День був дуже довгий. Спочатку Олена десять годин відпрацювала на роботі, потім забрала з тренування сина, потім у магазин… Додому вдалося потрапити майже о дев’ятій.

Вона дуже втомилася. Найбільше вона зараз хотіла лягти в ліжко і поспати годин десять.

-Мамо, а що у нас на вечерю? — шестирічний син Роман заглянув на кухню і поставив таке запитання. — А допоможеш мені з уроками?

Олена зітхнула та відкрила холодильник. Хочеш не хочеш, а треба готувати вечерю. В холодильнику були тільки заморожені вареники.

Добре, що чоловік був у рейсі, його таке б не влаштувало. Олексій був далекобійником і, якщо їхав у рейс, то вдома його не бувало по два-три тижні.

Вечорами Олена йому завжди дзвонила. Так було заведено: о десятій вечора вони балакали по телефону і ділилися подіями дня.

Але сьогодні вечір пішов не за планом. Спочатку з каструлі збігли вареники. Потім зайшла сусідка.

Потім ще з уроками допомагати… Хто їх узагалі вигадав і навіщо вони потрібні школярам? Загалом, до ліжка вона дісталася вже після опівночі.

-От же ж… Я ж Олексію не зателефонувала. Ну гаразд, завтра вже, – засинаючи, згадала Олена.

Вона прокинулася, примруживши очі, подивилася на годинник. Електронне табло показувало без п’яти хвилин три, і це означало, що можна поспати.

Але тут вона глянула на телефон, що лежав на тумбочці. У нього чомусь світився екран.

-Напевно, Олексій дзвонив, – вирішила Олена і взяла в руки апарат.

Раптом телефон завібрував. На екрані номер не висвічувався.

-Помилились… Добре, що звук вимкнено, — подумала вона, скидаючи виклик. – А то Ромку розбудила б.
Але наполегливий абонент почав дзвонити ще раз. Потім ще.

Олена сіла на ліжку, підібгавши ноги, і сонно подивилася на екран – якась невідома людина вперто намагалася до неї додзвонитися. Стало трохи ніяково.

-А раптом це в Олексія щось із телефоном, і це він дзвонить?

Коли телефон задзвонив ушосте, Олена притиснула апарат до вуха.

-Алло?

У слухавці пролунали перешкоди, схожі на ті, що видає телевізор, коли немає сигналу. А потім пролунав глухий, ледь чутний чоловічий голос.

-Оленко…

Вона застигла. Цей голос вона б впізнала з тисячі, ні, з мільйона голосів — голос її батька. Сергія Михайловича не стало ще минулого року. Вони з батьком завжди були дуже близькі і напрочуд схожі зовні.

-Тату? Це ти?

У голові була одна єдина думка — як це можливо? Вона, мабуть, спить, а це їй усе сниться.

-Олено, зателефонуй Олексію… Зателефонуй…

-Тату, тату! — кричала Олена, забувши, що в сусідній кімнаті спить син.

Але в слухавці вже лунали короткі гудки.

Поступово вона заспокоїлася, лягла назад у ліжко і, схоже, таки заснула… Потім знову прокинулася.

Скільки минуло часу? Годинник показував четверту годину. За вікном починало світати.

-Що це було… Сон? А що сказав тато? Зателефонувати до Олексія. Треба терміново зателефонувати чоловікові! — вона почала швидко набирати номер телефону.

-Олексій, привіт, — якомога спокійніше, почала Олена. – Як справи? Щось не спиться, вирішила подзвонити тобі.

Говорити чоловікові про події цієї ночі вона поки що не наважилася. Раптом він ще щось не те подумає.

-Розбудила? Ну вибач… Просто скучила. А в тебе точно все гаразд?

Олексій впевнено заявив, що все добре і скоро буде їхати далі.

-Тим паче, вже ясно. Більше проїду. Та не хвилюйся ти, — заспокоював він Олену.

Вона відчувала себе винною, що розбудила чоловіка, але водночас знала, що абсолютно точно чинить правильно.

Закінчивши розмову, Олена знову глянула на екран телефону. Цікаво, скільки разів їй намагався додзвонитись цей таємничий абонент? Вона відкрила історію дзвінків, але… В історії дзвінків викликів не було…

Олена пішла заварювати собі каву. Через пару годин уже настав час виїжджати на роботу, а поки що можна встигнути зварити курячий бульйон.

Сьогодні короткий робочий день, тому вдасться побалувати сім’ю повноцінним обідом, а не напівфабрикатами.

Але історія з таємничим дзвінком батька не виходила з голови.

Було незрозуміле занепокоєння, ніби вона про щось забула. Про щось важливе. Від думок відвернув телефонний дзвінок.

«Коханий», – висвітлилося на екрані.

З легким серцем Олена взяла слухавку — якщо дзвонить сам, то все добре. Живий і здоровий.

-Олена, привіт. Уяви, що сталося! Буквально годину тому я з готелю виїхав, їду собі… А зараз хлопці скидають фото – нема готелю. Зовсім. Пожежники на фото. Якби ти не подзвонила мені о четвертій ранку, я й не знаю, що зі мною було б.

Олена сіла на табурет.

-Дякувати Богу, все обійшлося…— прошепотіла вона.

-Що ж. Ну гаразд, доїду до зупинки якоїсь, ще наберу. І це, я тут згадав – у Сергія Михайловича сьогодні річниця. Ти, мабуть, і так це пам’ятаєш. Ну, давай, бувай поки.

Олена дивилася на календар, що був на стіні.

-П’яте березня. Річниця! Як вона могла забути?

-Мамо, ти чого так рано встала? — заспаний Ромка зайшов на кухню і здивовано глянув на матір.

-Та так… Не спалося. А ти як спав? Нічого не чув уночі?

Зазвичай син спав дуже чуйно.

-Ні… Нічого, — натискаючи кнопку на чайнику, відповів Ромко. – А що? Я щось проспав? Мені дід сьогодні снився перед тим, як я прокинувся.

-Діду Сергій?! І що?!

-Та ні, просто обійняв і сказав, що все буде гаразд. А потім я прокинувся.

Олена задумливо подивилася у вікно. Надворі зовсім розвиднілося.

Виходить, наші близькі навіть після того, як їх не стало оберігають своїх рідних.

Бувають же чудеса в житті…