– Мамо, нам потрібна твоя допомога. Ми з Вікою не “вивозимо” цю ситуацію з іпотекою. Щомісяця велику суму віддавати доводиться, важко.

Ми тут ось що вигадали. Ти живеш одна у двокімнатній квартирі, кімнати великі, добрі. Нашу квартиру ми здаватимемо, і отриманими грошима оплачуватимемо іпотеку. А самі переїдемо до тебе.

Ти на пенсії, допомагатимеш нам із Дмитриком, на секції водитимеш і гуртки після школи. І бюджет спільний буде, у тебе пенсія, ми маємо дві зарплати. Усім вигода виходить.

Олена із подивом вислухала сина.

– Оце здорово ви все придумали, звичайно. У мене за спиною…

– Ну чи інший варіант. Ти продаєш квартиру, купуєш недорогу однокімнатну квартиру, а гроші, що залишилися, віддаєш нам з Вікою, покриємо частину іпотеки. Ну навіщо тобі дві кімнати? І район хороший тут, можна вигідно продати…

– Ще кращий варіант… Взагалі ця квартира повинна ділитися і на твою сестру. Не забувай, що ти не одна дитина у мене. І я не хочу нічого образити. Як не стане мене – тоді і продасте і поділите навпіл зі Світланою. А поки що я тут господиня.

– Он у Михайла батьки так зробили, і нічого, живуть в однокімнатній нормально … А ти упираєшся! Так їх двоє, а ти одна! Скільки там тобі треба…

– Знаю я, як вони живуть… Ти квартиру ту бачив? Там будинок старий дуже, того й дивися впаде. І в кімнаті вологість висока.

Я з мамою Михайла розмовляла, скаржилася вона, шкодувала, що погодилася на його вмовляння. Маються тепер. А Михайло замість внеску іпотечного машину купив собі та поламав потім.

– Ну я не Михайло, гроші за призначенням витратив би. Ти подумай, мамо. Адже я не чужа людина – син твій, і треба допомогти…

– Сину, початковий внесок на іпотеку я дала вам, сума пристойна, вам не було де взяти стільки. А далі – самі. Хіба це не допомога з мого боку? Чому я маю зараз продавати квартиру чи жити з вами? Я не хочу цього робити!

– Так, давала гроші, але коли це було, згадала… Зараз гроші знецінюються, ціни зростають на все. А ми молоді, нам і відпочити хочеться, на море з’їздити, у гори. Ти своє віджила, маєш і про дітей та онуків подумати!

– А не треба з мене стару робити! Мені тільки п’ятдесят сім років! І я теж хочу жити, і на море з’їздити, і в гори! Мене в Одесу сестра давно кличе вже, але не до цього було.

Батька вашого не стало, довго приходила в себе. Добре, що встигли назбирати гроші, вам на внесок віддала. І з онуком я допомагала завжди, коли могла, і роблю подарунки. Чого ще вам треба від мене? Може взагалі до монастиря піти і квартиру тобі залишити, як гадаєш?

– Мамо, не починай. Який монастир, ти не віруюча… Просто ти егоїстка, ось усе. Думаєш лише про себе. Ще й грішми дорікаєш.

Син ображено пішов, гримнувши голосно дверима. От і поспілкувалися…

Ігор з дитинства був хитрий і нахабний, хоч вони з чоловіком такими не були. Постійно вляпувався в якісь історії у школі, не раз доводилося червоніти перед директором.

Батьків не слухав. Вважав, що вони не сучасні, надто не добрі та не хитрі. Нині так не можна.

І дружину знайшов собі під стать. Спочатку після весілля жили в квартирі Олени, але з невісткою не вжилися. Та вираховувала кожну копійку, перевіряла продукти в холодильнику, які вони купували, і часто звинувачувала свекруху, що їсть їх продукти. Купувати своє житло вони не планували, є ж мамина квартира.

Жити з ними стало неможливо і Олена дала їм гроші на початковий внесок. Чоловік Олени добре заробляв, і частину грошей вони відкладали в доларах. На всякий випадок.

Долар добре виріс у ціні, і сума збільшилася. Їх вона й вирішила віддати синові, щоби не жити разом. А тепер хочуть і її квартиру продати… Ні. Не дочекаються.

Олена засмутилася через розмову із сином. І вважає себе правим, а її виставляє бездушною і егоїстичною, як так можна…

Вирішила зателефонувати дочці, розповісти про пропозицію сина.

Донька була обурена.

– Мамо, та не слухай ти його! Усе зиск шукає, краще б роботу змінив і Віці менше грошей давав. Вона від косметологів не вилазить, завжди робить щось, а це все дорого.

І взагалі, ця квартира і моя теж вважається, навпіл потім ділити будемо, якщо вже на те пішло. Тож, мамо, нічого не роби, живи спокійно!

– Та я й не збиралася нічого робити, поки що…

– Мамо, а нам потрібна твоя допомога… Але не гроші, не подумай. Я хочу вийти на роботу, а Сашка в садок не беруть, місця немає та й нездужають там діти постійно. Не могла б ти сидіти з ним з понеділка по п’ятницю.

Ще в басейн водити його треба і на гуртки. Ти все одно на пенсії, а нам заробляти треба з Володею. Свекруха працює, та й не схотіла б вона. Ну що скажеш?

– Дочко, ти переоцінюєш мої сили. У мене тиск часто скаче, лежати хочеться, слабкість, а Сашко непосидючий, з ним не полежиш.

