Рано-вранці Олена поверталася додому з відпочинку.

Вона їхала назад, до свого чоловіка,а перед очима в неї все ще була струнка постать її нового коханця Дениса…

Кохання в його маленькому будиночку неподалік від моря… Розставання зі сльозами на очах, його благання повернутися…

Таксі зупинилося біля під’їзду, Олена вийшла з машини, поставила сумки на лавку і дістала телефон.

Вона подзвонила чоловікові.

-Олено, ти де? – пролунав у слухавці радісний голос Миколи.

-Біля під’їзду, – сухо відповіла Олена.

-Вже біжу… – сказав Микола і поклав слухавку.

Через хвилину вибіг чоловік.

-У старих шортах і м’ятій футболці, такий сонний і безглуздий… – подумала Олена.

Він швидко взяв сумки.

-Міг би й поцілувати, – роздратовано промовила Олена.

Той кинувся виконувати це прохання, чи то наказ, але дружина, скривившись, відштовхнула його.

-Іди, вже! – наказала вона.

Микола, відчинивши двері під’їзду, пропустив її вперед і поплентався з сумками за нею.

У квартирі Олена одразу попрямувала у ванну, буркнувши перед тим чоловікові:

-Приготуй чай!

-Ага, – сказав Микола і побіг на кухню.

Через годину вона вийшла з ванної і довго крутилася перед дзеркалом.

Нарешті Олена прийшла на кухню.

-Міг би й зустріти мене на вокзалі, – з докором сказала вона.

-Але ж ти нічого не сказала і не подзвонила, – виправдовувався Микола.

-А то ти не знав, що я приїжджаю сьогодні. Міг би і машиною приїхати по мене!

-Але ж ти мені не дозволяєш сідати за кермо твоєї машини…

-Миколо, як ти мені набрид! Як я могла прожити з тобою двадцять пʼять років?

-Олено, ну, що ти знову? – обурився чоловік.

– Нормально ми жили. Сина і доньку виховали, обоє влаштовані і живуть дуже добре.

-Але ти то тут до чого?! – запитала Олена. – Їхній дід, а мій батько, усім їх забезпечив. Ти в нього все життя на побігеньках.

-Я ж добре заробляю… – виправдовувася Микола.

-Це він тобі добре платить! – не відступала Олена.

-Олено, ну що ти така без настрою звідти приїхала?

-Не можу я з тобою більше жити. Завтра ж подаємо на розлучення! – раптом сказала вона.

-Ти що? – Микола застиг від здивування.

-Все, Микольцю! З мене досить. Тобі лишається квартира. Усі гроші з мого рахунку я забираю. Машина також моя. Набрид ти мені. Мені вже сорок п’ять – нормально хочу пожити! – сказала Олена і швидко пішла в кімнату.

І вони таки розлучилися… Олена поїхала жити до свого коханця, в його місто, а Микола залишився один.

Пройшов рік, як Олена жила з Денисом.

На початку все було чудово – любов, пристрасть, нічні прогулянки.

А потім скінчилися гроші… Її гроші…

У Дениса, як виявилося, їх ніколи й не було!

Вони продали машину… Її машину. У нього машини теж не було. Тільки невеликий будиночок на березі моря, який залишився від бабусі.

Нарешті, і ці гроші теж скінчилися. Кохання, пристрасть і нічні прогулянки – теж кудись зникли. Залишився її тато, який мав власну фірму і надсилав Олені гроші, але все рідше і менше…

А коханця це дратувало все більше і більше…

Олена почала часто згадувати свого чоловіка, який, попри все, любив її.

І ось батько перестав надсилати гроші. Якось подзвонив і сказав, що вийшов на пенсію, що йому вже сімдесят і свій обов’язок перед дітьми та внуками він виконав.

Дізнавшись про це, коханець категорично заявив:

-Їдь-но ти, дорогенька, звідки приїхала! Я замість тебе краще відпочивальників у кімнату поселю, вони хоч гроші платитимуть!

