Олена дуже переживала. Зараз вона вперше побачить свого заочного друга, з яким вони вже майже два місяці були знайомі по листуванню.

І хоча Микола не раз надсилав Олені свої фотографії, вона все одно переживала, чи зможе вона його впізнати.

Вона ж сама надсилала тільки фотографії, де вона при повному макіяжі і з акуратною зачіскою – так їй хотілося йому сподобатися.

Самотньою жінкою Олена була п’ятий рік. Розлучення вона пережила і тепер була готова до нових стосунків.

Та ось тільки чоловіки не поспішали будувати кохання з хоч і симпатичною, але вже сорокарічної панянкою.

На сайті знайомств на її анкету незмінно відгукувалися чоловіки на п’ятнадцять, а то й на двадцять років старші.

Олена зовсім втратила надію на той момент, коли доля звела її з Миколою. Розлучений чоловік шукав маму для своєї трирічної доньки, адже його колишня дружина давно зникла у пошуках кращого життя.

Олена миттю підбадьорилася. Адже вона й сама давно мріяла про доньку, а тут, будь ласка, готовий варіант. Залишалося сподіватися, що маля порозуміється з її дванадцятирічним сином…

Побачення Олена призначила в сімейному кафе, припускаючи, що наречений приїде з донькою.

Син Ярослав вирішив розсудливо залишитись вдома і не заважати матері будувати особисте щастя.

Тим більше, він сподівався, що продовження цієї зустрічі не буде. Адже бачити вдома чужого мужика та ще з дитиною він хотів. А те, що переїзд відбудеться, швидше за все, саме до них додому, у разі романтичних стосунків – це найімовірніше. Адже Микола жив за містом, у селі, а в Олени після шлюбу залишилася простора квартира у центрі міста…

– Привіт!

Олена обернулася. Звичайно ж, вона впізнала Миколу, він був дуже схожий на чоловіка з фотографії. За руку він тримав дівчинку. Маленька тулилася до ноги батька і нерішуче смикала поділ своєї сукні.

– Привіт. Яка гарненька принцеса. Як тебе звуть, дівчинко?

Олена дістала з сумки невелику лялечку, яку вона припасла на випадок знайомства і простягла дівчинці.

– Мене звуть тітка Олена, а тебе?

– Оксана, – пискнула дівчинка і сховалася за батька.

Але вже через пару хвилин маленька зовсім освоїлася і побігла гратися в дитячий куточок. Микола розповідав про себе, як йому живеться за містом, який у нього там город та господарство, а Олена, своєю чергою, ділилася історіями зі свого життя. Через пів години жінці, яка сумувала за чоловічою компанією, здавалося, ніби вона знає Миколу все життя і вже готова йти за ним на край світу.

– От же ж я недолугий! – несподівано сказав Микола. – Я так поспішав вчасно приїхати, що залишив свою машину не в тому місці де треба. З твого дозволу, я відлучуся, щоб її переставити?

– Так звісно. Сподіваюся, евакуатор ще не приїхав, – посміхнулася Олена.

Микола усміхнувся і, накинувши куртку, бадьоро попрямував до виходу з кафе.

Минуло десять хвилин, але він не повертався…

Потім минуло ще п’ятнадцять хвилин… Занепокоєння наростало, і Олена вирішила зателефонувати новому знайомому. На її подив, телефон Миколи був вимкнений!

– Що за… – нетерпляче постукуючи пальцями по столу, дивувалася вона.

Погляд зупинився на дитячому куточку, де гралася Оксанка, яка нічого не підозрювала.

– Ну, куди він подінеться, у нього ж тут донька… Не може ж він просто так залишити дитину чужій тітці?

Але виявилось, що може! Олена просиділа в кафе три години, і надія побачити Миколу майже зовсім розтанула. І все б нічого, але маленька Оксанка постійно питала, де тато, а потім узагалі розплакалася.

– Ну й ну… – зітхнувши, сказала Олена сама собі, одягаючи на дитину шапку і куртку.

