– Може, не будемо так коротко? – із сумнівом запитала перукарка, оглядаючи майбутній масштаб робіт. – Хоч би по лопатки?

– Ні, – впевнено озвалась Олена, стягуючи гумку з волосся. – По плечі. Можна навіть коротше.

Жінка на це лише головою похитала. Ну як можна псувати таку красу? Густе, русяве волосся гладким шовком стікало по спині. Інші дівчата багато б віддали за таку прикрасу…

– Не шкода? Все-таки ж краса, – пропускаючи між пальців слухняне пасмо, промовила майстриня, роблячи останню спробу.

– А що його шкодувати? – безтурботно посміхнулася дівчина, знизуючи плечима. – Відросте. І взагалі, мінусів набагато більше аніж плюсів. Знаєте скільки воно сохне без фена? А як надвечір тяжко?

– А ось я своїй дівчині забороняю волосся стригти, – втрутився хлопець, який сидів на дивані, і тихо чекав, коли його подрузі підрівняють зачіску.

– Ось коли відростиш собі подібну красу, тоді й заборонятимеш, – єхидно відповіла Олена, кидаючи на зніяковілого хлопця пронизливий погляд.

– Ну, я тебе на вулиці почекаю, – швидко промовив він своїй дівчині, явно шкодуючи, про сказане.

– По плечі і ніяк не нижче. І так, ще я хочу пофарбуватися в блондинку.

Перукарка мовчки кивнула, приступаючи до роботи.

Результат виявився досить милим. Ось тільки окуляри сюди були зовсім не доречні! Про що жінка і поспішила повідомити задоволену клієнтку.

– Я теж так думаю, – розглядаючи себе в дзеркалі, озвалася Олена. – Куплю лінзи, заразом і колір поміняю, завжди заздрила людям із блакитними очима. Чудово вийшло, дякую!

– Щось здається мені, що родичі й друзі вас не впізнають, – пожартувала майстриня, задоволена високою оцінкою своєї роботи.

– Хто зна, а може це й було моєю метою…

Наступним пунктом у маршруті була оптика. Усміхнений продавець виконав свою роботу на відмінно і ось Олена з якоюсь дитячою захопленістю вже розглядала своє відображення у вітринах магазинів.

Вона навіть сама собі здавалася іншою людиною! Більш вільною, чи що…

Для повноти нового образу залишалася зовсім трохи – купити новий одяг! Більше ніяких штанів, водолазок, олімпійок! Тепер її гардероб складатимуть сукні, спідниці, легкі блузки. Хоча парочку класичних штанів мати все ж таки не завадило б…

– А до кого це ти? – підозріло поцікавилася старенька, що сиділа на лавці перед будинком батьків Олени.

Вона все про всіх тут знала і не соромилася пліткувати про своїх сусідів.

– Ви це до мене? – трохи розгублено промовила Олена.

– До тебе, звісно! – обурилася бабуся, оглядаючи новий обʼєкт пліток. – Ходять ту всякі, а потім у пристойних людей квартири обносять!

– Це ви пристойна людина? – здивовано перепитала Олена, дивлячись на сусідку. – Пристойні люди не лізуть у чужі життя.

– Та ти… Та як ти… – старенька аж оторопіла від такого нахабства. – Лізко, ти чи що? Зовсім уже розпустилася! Ось я твоїм батькам сьогодні все розповім!

Олена з виглядом переможниця пройшла повз, зайшла до колись рідного під’їзду, піднялася на четвертий поверх…

– Треба ж, навіть замки не змінили? – щиро здивувалася дівчина, відчиняючи двері і проходячи у квартиру.

В принципі, нічого особливо не змінилося. Новий диван, що замінив продавлений старий, телевізор з великою діагоналлю і пару квіток на підвіконні.

Білі двері з ручним розписом вели до невеликої кімнати, яку дівчина майже все життя вважала своєю.

Тепер це був просто склад непотрібних речей! А все те, що колись належало самій Олені зараз, напевно, десь на смітнику.

– Як же ж просто ви викреслили мене зі свого життя, – гірко промовила дівчина, з тугою оглядаючи білі стіни.

Батьки Олени ще не знали, що приготувала їм дочка…

…Двадцять п’ять років тому.

У сімействі Петряків було велике свято – на світ з’явилися нові представниці їхньої родини.

Дві дівчинки-близнючки, які у майбутньому мали вирости у справжніх красунь.

Глава сім’ї був, звичайно, трохи засмучений – він був впевнений, що хоч один із дітей буде хлопчиком, справжнім спадкоємцем!

А на розумні слова дружини, що успадковувати особливо й нічого, тільки відмахнувся.

Та що ці жінки взагалі розуміють!

Дівчатка росли. І, незважаючи на абсолютно ідентичну зовнішність, характери у них були зовсім різні.

