Олена давно вже не згадувала про нього. Після їхнього шлюборозлучного процесу минуло майже 20 років, і цей період став для неї своєрідним виходом із тіні його постійної присутності.

Тоді вона була ще зовсім молодою, а він — її перше велике кохання, яке згодом обернулося найбільшим розчаруванням у її житті.

Вона залишила все позаду: і його, і спогади, і навіть біль від розлучення. Їй було важко, але вона швидко звикла до нових реалій. Тепер, на порозі п’ятдесяти, вона жила зовсім іншим життям, повним тепла, комфорту та гармонії.

Олена давно звільнилася від будь-яких думок про чоловіка, і, здавалося, він давно також не з’являвся в її думках. Вона зосереджувалася на своїй кар’єрі, на дітях, яких вона виростила сама, і на нових відносинах, які не були ані гіршими, ані кращими за попередні.

Вона перестала вірити в ідеали і просто дозволяла собі бути щасливою в простих речах. Але цього дня, коли він з’явився в її житті знову, все змінилося.

Олена йшла по вулиці, згадуючи завдання, які треба було виконати, і плануючи вечір із друзями. Її увагу привернула фігура чоловіка, який стояв неподалік, обговорюючи щось із кимось по телефону.

Він виглядав трохи незграбно, з виглядом, який не пасував до того образу, що вона мала про нього в пам’яті. Спочатку вона подумала, що це може бути хтось, хто просто схожий на нього, бо була впевнена, що зустріч з ним вже неможлива.

Але потім він підняв голову, і Олена побачила його очі. Вона була готова піти далі, але тут її серце ненадовго застигло. Щось у його погляді було таке знайоме, таке рідне, що вона навіть не встигла зрозуміти, як зупинилася і, втративши контроль, підійшла ближче.

“Ти… це ти?” — її голос звучав дивно спокійно.

Чоловік спочатку подивився на неї з непевністю, а потім злегка здивовано, мовби не міг зрозуміти, хто перед ним. Тільки коли він нарешті впізнав її, його обличчя змінилося.

“Олено? Ти… це справді ти?” — його голос був повний здивування та сумнівів.

Тепер, коли вона стояла перед ним, Олена дивилася на нього з відчуттям того, що минуле раптом стало неймовірно близьким і водночас далеким.

Чоловік, якого вона колись любила, змінився до невпізнання. Лисий, з кількома зайвими кілограмами, він виглядав зовсім не таким, як у її спогадах.

І хоча Олена не хотіла цього, їй було важко стримати посмішку, коли вона побачила, як сильно він змінився, і став виглядати старше за свої роки.

Вона пам’ятала його молодим, енергійним, завжди в центрі уваги, з якоюсь неперевершеною харизмою. І хоча не все в їхніх стосунках було ідеальним, він був тим, кого вона вважала незамінним. Вони разом починали будувати плани на майбутнє, але все зруйнувалося так швидко, так несподівано.

Тепер він стояв перед нею з обличчям, яке, здавалося, важко було б впізнати. Його колишня впевненість зникла, а натомість була лише покірність і трохи ніяковість.

“Ти виглядаєш… зовсім не так, як раніше”, — сказала Олена, самій собі посміхаючись, бо не могла не помітити того, як сильно змінився її колишній чоловік.

“Ну так… життя не стоїть на місці”, — він розсміявся, але в його сміху було більше болю, ніж легкості.

Олена почувалася незручно, але її посмішка не зникала. Вона відчула дивне задоволення від того, що він, який колись ставив її в скрутне становище, тепер не був тією людиною, яку вона колись обожнювала. Він став звичайним чоловіком, який, ймовірно, ніколи не був таким важливим для неї.

Олена почувалася цікаво. Вона не могла зрозуміти, чому вона не відчуває злість чи розчарування, а навпаки — радість. Це було дивно.

Раніше, коли б вона побачила його, навіть через стільки років, в її серці могли б прокинутися всі старі емоції. Але тепер вона лише відчувала полегшення. Вона була вільна від нього, і ця зустріч ніби підтверджувала це.

“Як ти, Олено?” — він подивився на неї, все ще намагаючись зрозуміти, чому вона виглядає такою незворушною.

“Все добре. Як твоє життя?” — запитала вона, поки в її серці починала розцвітати певна іронія. Їй хотілося отримати ще більше інформації, аби остаточно закріпити свій спокій.

“Ну, якось. Робота, дім. Таке все, — він мляво знизав плечима. — Як у тебе?”

Олена відповіла не поспішно, з легкою усмішкою, не піддаючись його настрою. Вона розповіла йому про свою роботу, сім’ю, дітей, і, хоча її голос звучав спокійно, всередині вона відчувала повну байдужість до всього, що він міг сказати.

Їх розмова була невимушеною, майже формальною. Обидва почувалися незручно, і чим довше тривала зустріч, тим ясніше Олена розуміла, як багато років минуло, і як їхні світи стали настільки різними. Вони стали майже чужими людьми. І це було чудово.

Олена побачила, що його погляд потроху стає все більш розгубленим, а це додавало ще одне відчуття задоволення. Їй було важко пояснити це сама собі, але після стільки років вона зрозуміла, що розлучення стало для неї точкою завершення, яку вона не визнавала, поки не зустріла його зараз.

Зрештою, він почав потихеньку відступати. Пожав їй руку, ще раз подивився на неї, намагаючись зрозуміти, що він мав би відчувати, і пішов. Олена залишилася стояти на місці, дивлячись йому в спину.

Її серце, як це не дивно, було спокійним. Вона не відчувала ніякого болю чи відчуття втрати. Навпаки, її душа була наповнена легкістю, бо цей момент став для неї остаточним підтвердженням того, що вона все залишила позаду. Він більше не мав влади над її емоціями.

Вона вдихнула глибоко і пішла своїм шляхом, відчуваючи себе вільною.

Джерело