Вона вирішила забрати Оксанку до себе, а потім уже придумати, що робити далі. Вона ніяк не очікувала, що Микола виявиться таким негідником…

Вона залишила свій номер телефону адміністратору кафе, на випадок, якщо Микола таки знайдеться.

Ярославу вона вирішила не розкривати всіх подробиць побачення, але він і сам зрозумів по обличчю матері, що щось пішло не так.

Стривожена Олена, тримала на руках незнайому дівчинку, яка плакала. Вона намагалася її заспокоїти і одночасно кудись дзвонила.

– Ярославе, подивися якісь іграшки для Оксанки! Треба відволікти дівчинку.

Хлопчик не ставив зайвих питань, і тут же приніс зі своєї кімнати велику коробку з іграшками. Незважаючи на те, що іграшки були зовсім невідповідними для дівчинки, Оксанка швидко заспокоїлася і почала розглядати вміст коробки.

– Що ж робити… Дзвонити кудись? Чи їхати самій до нього на село?

Думки крутились у голові, не даючи спокою. Олена взяла в руки телефон, сподіваючись побачити дзвінок від Миколи чи з кафе… Але пропущених дзвінків не було.

Погляд зупинився на Оксанці, яка із захопленням вкладала іграшкові машинки спати і співала їм колискові.

Перший варіант відпав одразу – адже тоді малу моментально заберуть.

Залишалося тільки самій поїхати до Миколі в село. Де він живе, Олена знала дуже приблизно.

– Нічого–нічого… Зараз ми тебе знайдемо, – вмикаючи ноутбук, прошепотіла Олена.

Вона була сповнена рішучості будь–що знайти Миколу і подивитися йому у вічі.

Оксанку Олена вирішила вкласти спочатку на дивані у вітальні, але дівчинка так жалісно просила не залишати її одну, що Олена здалася і решту ночі вони спали разом.

Олена вже зовсім забула, як це, коли вдома діти. Всю ніч вона безперестанку поправляла ковдру і слухала дихання малечі.

Тільки під ранок, змучившись від безсоння та переживань, Олена змогла абияк заснути.

– Мамо, вставай, ми з Оксанкою сніданок приготували!

Голос сина пролунав просто під вухом, через що Олена аж стрепенулася.

– Що–о?!

– Кажу, сніданок ми приготували, – гордо заявив Ярослав. – Оксанка взагалі така смішна. Нехай лишається в нас ще пожити, я їй покажу, як на компʼютері граю.

Олена посміхнулася. Ще вчора вона найбільше боялася, що Ярослав не порозуміється з донькою Миколи, а сьогодні… Сьогодні вона навіть не знала, яку з проблем вирішувати першою.

Вчорашній пошук в інтернеті показав два схожих і підходящих за описом села. В якому з них жив Микола, було невідомо…

Нашвидкуруч поснідавши, Олена вирушила в дорогу. Оксанку вона залишила вдома з сином, адже було невідомо, чим закінчиться подорож. Дорога до села зайняла майже годину.

Перше село було невелике і майже покинуте. Олена двічі проїхала єдиною головною дорогою, намагаючись знайти хоч одну людину, щоб спитати про Миколу. Вона чудово розуміла, що не знаючи прізвища, знайти Миколу їй буде непросто, але, з іншого боку, можна було розраховувати на те, що сільські знають один одного і так.

Олена зупинила машину біля цегляної будівлі з багатообіцяючим написом «Початкова школа» і озирнулася. Назустріч, немов з нізвідки, вийшла старенька бабуся, обмотана сірою пухнастою шаллю.

– Здрастуйте, скажіть, а де тут Микола живе?

– Що–о?! Микола? Який Микола?

– Ну… – зам’ялася Олена. – У вас що, Микол багато? У нього ще дружина поїхала в місто, а залишилася донька Оксанка.

Тільки зараз Олені спало на думку, що вся біографія Миколи може бути вигадкою. Може, дружина й не поїхала, а може він зовсім і не в селі живе…

– А–а–а… Так це ж Романа син! Вони у сусідньому селі, далі дорогою їдь. А нащо він тобі?

