дев’ятий клас закінчать. Усі вчителі їх лають, але всі чомусь не надто високі бали ставлять.

– Вони замість школи, все на тренуваннях і зборах пропадають. Добре, хоч їх там годують. Нещодавно якийсь контракт уклали.

– То їм же всього шістнадцять.

– Спортсменам можна й в шістнадцять.

– Тобі будуть гроші приносити, – з ноткою заздрощів у голосі сказала Діана.

– Щось не віриться.

– Вони ж у тебе на все місто відомі футболісти.

– Ой, Діанко, я вже й мріяти боюся. Ти ось одну дочку підіймаєш, і твій колишній тобі аліменти платить, а я двох виховую. Зовсім нема на кого сподіватися. Добре, хоч батьки квартиру купили.

Наговорилися, і подруга пішла. А в голову Олени знову думки про своїх ненаглядних синочків полізли:

– А й справді, стали б їм платити тисяч по десять на місяць. Холодильник новий купили б. Цей тільки торохтить. І пральна машина стара.

– Мені б туфлі купили, які я тоді бачила, – і мрії злітали все далі й далі. – Можна б і ремонт у квартирі зробити. Ми за шістнадцять років навіть шпалери жодного разу не змінювали.

Сини залетіли у квартири, як ураган.

– Мамо!

– Василь узяв її за талію, підійняв та закрутив.

– Відпусти! Впустиш! – Закричала Олена.

Невеликий політ і вона опинилася на руках іншого сина.

– Ви що, з глузду з’їхали? – крикнула на них мама, коли опинилася на підлозі, але очі просто сяяли в передчутті чогось незвичайного.

– Мамо, нам гроші на картки за цей місяць переказали, – почали розповідати сини, перериваючи один одного.

– З кожним уклали контракт, переказуватимуть щомісячно. Правда там податки шалені, по сто п’ятдесят залишається.

– Чого по сто п’ятдесят? – не зрозуміла Олена. – Гривень?

– Тисяч.

– У місяць сто п’ятдесят тисяч? – Рот мимоволі роззявився, а очі округлилися.

– Так, на кожного.

– Та ви що?

– Мамо, це лише на два роки. Потім ми справжній контракт укладемо…

– А якщо до топклубу потрапимо…

– Мамо, збирайся!

– Навіщо?

– Купимо тобі все, про що ти мріяла.

– Тепер ми дбатимемо про тебе!

Це просто диво! Її сини, яких вона вважала дітьми, влаштували їй справжнє свято.

У бутику їй купили одяг, про який вона лише мріяла. Зайшли в іншу крамницю, купили пристойний ноутбук і телефон.

У третій – обрали холодильник та пральну машинку. І все для неї. У крамниці сказали, що холодильник та пралку привезуть за три дні, але сини домовилися, і обіцяли привезти за три години.

Щасливі повернулися додому. Сини пішли гуляти, а Олена залишилася чекати, коли привезуть покупки. Крім того, так хотілося обновки приміряти, чим одразу й зайнялася.

Замучена проблемами жінка, яка щодня дивилася на неї із дзеркала, раптом перетворилася на красуню. Поправила зачіску, підвела губи та очі. Красуня!

І тут у передпокої задзвенів дзвінок домофона. Кинулася туди:

– Хто?

– Ваш холодильник і пральну машинку привезли, – пролунав байдужий голос.

Швидко прибрала з передпокою все зайве.

Двері відчинилися. Зайшов вантажник, видно старший, і спитав:

– Господарочко, куди ставити?

– Прямо тут у коридорі й лишіть!

Заштовхали холодильник.

– Не зачиняйте! – попередив старший.

– Зараз пралку занесемо.

Олена не могла намилуватися на холодильник. Хіба його порівняєш зі старим вітчизняним. Занесли пральну машинку.

– Господарочко, ми вільні?

– Так. Дякую!

І тут вона зустрілася поглядом з іншим вантажником. То був Аркадій. Він упізнав її й не міг відірвати погляду.

– Аркадію, пішли! – ляснув його по плечу старший.

– Петровичу, я затримаюся. Все одно це останні.

– Що, знайому зустрів?

– Ага.

– Ну, залишайся! – І вийшов.

