Олена поралася на кухні. Вона ставила тарілки на стіл, щось діставала з холодильника. А як же ж? До неї ж хлопець прийшов в гості! – Ось пригощайся, Андрію, мої фірмові голубці. Салатик покласти? – запитала Олена. – Слухай, а твій колишній вдома, чи що? Ти ж казала, що він піде, – тихо запитав Андрій. – Та ви що, як я піду? – на кухню раптом зайшов Іван. – Мені ж потрібно переконатися, що свою, хоч і колишню дружину, я віддаю в хороші і надійні руки! Іван безцеремонно сів за стіл. Олена рота відкрила від здивування
-Фух – обмахуючись свідоцтвом про розлучення, сказала Олена. – Нарешті це все закінчилося!
Іван озирнувся на двері ЗАГСу і жартівливо перехрестився.
-Сюди я більше ні ногою!
Олена різко повернулася до нього.
-Не зрозуміла, – сказала вона. – А ви хіба зі своєю Ганнусею одружуватися не збираєтеся?
Іван засміявся.
-Ні, звичайно! Я що зовсім, чи що, щоб знову в таке втрапити?!
Олена з надією запитала:
-Ну якщо ви не одружуєтеся, то з квартири ти сподіваюся переїдеш?
Іван похитав головою.
-І не сподівайся. Кімнати у нас дві? Дві. В одній ти, в іншій я.
Олена недовірливо фиркнула.
-Не смішно. Переїжджай до своєї Ганнусі.
-О Боже! – награно вигукнув Іван.
– Ти моя хоч і колишня дружина, а хочеш, щоб я жив в однокімнатній квартирі разом із Ганнусею і її двома дітьми? Ні, я комфорт люблю. Чи тобі ж не знати про це, моя люба!
Олена скривилася.
-Не треба мене так називати. Я тепер не «твоя люба». І до речі, твоє нове кохання про це знає?
Іван легковажно похитав головою.
-Поки що ні. Потім дізнається пізніше. Думаєш я через неї розлучатися пішов? Ні. Я хочу волі. Ходити туди, куди я хочу, а не куди ти мене ведеш.
Хочу зустрічатися з друзями, їздити на рибалку, ходити в кафе. І вже не слухати в слухавці твоє вічне, де ти, коли приїдеш.
Олена образилася.
-Треба ж, які ми тендітні! Дружина спокою не давала. Як був самолюбом, таким і залишився! – і вона швидко пішла до зупинки.
-Може підвезти? – гукнув їй услід Іван.
Олена не озираючись, махнула йому рукою.
-Ой, ти знову з’їв мою запіканку? Он скільки вареників накупив, їх би і їв! Ми ж домовлялися, – кричала Олена до Івана.
-Ну не було в мене бажання хазяйнувати. А запіканочка так смачно пахла. Тобі, що шкода? – єхидно запитав Іван.
-Так, шкода, – тупнула ногою Олена.
– Іди до своєї ганнусі, нехай вона тебе там і годує. А ми домовлялися, що ми не чіпаємо продуктів один одного.
-Не буде мене Ганнуся більше годувати, – розвів руками Іван.
– Ми розлучилися. Вона мені вчора поставила умову. Або ми одружуємося і переїжджаємо сюди або щоб я йшов назавжди.
Я як чесна людина, вибрав останнє, – й Іван зареготав.
Олена витріщила очі.
-Боже, з ким я жила? Безсердечний, ось хто ти. Дав жінці надію і кинув. Не соромно? Я про себе взагалі мовчу. Десять років життя пройшли даремно!
Іван навіть образився.
-Можна сказати, тобі було погано зі мною. І взагалі в нашому розлученні, винна ти.
Олена застигла від здивування.
-Я? Знайшов крайню! Я по мужиках не бігала, вірність тобі берегла. Це ти мені зраджував. Нічого собі заявочки!
Іван сів за стіл і тихо сказав:
-А хто дітей не хотів? Хто казав рано? А я мужик, мені продовження роду потрібне.