Олена була дівчинкою домашньою, любила читати книги, малювати і ліпити з глини і пластиліну.

Ліза ж віддавала перевагу активним видам спорту, любила гасати по двору з хлопчиками і ходити з батьком на рибалку.

Не важко здогадатися, що й ставлення батьків до дівчаток теж було різним.

Веселу Лізочку виділяли всі родичі, тоді як тиху Олену любила тільки бабуся, яка жила на іншому кінці міста.

Що старші ставали дівчатка, то це ставало помітніше.

Лізі постійно купували дорогі подарунки, на кшталт велосипеда, чи лиж…

А от коли про це попросила молодша донька, у відповідь їй говорили:

– А який сенс? Ти все одно не вмієш кататися.

Найкрасивіші сукні, дорога косметика й аксесуари теж діставалися Лізі. І та ніколи не втрачала нагоди похвалитися цим перед друзями.

– Знаєш, – сказала вона якось своїй найкращій подружці. – Якби не однакова зовнішність, я б подумала, що Оленку мамі в пологовому підкинули. Вона зовсім не вписується в нашу дружну сім’ю! І батьки це відчувають! Тому я поїду вступати у столицю, а сестричці доведеться задовольнятися місцевим інститутом.

– Та на кого тут можна вивчитися? – зморщила носик Катя. – На вчительку? Хоча… Для такої заучки, як твоя сестра, це буде найкращою професією.

Дівчата розсміялися, чудово знаючи, що Олена зовсім випадково підслухала їхню розмову. Ліза дуже любила, щоб сестра чула таке…

Ось тільки її прогнози не справдилися. Так, сама вона поїхала вчитися і не дуже успішно. Вступити дівчина змогла тільки на платне.

Але Олена в їхньому невеликому місті не залишилася. За допомогою улюбленої бабусі, яка поїхала разом з нею, вона перебралася у досить велике місто і вступила в престижний інститут на банківську справу.

І справи у неї пішли набагато краще, аніж у сестри.

Настільки краще, що вже на літніх канікулах Олена приїхала в гості до батьків не одна, а з нареченим.

Чарівний хлопець, із вельми забезпеченої сімʼї.

А Ліза почала заздрити чорною заздрістю. А потім, пошепотівшись у кутку з мамою, вирішила нареченого у сестрички відбити.

Навчання йшло зі скрипом, друзів нормальних немає, а багатенькі хлопчики не поспішали пропонувати їй руку і серце.

Погуляти і побавитися – це будь ласка, але для серйозних стосунків її навіть не розглядали.

Мила усмішка там, кокетливий погляд тут… Компліменти старшій дочці від батьків…

Ліза постійно запрошувала хлопця то в клуб, то погуляти, звичайно разом з Оленою, але… Молодшу доньку вміло прибрала до рук матуся, знаходячи їй купу «дуже важливих» справ.

Як результат, вже через два тижні Микола зізнався своїй дівчині, що її сестричка йому подобається більше.

Очікуваної сварки не сталося.

– Дивись, потім не пошкодуй! – тільки й кинула у відповідь Олена, збираючи свої речі. – І не надумай розпускати чутки серед моїх друзів, а то й сам ще отримаєш.

Микола, вмовивши невдоволених батьків, поскакав із новою коханою будувати життя у великому місті.

Олена до батьків більше не приїжджала і взагалі викреслила їх зі свого життя…

…– Так, нічого мого не залишили, – ходила вже зараз Олена по квартирі. – Втім, я не здивована.

Олена ходила по знайомим кімнатам, намагаючись відшукати хоч натяк на те, що у цього сімейства було саме дві доньки.

Але навіть на фотографіях була тільки Ліза…

Від бабусі Олена знала, що нічого доброго із сестри не вийшло. З інституту та вилетіла з ганьбою, Микола її покинув вже через два місяці. Він навіть намагався знову залицятися до самої Олени, за що був відправлений далеко.

З роботою теж не ладналося. Начебто Ліза зараз на заочному в ненависному місцевому інституті вчиться і підробляє касиркою. Чудова доля!

Олена нізащо не приїхала б сюди, якби не бабуся. На жаль, пів року тому її не стало на вісімдесят п’ятому році життя.

І залишила вона за всіма правилами складений та завірений заповіт у якому єдиною спадкоємицею була її улюблена онучка…

І ця квартира, в якій пройшло дитинство Олени, як виявилось, теж належала бабусі.

Залишити її зрадникам? Та нізащо!

Дівчина вже зв’язалася з агентством нерухомості і оформила угоду купівлі-продажу.

Залишилося тільки сімейку порадувати, що їм у терміново пора виселятися!

Саме з цієї причини Олена зараз і була тут.

Залишивши на видному місці копію заповіту та угоди з агентством, вона з почуттям виконаного обов’язку попрямувала на вокзал, бо її поїзд був через годину.

Пора додому…

КІНЕЦЬ.