– Ой, та який там у тебе тиск! Ти ж не стара! Впораєшся, звичайно! Он у Жанни мама багато років сидить з її дітьми, і нічого!

– Ну що за мода у вас із братом приводити приклад інших людей. Я теж можу сказати, що у знайомої донька няню взяла, щоб не просити маму сидіти з дитиною, шкодує її, у санаторії путівки купує.

Я можу брати Сашка до себе, але не щодня. Мені важко буде з маленькою дитиною. Постійно готувати щось, гуляти, грати, скакати. Та й не хочу бути прив’язаною. Я хочу до сестри поїхати в гості, бо вона ображається вже, та й не бачилися давно…

– Ах, сестра образиться… А те, що я можу образитися, тебе не хвилює! Рідна донька! Я й так рідко прошу щось, а тут якось попросила, і купа відмазок…

Я ще мовчу про гроші, які ти дала Ігорові тоді на іпотеку. У нас із чоловіком хоч і є квартира, але гроші не завадили б. Але ти тільки йому дала, мені жодної копійки. А тепер із онуком сидіти відмовляєшся…

Ти взагалі заради чого та кого живеш, я не розумію?! Ще трохи і за тобою догляд потрібен буде, не переживаєш, що я можу відмовити, пославшись, що мені ніколи, тиск скаче і таке інше? Від Ігора з Вікою не дочекаєшся допомоги. От і подумай над своєю егоїстичною поведінкою!

Олена з подивом слухала, що каже дочка, її Світланка, маленька кульбаба з бантиками в дитинстві.

– Я подумаю, доню, обов’язково…

І скинула дзвінок. Стало погано, наче тиск піднявся…

За два дні донька подзвонила Олені.

– Привіт мамо. Ну, що ти подумала?

– Привіт Світлано. Подумала. І зрозуміла, що це ви егоїсти, а не я. Я вирішила здавати цю квартиру і поїхати до сестри в Одесу. Це вона, до речі, запропонувала такий варіант. Марина одна живе у великій хаті, і буде рада, якщо приїду. Завжди мріяла жити біля моря.

– Ах, от як? Кидаєш нас? Немає справи до онука… Ну, гаразд, живи на своє задоволення, сподіваюся, сестра подасть тобі склянку води в старості…

Олена здала квартиру та поїхала в Одесу. Спочатку син із дочкою не дзвонили, не цікавилися її життям, і вона не дзвонила. На душі було важко, що діти виявилися такими егоїстами. Але самі значить винні з чоловіком, так виховали…

Потім почали телефонувати, Світлана скаржилася, що онук пішов у садок і постійно нездужає, і дорікала матері, що та їх підвела, поїхала і живе на своє задоволення. Олена не реагувала на її докори.

Влітку Світлана приїхала із сином в Одесу.

– Ну що, не чекали? А ми приїхали! Вирішили, навіщо платити за готель чи квартиру, коли тут тітка живе, вистачить місця! Ми на кілька тижнів! Відпустка в мене. Сюрприз зробили! Тим більше, тітка Марина кликала нас кілька разів, а ми, все відмовлялися, незручно було.

Але якщо мама тут живе, значить і нам можна, так?

Два тижні пролетіли швидко.

Олена багато гуляла з онуком, купувала подарунки, одяг.

Коли Світлана виїжджала, Олена дала їй гроші.

– Ой ну дякую! Не завадять нам. Володя машину хоче поміняти, заощаджуємо на всьому, на відпочинку хоч зекономили, безкоштовно прожили, і на цьому спасибі. Мамо, повертатись не думаєш?

– Ні, дочко. Марина нездужає, недугу підступну у неї знайшли, тому вона часто відпочивати йде до кімнати, якщо ти помітила. Вона просила не говорити нікому, тож не подавай виду, що знаєш. Я буду тут з нею.

– Нічого собі… А я ще й подумала, чому вона скинула сильно, і з нами рідко гуляє… Шкода як… Сподіваюся, видужає.

А в неї ж немає нікого, крім тебе? Ця недуга така, може швидко не стати її… Явно цей будиночок тобі залишить. А він коштує пристойних грошей… Зрозуміло, чому ти приїхала до неї… Живи, звичайно, а ми самі впораємося…

– Доню, я про це й думати не хочу. Процедури призначили, сподіваюся, все добре буде! І будинок тут ні до чого! Вона моя сестра, допомагатиму до останнього. А ти мене дивуєш, звичайно…

Олені було гірко і прикро, що в дітей зовсім інші цінності у житті, ніж в неї. І вона молилася про те, щоб не злягти від недуги і, не стати немічною, бо нічого доброго її не чекало.

І навіть якби вона виконала всі забаганки сина та дочки, не факт, що вони оцінили б це і були вдячні. Знайшли б до чого причепитися, і знову просили б про щось, згадуючи горезвісною склянку води в старості…

Марині допомогли процедури, настало покращення. У лікарні вона познайомилася із чоловіком, з яким вирішила зійтись. Олена поїхала додому. Вона була рада, що у сестри все гаразд.

А Олену запросили на колишнє місце роботи, не вистачало спеціалістів. Вона з радістю погодилася.

З дітьми та онуками спілкувалася, допомагала в міру, сиділа з онуками, коли могла. Але насильно нічого не робила, відмовляла, коли не могла чи не хотіла.

І син із дочкою приймали її вибір. І нехай вони її вважали егоїсткою, зате вона відстояла право зважати на свою думку. А що буде далі, життя покаже…

КІНЕЦЬ.