– Привіт, Олено! – Промовив непроханий гість, відверто розглядаючи її.

– Ти все ще гарна.

– А ти чого втік, коли дізнався, що я в положенні?

– Молодий був, не готовий до сімейного життя, – і раптом додав.

– Запроси зайти! Посидимо, поговоримо!

– Ну, проходь на кухню! Поговоримо.

Той зняв старі кросівки та впевнено попрямував на кухню. Там одразу сів за стіл. Слідом зайшла Олена:

– Ну, розповідай, ​​як жив!

– Ти, хоч чай приготуй!

– Приготую.

– Потріпало мене життя, – почав гість голосом ділової людини. – Нещодавно повернувся назад, так би мовити, на малу батьківщину. Подругу твою зустрів.

– Вона в нашу крамницю заходила. Побачила мене, нагрубила і пішла. Я навіть про тебе не встиг розпитати. Хотів завтра знайти тебе, а ти вже сьогодні знайшлася. Видно доля.

– Що це ти згадав про долю?

– Роки своє беруть.

– Ах, он воно що? – Поставила на стіл кухоль з чаєм, підсунула печиво. – Ближче до старості, значить, треба десь прилаштуватись.

– Твоя подруга сказала, що у нас з тобою діти. Їм уже скільки? Років по десять-дванадцять?

– Значить, років десять-дванадцять?

– Олена не могла стримати сміху.

– А скільки?

– Ти ж сказав, що наші діти, значить, повинен знати по скільки.

– Ну, забув трохи, – і додав діловим голосом.

– Дітям все одно потрібний батько. Одній важко їх підіймати.

– А де ж ти був раніше?

– Я ж кажу: потріпало мене життя.

– Ось що, “батьку”! – рішуче промовила Олена. – Не потрібний моїм синам такий татусь, як ти. Допивай чай і щоб я тебе більше тут не бачила.

– А ось прийдуть наші пацани, і ми в них запитаємо, чи потрібен їм батько, чи ні. Для хлопчиків батько – опора та захист.

– Ти опора та захист? Як чоловік і батько – ти пусте місце. Сказала ж, допивай чай і йди!

– А я сказав, що почекаємо наших синів, і там побачимо! – Упевнено промовив непроханий гість.

Двері в передпокої відчинилися і зайшли сини.

– Що за шум? – на кухню зайшов Віктор, глянув на гостя. – Мамо, це хто?

– Ваш батько! Прогуляв десь усе життя, а тепер вирішив у нас пожити.

– Васю, іди сюди! – З іронією сказав Віктор. – Тут наш тато з’явився.

– Ух, ти! – Зайшов другий син. – Мамо, а як він тут опинився?

– Він вантажник, розвантажував наш холодильник і пральну машинку. Впізнав і вирішив залишитися назавжди.

– Я… .

Новоспечений татко вирішив підвестися і, щось сказати, але на плече йому опустилася, зовсім не дитяча рука одного із синів:

– Сидіти!

– Мамо, наш тато хоче до себе додому. Ти не проти? – Запитав другий син.

– Ні.

– Тоді ми його проведемо. А то вже темніє.

– Вітю, ви що надумали?

– Нічого, просто проведемо його. Ми його пальцем не торкнемося.

Брати підійняли гостя за плечі:

– Ходімо!

Той побачив, що хлопці на пів голови вищі за нього і, далеко не слабкі, й чомусь йому захотілося піти звідси швидше і без будь-яких провожатих.

Щойно за ними зачинилися двері, Олена кинулась до вікна.

Ось вони вийшли із під’їзду. Було видно, що її колишньому було некомфортно йти у супроводі цих хлопців, які б могли бути його синами. Ось хлопці поплескали йому по плечах і щось сказали на прощання.

І той пішов, низько опустивши голову.

А Олена відчула, що саме ця хвилина стала початком нового життя, де сини стали дорослими, і ніхто її більше не скривдить.

Вона згадала, що досі ходить у новій сукні та туфлях, і давно вже час переодягнутися. Проходячи повз дзеркало, зупинилася, ще раз оглянула себе:

– Цікаво, а якщо я завтра так прийду на роботу, Костя зверне на мене увагу? Потрібно спробувати! А раптом щось із цього вийде…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки!

КІНЕЦЬ.