-Денисе, як же так?! Ми ж любили один одного!

-Закінчилося наше кохання! Їдь!

-У мене навіть грошей на дорогу назад немає…

-То дзвони батькові! Даю тобі два дні на збори, – сказав Денис.

Олена подзвонила. Батько довго сварився. А потім сказав, що це останній раз.

Гроші на дорогу він надіслав.

Олена взяла найдешевші квитки на поїзд. Якось доїхала… На вокзалі вона сіла на маршрутку і доїхала до будинку батька.

Батьки зустріли дочку зі сльозами на очах. Вони повечеряли і батько почав неприємну для дочки розмову:

-Олено, ти що виробляєш? Ніколи в нашій сім’ї не було таких, – він спробував підібрати відповідне слово, але не зміг. – Ти соромиш батьків, соромиш своїх дорослих дітей…

Олена завжди вважала себе серйозною жінкою, а зараз батько з нею розмовляв, як з дівчиною-гультяйкою.

І раптом вона усвідомила, що в очах батьків вона така і є…

-Що я наробила? Я ж так добре жила з Миколою, він мене любив по-справжньому. Як я могла проміняти його на цього Дениса, який таких, як я міняє кожного року. Невже я була така нерозумна, що могла подумати, що це на все життя?! – подумки запитувала вона сама себе.

А батько, немов почув її думки, продовжив:

-Як ти могла проміняти Миколу, нормального мужика, на невідомо кого?!

-Тату, а як там, до речі, Микола? – запитала вона.

-Поки ти там гуляла, його підвищили. Не здивуюсь, якщо років через десять-п’ятнадцять він у моє крісло сяде.

-Микола? Без твоєї допомоги?

-Це він тільки з тобою такий добряк. Все про дітей та про тебе, нерозумну, думав. А ти весь час дорікала йому: «Якби не мій тато». Його там за розум, за роботу його цінували і цінують!

-Тату, ну, я не знаю, що на мене найшло… – виправдовувалася Олена.

-Тому що діти вросли, ось ти й відчула волю. Миколі треба було б поставити тебе на місце, так у нього любов до тебе ще не пройшла…

-Тату, ну годі вже! Я зрозуміла все…

-Олено, тобі сорок п’ять, а поводишся, як дівчисько! – сказав батько.

-Мені вже сорок шість…

-Тим більше.

-Тату, я у вас поживу?

-Живи!

-Коли я цей будинок будував, ми з матір’ю думали, що тут дочка з чоловіком та внуками житимуть. Тепер онуки роз’їхалися, а донька розлучилася.

-Ну, годі тобі, тату! Знаєшь, як мені важко на душі..

Пройшов тиждень.

Олена заспокоїлася.

-А як там мій Миколка? – все частіше думала вона.

І ось одного разу Олена наважилась.

Вона прийшла ближче до вечора до свого будинку, де чверть століття із чоловіком прожила. Встала подалі від під’їзду, щоб сусідам не потрапляьи на очі і почала чекати.

На машину, що під’їхала на стоянку біля будинку, вона не звернула уваги. І раптом з машини її колишній чоловік виходить і до під’їзду прямує.

Забувши про все на світі, вона побігла за ним.

-Микольцю! – гукнула вона.

Микола застиг. Він озирнувся. В очах здивування упереміш із захопленням:

-Олена?!

-Микольцю, вибач мені, будь ласка! – уткнулася вона в його плече і заплакала.

Обійняв її Микола, погладив по голові:

-Все, все, заспокойся! Пішли додому…

Так, обіймаючи за плечі, і довів він дружину до самої квартири.

Микола відчинив двері, а в квартирі нічого не змінилося.

На душі в Олени було і радісно, ​​і сумно водночас.

-Зараз чай приготую, – посміхнувся чоловік.

-Ні! – раптом сказала Олена. – Я сама! – і вона швидко побігла на кухню.