Так, якщо і починати нове життя, то стартувати треба саме з цього місця – думала Олена, окидаючи поглядом речі, які колишній чоловік роками складав на їхньому маленькому триметровому балконі.

– Ну навіщо йому це старе велосипедне колесо із зігнутими іржавими спицями? Ще й повісив його на видне місце. Адже все одно користуватись ним ніколи не буде. Точно! Все зрозуміло. Це ж не колесо – це моє життя. Таке ж криве, зациклена і нікому не потрібне – продовжувала думати Олена.

Олена розлучилася з чоловіком вже більше року тому, але тільки сьогодні настав той день, коли вона, нарешті, змогла впевнено собі сказати: настав час перегортати цю сторінку і починати новий розділ життя.

Із чоловіком розлучилися банально, можна сказати класичним чином. Ні, спочатку, зрозуміло, все було чудово: квіти, подарунки, романтика. Але, приблизно через три роки, чоловік став все частіше затримуватися на роботі, у вихідні їхав то на дачу попрацювати, то в гараж, а потім і зовсім заявив, що йде до коханки, яка молодша.

Як до коханки? До них не йдуть? Всі так кажуть, мовляв, коханка завжди залишиться коханкою, а дружина – це зовсім інше: це тил, це смачний борщ, це затишок та турбота. От і Олена так думала. Все чекала на нього, коли ж він повернеться, коли ж нагуляється. Але він негідник такий і не думав повертатися. А днями, ось, повідомлення прийшло – виявляється чоловік давно подав на розлучення і їх вже офіційно розвели. Завіса.

А тепер ось бідна Олена стоїть із чорним мішком для сміття в руках і все ніяк не може наважитися, з чого почати нове життя.

Раптом, Олені ніби хтось дав мотивуючий сигнал. Вона взяла з ліжка свій телефон, пробралася крізь гори мотлоху на балконі до колеса, що висить, і сфотографувала його.

Що вона робить? А головне, навіщо? Викинь ти його на смітник!

Ну ні, якщо Олена символічно порівняла це колесо зі своїм життям, то викидати його все-таки було б якось не правильно.

Ось і Олена так подумала у той момент. І розмістила фотографії старого колеса на дошці оголошень в інтернеті, додавши недвозначний підпис: віддам колесо до вашого велосипеда. Або візьму велосипед до мого колеса.

Години не минуло, як на мобільний телефон Олени надійшло повідомлення: “Візьму ваше колесо”. Олена посміхнулася, вперше це за кілька місяців. Начебто їй запропонували не взяти колесо, а відразу вийти заміж. Але ні, звичайно, так не буває. Кому може знадобиться проржавіле колесо. І усмішка знову ніби випарувалася з обличчя Олени, ніби її й не було. У відповідь на повідомлення вона написала свою адресу і додала: “забирайте будь-коли”.

Пройшов День.

Дзвінок на мобільний пролунав рівно об 11 ранку. Дзвонив незнайомець, який бажає забрати вже набридле їй велосипедне колесо. Домовилися про зустріч, за годину буде.

Олена допивала на кухні каву, коли в коридорі за дверима почулися голосні кроки. Олена зрозуміла, що це прийшли за колесом. Звук кроків сусідів вона вже давно вивчила напам’ять, а ці були якісь інші, які вона раніше ніколи не чула.

Олена прочинила вхідні двері і висунула голову:

– Здрастуйте, ви за колесом? – Запитала Олена у чоловіка, який стояв у коридорі.

– Так, за ним – відповів чоловік і осяяв господиню своєю білою усмішкою. А потім він продовжив: ви, мабуть, здивовані, кому може знадобитися таке колесо? Але повірте мені, я та людина, яка іржавому та пошарпаному колесу подарує зовсім нове прекрасне життя. І саме таке колесо для мене – найкраща нагорода! Дуже приємно, мене звуть Андрій, я дизайнер, працюю з антикварними речами. А ваше колесо скоро перетвориться на чудовий інтер’єрний торшер у стилі лофт.

Олена уважно слухала незнайомця і водночас вивчала його поглядом.

– Тримайте, Андрію, ось моє колесо і я повністю довіряю його вам – сказала Олена і посміхнулася у відповідь.

Минув рік.

Ось Олена знову стоїть на балконі та уважно його вивчає. Але це вже інша Олена – життєрадісна та неймовірно красива. Вона дивиться на торшер, що витончено вписується в новий дизайн і не може відвести від нього очей.

– Андрію, – звернулася Олена до чоловіка. Досі не розумію, як ти примудрився в тому іржавому колесі розглянути таку красу?

Але на це питання, Андрій не відповів. Він лише широко посміхнувся і зробив крок у бік Олени, щоб міцно-міцно її обійняти.