Олена розізлилася.
-А ось цього я й не хотіла. Зараз би сиділа з дитиною, а ти жив би в своє задоволення. Так, до речі, сьогодні до мене гість прийде, будь ласка піди з дому або зі своєї кімнати ніс не висовуй. Зрозумів?
Іван зробив нещасне обличчя.
-І в туалет теж не ходити? Доведеться баночку в кімнату поставити…
-Ну ти й жартівник великий, – втомлено сказала Олена і вийшла з кухні…
…Олена поралася на кухні. Ставила тарілки на стіл, щось діставала з холодильника. А як же? До неї ж хлопець прийшов в гості!
-Ось пригощайся, Андрію, мої фірмові голубці. Салатик покласти? – запитала Олена.
-Слухай, а твій колишній вдома чи що? Ти ж казала, що він піде, – тихо запитав Андрій.
-Та ви що, як я піду? – на кухню раптом зайшов Іван. – Мені ж потрібно переконатися, що свою, хоч і колишню, дружину віддаю в хороші і надійні руки.
Й Іван безцеремонно сів за стіл.
Олена рота відкрила від здивування.
Олена прошипіла:
-Чого приперся?
Іван накладаючи собі салат, відповів:
-Фу, кохана, навіщо так грубо? Ми ж не чужі люди. А ви ким працюєте? – звернувся він до Андрія.
Той почервонів від хвилювання, але таки сказав
-Офіціантом у кафе, – Іван підняв брови.
-Олено, він нам не підходить. Я проти офіціантів нічого не маю, але це не твій рівень.
Олена раптом скочила зі стільця:
-Йди звідси, порадник! З ким хочу, з тим і зустрічаюся! І за стіл тебе ніхто не запрошував!
Іван квапливо доїв салат і підняв руки.
-Все, все, йду, – і нахилився до Андрія. – Ти її дуже не слухай. Вона пручатися буде, то ти бери її і веди одразу, сам знаєш куди. Вона ще та штучка, маринувати довго любить…
Олена виставила його за поріг.
-Та йди ти вже нарешті!
Через п’ять хвилин вона, як фурія залетіла до Іванової кімнати. Той ліниво лежав на дивані і клацав пультом від телевізора.
-Дивитись зовсім нема чого, – поскаржився він, як нічого й не було.
Олена почала сваритися, але швидко втомилася і заплакала.
Іван обійняв її.
-Ну ти чого? Через цього? Не треба, він не вартий твоїх сліз. Був би мужиком, дав би мені прочуханки, а не отак втік, – заспокоював він Олену.
Вона подивилася на нього.
-Ти прикидаєшся, чи правда не розумієш? Не в Андрію річ, а в нас із тобою. Ми ніколи не влаштуємо своє особисте життя, якщо житимемо разом…
Іван підвівся.
-Я тебе зрозумів. Зараз речі зберу і до Мишка поїду. Він все одно сам живе.
Олена махнула рукою.
-Нічого ти не зрозумів, – і вийшла з кімнати.
Іван здивовано глянув на двері і зітхнув:
-Ох, ця мені, жіноча логіка. Нічого не зрозумів…
…Із дверей ЗАГСу Іван виніс дружину на руках.
Олена сказала:
А пам’ятаєш, ти казав, що сюди більше ні ногою?
Він акуратно поставив її на сходи.
-Я і зараз це скажу. Сюди більше не прийду. А навіщо мені? У мене тепер є дружина на все життя!
І він міцно обійняв Олену. А потім лукаво сказав:
-Ну звісно якщо нам знову нудно не стане і нам розлучається закортить…
-Я тобі покажу розлучення, – сказала Олена і погладила свій ще живіт. – Ми без тата тепер нікуди…
…Ось так іноді буває. Разом некомфортно, а нарізно ще гірше. Звичайно, якщо люди люблять. А якщо ні, то й розмови нема…