Жінка в брудному одязі стояла на колінах біля парку розваг. Охоронці не раз виганяли її звідти, але вона поверталася знову і знову. Не байдужі люди давали їй різну здобу. Час від часу, продавщиця з кіоску приносила гарячого чаю. Діти іноді давали гривню чи дві.

Стояла там жіночка довго. Бачили її впродовж місяці. Вже в місцевій газеті про неї написали. Може то чиясь родичка жебракує? Чекали на якусь звісточку в редакції від знайомих чи друзів тієї жінки. Нарешті прийшла відповідь.

Олена купила повну торбу речей. Нових. Вона не пожаліла грошей на сіре пальто, пару чорних чобіт, три светри, колгоги та дві пари теплих штанів. Вдома наготувала пишну вечерю для майбутньої гості. Наліпила чотири десятки вареників. Зварила велику каструлю борщу. Запекла курку в духовці, а ще нарізала багато салату в найглибшу миску в домі.

Коли жебрачка побачила перед собою Олену, то оторопіла на якусь мить. Ця жінка на когось схожа. Образи з минулого виникали в голові, але жебрачка ніяк не могла зрозуміти, кого ж їй нагадує ця жінка?

— Добрий день, пані. – Привіталась Олена.

Жебрачка вдала, ніби нічого не почула. Не всі люди були до неї добрі. Хтось принесе чаю, а інший – брудну лайку. Не відомо, чого очікувати від цієї пишно вбраної панянки.

— Добрий день. – Олена повторила гучніше. Напевне вона тихо говорила минулого разу. – Хочете я вас пригощу вечерею?

— Дякую. Не треба. – Тихо пробурмотіла жебрачка.

— А може ви ще трішки подумаєте? Вечеря смачна. Борщ, вареники, курка і салат.

— Ні. – Категорично відповіла жебрачка.

— Світлано Олегівно, я вас дуже прошу, ходімо на вечерю.

Жебрачка аж підскочила з колін. Звідки ця жінка знає її ім’я і прізвище. Хто вона така?

— Я вам вдома все розповім… — Продовжувала вмовляти Олена.

Світлана Олегівна ще довго відмовлялася, але втомилася і здалася. Нехай ця жінка веде її куди захоче. Гірше все одно не буде.

Олена приймала Світлану наче першу леді. Жінці було вкрай не зручно. Стільки турботи вона давно не бачила. Забула, коли останній раз їла з посуду. Прибори тримала в руках напевне роки три назад.

— Як ваше здоров’я? – Після довгої тиші, запитала Олена.

Світлана Олегівна намагалася поводитися тихо. Жодного слова не вронила від тоді, як переступила поріг квартири.

— Нормально. – Тихо відповіла.

— А син як?

Світлана впустила ложку назад до тарілки. Краплі борщу оросили білу скатертину.

— Хто ви така? Вас підіслав мій колишній чоловік? Правда ж! Він знову хоче зробити мені боляче! Це ж так?! Скажіть хто ви? – Зарепетувала.

— Ні, що ви! Світлано Олегівно, я Олена, ваша учениця. Пам’ятаєте мене? Ви були моєю класною керівничкою в початковій школі. Ну, подумайте! Олена Квітка. Вчилася я так собі, але ви все одно мене дуже любили.

Світлана спробувала пригадати. На це в неї пішло декілька хвилин.

— Точно! Оленко! Ти так виросла…

Олена широко посміхнулася.

— Скоро мені буде тридцять. Світлано Олегівно, чому ви на вулиці? У вас же з чоловіком був свій гарний будинок. Він тримав невеличкий бізнес. Де це все?

Жінка почала свою розповідь невпевнено і повільно, але, з кожним новим реченням, її розповідь набирала темп. Чоловік зрадив їй. Банальна історія. Будинок забрав собі. Бізнес також залишився при ньому. Син давно поїхав за кордон. Про справи батьків нічого не знав. Світлана соромилася дзвонити йому. Не хотіла розчаровувати єдину дитину. Нехай він нічого не знає і живе собі спокійно. З роботи звільнили, адже жінка часто з’являлася на роботі в брудному одязі. Від неї погано пахло. Роботу свою виконувала гірше, ніж зазвичай. Постійно щось забувала. На одному уроці взагалі розплакалася. Нове місце знайти не вдалося. Саме тоді жінка остаточно опустила руки. Пішла жебракувати.

Олена ніяк не могла оговтатися від почутого. А рідні? Де вони були? Чому не допомогли? На це питання Світлана відмовилася відповідати. Сумно опустила очі і замовчала. Олена не знала, які слова підібрати, аби втішити жінку, зате точно знала, чим їй допомогти.

— Ви залишитесь в мене і це не обговорюється.

Світлана на відріз відмовилася приймати таку щедру пропозицію. Довелося знову вмовляти. Олена нагадала своїй першій вчительці про її доброту. Коли в Олененій сім’ї настала криза, то Світлана перша кинулася їм допомагати. Приносила повні кульки продуктів. Це ж Світлана придбала шкільне приладдя для Олени. Її сім’я не могла собі дозволити навіть зошита. Берегли кожну копійку. Тоді вони намагалися зберегти хоча б квартиру. Якби не Світлана, Олена навіть думати не хоче, щоб тоді було з їхньою родиною. Настав її час віддячити Світлані.

— Навіть не знаю, що сказати… — Пробелькотіла Світлана Олегівна.

— Нічого не потрібно говорити. Просто прийміть мою допомогу. Будь ласочка. – Олена широко посміхнулася.

У Світлани тріпотіло серце. Яких гарних учнів послав їй Бог.

КІНЕЦЬ.