– Не має значення, – відмахнулася Олена і стрибнула назад у машину.

Зараз вона відчувала неймовірний підйом і приплив оптимізму, адже вона йшла вірним шляхом і вже зовсім скоро знайде свого нового знайомого.

Щоправда, вона ще не вигадала, що скаже йому під час зустрічі. Але це було вже таке. Головне було знайти Миколу…

…Друге село виявилося набагато більшим. Кілька разів ще запитавши дорогу до будинку Миколи, Олена вирушила прямо за адресою.

Практично на узліссі, трохи осторонь від інших будинків, стояв одноповерховий будиночок з білої цегли, в якому і жив, судячи з усього, Микола.

У вікнах виднілися квіти, в палісаднику – занесені снігом клумби з сухостою, що стирчав гілками.

Зовні будинок справляв дуже доглянуте враження – навряд чи самотній чоловік стане так ретельно стежити за житлом.

Зітхнувши, Олена зайшла у хвіртку і тихо постукала у двері.

Трохи подумавши, вона посмикала ручку дверей – замкнено.

Раптом вона почула якийсь незнайомий жіночий голос. Літня жінка в червоній хустці підозріло виглядала через паркан сусіднього будинку.

– Ви хто така, і що вам тут потрібно?! – галасувала старенька.

– Миколу я шукаю, – сказала Олена.

– Ой… – сказала незнайомка. – Так а ви, що не знаєте, що трапилося?!

Олена здивовано дивилася на жінку нічого не розуміючи.

– Миколка ж у лікарні лежить! Дорогу переходив і машину не помітив от і таке сталося…

– Як у лікарні?

– Та отак… Самі недавно дізналися.

Олена дізналася адресу лікарні і поїхала у місто…

…Лікарня була зовсім неподалік від будинку Олени, і вона одразу ж попрямувала туди. Спочатку вона хотіла висловити Миколі все, що думає про нього, але коли побачила його на ліжку з ногою на витяжці, то всі слова кудись зникли.

– Олено, пробач, – прошепотів Микола, намагаючись посміхнутися. – Оксанка з тобою?

– Все нормально не переживай. Оксанка в мене вдома, – кивнула Олена, беручи його за руку.

І як вона могла подумати, що Микола залишив дочку?

Виявилося, що коли Микола пішов переставляти машину все трапилося. Якби Олена не сиділа в кафе, чекаючи на повернення чоловіка, вона б неодмінно побачила і авто, і Миколу, і швидку, яка приїхала практично одразу. Телефон чоловіка був розбитим і подзвонити він не міг. А на памʼять номер телефону Олени він не знав.

Коли через кілька годин після процедур Микола отямився, перша думка, яка прийшла йому в голову – як знайти Олену і що тепер з Оксанкою.

Але тут на порозі палати і з’явилася власною персоною сама Олена.

– Ти, головне, лікуйся, а про Оксанку я подбаю, – на прощання пообіцяла вона. – Поживе в мене стільки, скільки треба…

…З лікарні Миколу виписали тільки через півтора місяці. Олена щодня відвідувала його спочатку одна, а потім почала брати з собою Оксанку. Якось бажання відвідати тата дівчинки виявив і Ярослав.

– Хороший мужик, – резюмував син, схвально киваючи матері. – А що він, Оксанку забере назад у село? Я до неї вже звик… Нехай, може, у нас поживе?

Ярослав немов у воду дивився, адже після лікарні Миколі були потрібні тривалі процедури – з села не наїздишся.

Тож вирішили, що він поки що поживе в Олени.

Коли через кілька місяців лікування закінчилося, ніхто вже й не мислив життя поодинці.

Трохи бентежачись Микола, запропонував одружитися, а Олена – ніби чекала на ці слова!

Адже для себе вона вже давно вирішила – цей чоловік абсолютно точно створений для її сімейного щастя!

КІНЕЦЬ.