Олена Павлівна з ненавистю дивилася на невістку, намагаючись зрозуміти, що та насправді від неї хоче. І навіщо прийшла. Вони розмовляли більше години, але Олена Павлівна була впевнена, що Анастасія щось не договорює.

«Як вона мені набридла, — думала Олена Павлівна. — Говорить і говорить. Говорить і говорить. Не зупинити. Зануда! Товчить одне й те саме. Як самій не набридло? Ось на зло їй візьму і подарую Костянтину свою квартиру. Знатиме».

— Ти прийшла, щоб поскаржитися на мого сина? — спитала Олена Павлівна. — Даремно старалася.

— Костянтин йде на дно. Як ви не розумієте? А ви замість того, щоб серйозно з ним поговорити, гроші йому даєте. Хочете, щоб він і надалі продовжував так жити?

— Ось уже й дно. Не кажи нісенітниці.

– Ось-ось. Ви навіть не розумієте, наскільки все серйозно і тим самим заохочуєте його і надалі так поводитися.

— Із моїм сином все добре. Кожен чоловік має свої маленькі слабкості.

– Маленькі слабкості?! — вигукнула Анастасія. — Цілими днями сидіти в комп’ютері, і спускати гроші не зрозумій на що, сподіваючись виграти мільйон? Він уже роботу покинув через цю свою маленьку слабкість. Цілими днями вдома сидить. І нічого не бачить, окрім своїх іграшок. Це ви називаєте маленькими слабкостями?

– Сама винна!

– Я?

– А хто? Я чи що? Звичайно ти! Адже ти його дружина. І я тобі чесно скажу, Анастасія, коли Костянтин сказав, що одружиться з тобою, я знала, нічого хорошого з цього не вийде.

— На вашу думку, я погана дружина? Так?

— По-моєму, ти просто не годишся за дружину моєму синові. Він чоловік не твого рівня. Йому потрібна інша дружина. Яка не стане бігати до свекрухи та скаржитися на чоловіка.

– Я не скаржусь.

— А що ти робиш?

– Я просто прийшла поговорити.

– Так-так. Ти прийшла просто наговорити мені купу гидот про мого сина. Я зрозуміла.

— Але ж я…

— Коротше! Що ти від мене хочеш?

– Перестаньте давати йому гроші. Адже у вас їх не так і багато. Живете на одну пенсію.

— А ось на зло тобі не перестану! — не витримала і закричала Олена Павлівна. – Більш того! Вже завтра подарую йому квартиру. Щоб він пішов від тебе. А сама на дачу переїду. І всі гроші, які я маю, йому віддам. Зрозуміла?

Анастасія зрозуміла, що говорити далі без сенсу, і пішла. А Олена Павлівна зателефонувала нотаріусу та домовилася про зустріч. А ще за кілька днів Олени Павлівни не стало. Серце.

— Я від тебе йду, — сказав Костянтин.

– Куди? — спитала Анастасія.

— Не прикидайся. Ти чудово все розумієш. Мені тепер є де жити.

– А як же я? Діти?

— Починаю нове життя. Без тебе та без дітей. Права була моя мама – ти не та жінка, яка мені потрібна. Тепер я це й сам бачу.

– Що ти бачиш?

— Це через тебе мені не щастить у житті. Але тепер усе буде інакше. Нарешті я зможу зайнятися справді великою, серйозною справою.

— Що тобі заважало нею раніше займатися?

– Ти заважала. Ти та діти. Ви зв’язали мене по руках та ногах. Цього не можна, того не можна. Тільки й чув від тебе! Нині все буде по-іншому. Продам квартиру, продам дачу і … Велика справа вимагає великих вкладень.

– Ти серйозно хочеш все продати? І квартиру, і дачу?

– Так! Ризикувати, так по-великому. Я вірю в успіх. Я вірю, тепер настав мій час. Удача чекає на мене.

— А про дітей подумав? Адже їх у тебе двоє! Може краще нічого не продавати?

— Саме про них я зараз думаю. Завдяки моїм рішучим і сміливим діям, мої сини матимуть усе. Їм більше не доведеться тулитися вдвох в одній кімнаті. Кожному куплю квартиру.

— Але ми могли б уже зараз поміняти квартиру твоєї мами та мою двійку на велику, — сказала Анастасія.

— Забудь про мамину квартиру. І про дачу теж забудь. Це стартовий капітал у щасливе майбутнє! Я, може, все життя чекав на цей момент. А що ти пропонуєш? Відмовитися від мрії? Досить того, що всі ці роки я жив у тебе. Але тепер усе. Нарешті я зможу вдихнути на повні груди.

– Вдихнути? – не зрозуміла Анастасія. – Що?

– Повітря свободи. Що ж ще. І, що найголовніше, можливостей! Це раніше я нічого не міг собі дозволити. А тепер я все можу.

Костянтин зібрав свої речі і поїхав, не знаючи, що незадовго до відходу, Олена Павлівна подарувала Анастасії і свою квартиру, і дачу. Це сталося вже наступного дня після того, як невістка приїжджала до неї поговорити.

— Відчуваю, що недовго мені лишилося, — сказала Олена Павлівна, коли зустрілася з Анастасією у нотаріуса. — Ти вже вибач, що я вчора так з тобою розмовляла. Не сердься. Я з усіма так розмовляю. Бо не люблю нікого. Крім сина та онуків. І тебе не люблю. І чесно тобі про це говорю. Але я розумію, що Костя на дно йде. А не давати йому грошей я не можу.

А квартиру та дачу я вже зараз тобі віддам. Тому що точно знаю, коли мене не стане, і моя квартира з дачею дістануться Кості, він їх одразу продасть. І залишиться ні з чим. І тоді йому навіть жити не буде де.

А я тобі вірю. І хоч я не люблю тебе, знаю, що ти чесна. І не дозволиш моєму синові опинитися на вулиці. Навіть якщо ви розлучитеся. А роблю я так не заради тебе, а заради сина та онуків. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповіла Анастасія.

А через деякий час і Костянтин дізнався, що власницею маминої квартири, і дачі стала його дружина. Він дуже розлютився. Адже він уже все спланував. Покупця знайшов. Знайшов, куди гроші вкласти. А тут раптом з’ясувалося, що продавати нічого.

Костянтин зателефонував до Анастасії, почав вимагати пояснень. А вона відповіла, що нічого пояснювати не збирається. Сказала, що подає на розлучення. І зажадала від Костянтина, щоби він вчасно платив за квартиру. Інакше вона другу кімнату комусь здасть.

КІНЕЦЬ.