Олена з Денисом познайомилися на дні народження у спільних друзів і одразу сподобалися один одному. Вона йому дзвінким сміхом та довгими ногами, а він їй сміливістю та рішучістю, з якою він до неї підійшов. Знала б вона тоді, що ця сміливість зіграє свого часу з нею злий жарт.

Через три місяці вони одружилися і разом із друзями та родичами відгуляли сімейну урочистість у дорогому ресторані.

У неї була двокімнатна квартира, а в нього кімната в гуртожитку. Тому вони вирішили жити в Олени, а кімнату здавати в оренду.

Сімейне гніздечко після весілля вони вирішили, довести до пуття, так би мовити. Поміняли меблі, сантехніку. Купили нову посудомийку, пралку і якусь кухонну техніку. Все-таки молода сім’я, а в неї має бути все найкраще.

Чотири роки жили душа в душу, а на четвертий несподівано, як чорна коша пробігла між подружжям. Став Денис затримуватися на роботі, наполегливо ухилятися від подружніх обов’язків, перестав класти зарплату в коробочку і взагалі став чужим та холодним. І як не допитувалась Олена у Дениса, в чому справа, від відповіді він ухилявся, дивлячись на неї холодно…

І ось одного прекрасного, але швидше не прекрасного дня, Олена повернулася додому з роботи, відкрила ключем квартиру, зайшла і… Обімліла.

У квартирі ніби пройшов мамай чи пронісся вихор, а може їх просто обікр*ли? Усі полиці та шафи були вивернуті. Посудомийка видерта зі стіни. У ванній замість пральної машинки стирчали одні шланги…

Олена тремтячими руками дістала телефон, як почула ззаду голос сусідки, Ганни Михайлівни.

-О! Оленка, а ви куди це переїжджаєте? Розширюєте житлоплощу?

-В сенсі? Ми переїжджаємо? – Олена дивилася на сусідку, відкривши рота.

-Ну так… Денис твій годину тому з вантажниками довго барахло тягали звідси… – глянувши на обличчя Олени, Ганна Михайлівна все зрозуміла, і тільки охнула, закривши рота рукою.

А Олена на ватяних ногах пройшла вглиб кімнати і сіла на диван. Раптом вона побачила на голій підлозі (килима теж не було) білий лист паперу. Там було написано:

-Олена! Я зрозумів, що ми з тобою різні люди і я не люблю тебе. У мене інша жінка. До речі, я забрав половину майна, яке мені належить. Тобі бажаю щастя.

Олена прочитала записку ще кілька разів, не одразу зрозумівши суть написаного і заплакала, закривши обличчя руками…

-Уявляєш, Неля, п’ять років прожили і мужик, як мужик був, і любив начебто і все порівну, як кажуть і в біді і в радості… А тут. Навіть ложки забрав! Ложки…

-Неля, я ж любила його! А він… Хіба так вчиняють чоловіки? Га Неля? Я навіть не уявляла, що він може так зі мною вчинити. Негідник… Він все забрав. Все. Не половину, а все. Меблі, посуд, килими, навіть весільні подарунки… Що робити? – заридала Олена, витираючи хусткою, то червоний ніс, то очі…

А Неля сиділа, дивилася на подругу та згадувала своє дитинство. Перед очима та в пам’яті назавжди залишилася дивна і незрозуміла їй, тоді дитині картина. Батько з матір’ю розлучаються і тато ділить майно, не зважаючи на маленьку доньку.

-Три чашки мені, три тобі. Так, тарілки… Їх сім. Гаразд, чотири тобі, три мені. Так, простирадла… – батько казав діловим голосом, щось викреслюючи в блокноті, а мама сиділа нерухомо і намагалася на нього не дивитись. Неля бачила, що їй соромно. За нього соромно…

Неля дивилася на подругу і в ній боролися суперечливі почуття. Їй хотілося обійняти її і пожаліти і сказати щось підбадьорююче. Але, з іншого боку, вона розуміла, що по-перше, це не допоможе, а по-друге, невідомо кому пощастило – Денису, який отримав купу речей або Олені, що позбулася такого чоловіка.

Зате її майбутня дитина ніколи не побачить, як її батько ділить чашки.

І таке буває…