Олена Григорівна неквапливо поверталася до свого будинку, її голова вирувала від хвилювання. Щойно зателефонувала її донька, щоб повідомити про своє весілля, і Олена Григорівна не могла бути щасливішою. Вона з нетерпінням чекала на цю подію, адже це означало, що вона незабаром матиме можливість піклуватися про онуків. Однак залишалися ще й практичні питання, такі як пошук подарунка на весілля. На жаль, в Олени Григорівни не було ні коштів, ні подарунка на прикметі.

Оскільки до весілля залишалося півтора місяця, Олена Григорівна знала, що настав час починати заощаджувати. Вона вирішила відмовитися від звичайних покупок фруктів і овочів і відкласти ці гроші на особливий день своєї доньки. Весілля мало відбутися в місті її доньки, де проживала родина нареченого. На щастя, за кілька днів до весілля Олена Григорівна отримала пенсію, яку планувала віддати доньці та майбутньому зятю в повному обсязі, навіть якщо це означало б затягнути паски на наступний місяць.

Прийшовши додому, Олена Григорівна помітила у своїй поштовій скриньці лист, який явно пролежав там деякий час. Їй стало цікаво, хто б міг написати листа в наш час, і, відкривши його, вона виявила, що її викликали до нотаріуса. Вона не могла збагнути, хто міг її запросити, а дата на листі вказувала на те, що він був відправлений кілька тижнів тому. Не зважаючи на свої сумніви, Олена Григорівна вирішила прийти на зустріч наступного дня, щоб з’ясувати причину виклику.

Прибувши до нотаріальної контори, Олена Григорівна була шокована, коли дізналася, що успадкувала квартиру від свого двоюрідного дядька Петра, який нещодавно помер. Олена Григорівна не могла в це повірити. У неї не залишилося близьких родичів, і вона не могла собі уявити, хто б міг залишити їй спадок.

Виявилося, що дядько Петро заповідав їй квартиру на знак подяки за те, що вона три роки доглядала за ним в останні дні його життя. У нього не було ні дітей, ні дружини, і він доживав свої дні на самоті, маючи лише племінників за компанію. Однак вони відмовилися піклуватися про нього, коли він став слабким, що змусило його запропонувати свою квартиру будь-кому, хто міг би йому допомогти.

Одного разу Олена Григорівна перетнулася зі своїм двоюрідним дядьком у магазині, і він розповів їй про те, що його племінники не піклуються про нього. Олена Григорівна, відчуваючи почуття обов’язку, пообіцяла відвідувати його і піклуватися про нього, коли б він цього не потребував, що вона і робила протягом трьох років до його смерті. Вона ніколи не обговорювала з ним питання спадщини й не знала про його плани щодо свого майна. Дізнавшись про свій спадок, Олена Григорівна була сповнена вдячності за щедрість і доброту свого двоюрідного дяді.

Олена Григорівна зрозуміла, що тепер у неї є подарунок на майбутнє весілля дочки у вигляді квартири. Вона була в захваті від перспективи зробити такий значущий і суттєвий подарунок своїй дочці та майбутньому зятю. Олена Григорівна розуміла, що добрі справи завжди мають властивість повертатися, і це, безумовно, було правдою і в її випадку. Вона допомогла своєму двоюрідному дядькові в скрутний для нього час, і він віддячив їй за доброту, залишивши їй спадок саме тоді, коли вона найбільше цього потребувала.

Сповнена радості й полегшення, Олена Григорівна з новими силами вирушила купувати собі фрукти та овочі. Вона вирішила не говорити доньці про спадщину, а зробити сюрприз молодятам на весіллі. Йдучи до магазину, Олена Григорівна відчувала задоволення і вдячність за несподіваний поворот подій.

КІНЕЦЬ.