Підготовка до Нового року йшла повним ходом: продукти закуплено заздалегідь, меню ретельно продумано, подарунки підготовлено, запаковано і надійно заховано. І не дивно, адже коли в домі п’ятирічна дитина, вона обов’язково обшукає всі закутки так, що нікому й не снилося.

Тож подарунки для Маринки до самого тридцять першого числа ховали в сусідів, і лише сьогодні вранці мама з тіткою Танею (сусідкою) зачинилися в спальні й довго звідти не виходили. З

’явилися вони з великими, ошатно обгорнутими коробками, перев’язаними червоними стрічками. На одній із коробок написано: «Маринці». Дівчинка нарізала кола навколо ялинки, швидка від нетерпіння і гадаючи, що ж там, у цій коробці?

За ялинкою вони їздили всією сім’єю. Так-так, саме їздили! Тато сказав, що купувати ялинку на ялинкових базарах він не буде, тож щороку в грудні вони їхали в лісництво, і там купували дозвіл зрубати ялинку самостійно. Потім у супроводі лісника пробиралися по заметах туди, де Маринка вибирала вподобану їй ялинку.

Найпухнастішу, найкрасивішу і неодмінно у стелю зростом. Зрубавши її, тато з лісником поверталися, ялинку упаковували в сітку, тато закріплював її на багажнику на даху їхнього джипа, і щаслива сім’я поверталася додому.

Для Маринки свято починалося саме з цього моменту. Ялинку спочатку відносили на балкон, а днів за десять до настання Нового року вносили у квартиру, тато закріплював її у відрі з піском, ялинці давали, як казала мама, звикнути до тепла і розпустити лапи.

А потім усі разом прикрашали її. Це було справжнє диво. Маринка за рік призабувала, які іграшки в них були, і тепер роздивлялася їх на всі очі, ніби нові.

А ще були прикраси, які вони з мамою робили самі. Так-так, самі. Ще восени їздили до лісу по шишки, пізніше мама купувала золоту і срібну фарби, фольгу, різнокольорові стрічки, червоні намистини, і з усієї цієї пишноти майстрували ялинкові іграшки, новорічні вінки та інші дуже красиві прикраси для інтер’єру.

У мами ніколи не було проблем із подарунками для друзів, і маленька Маринка, наслідуючи її приклад, захоплено майструвала власноруч подарунки бабусям, дідусям і мамі з татом.

Новий рік був улюбленим святом дівчинки. А знаєте чому? Нізащо не здогадаєтеся! Ну? Є припущення? Ні, все неправильно. Гаразд, не буду інтригувати і змушувати вас чекати.

Маринка любила Новий рік, тому що її тато – Дід Мороз і Святий Миколай в одному обличчі. Ні, у вас не галюцинація, ви все правильно прочитали. Саме Дід Мороз і Святий Миколай. Звісно, не справжній, Маринка й сама це розуміла.

Просто тато працює актором, а його улюблене хобі – бути Дідом Морозом у період новорічних свят. Він настільки серйозно підходить до цієї ролі, що навіть завів собі окремий акаунт в Інстаграмі та сторінку на Фейсбуці, де викладає виключно свої фото в цьому образі. Причому, цілий рік.

І костюмів у нього багато різних, не тільки шуба з чоботами, і шапкою. У нього є і спортивний костюм Діда Мороза, і офісний, і для риболовлі, і для прогулянок на велосипеді, і навіть пляжний. Головне, що всі костюми відповідають тематиці образу , і на всіх фото тато зі шляхетною сивиною та великою окладистою сивою бородою, інколи перев’язаною бантом, інколи заплетеною в косу.

— Наш тато дуже сучасний Дідусь Мороз, – сміялася мама.

Насправді з наближенням Нового року їй було зовсім не смішно. Увесь останній тиждень грудня Маринка тата зовсім не бачила, він працював як на святах для діточок у дитячих садках, школах, центрах, так і на дорослих корпоративах.

Його роботу обожнювали, замовлення були розписані задовго до кінця грудня, користувався він величезним попитом і повертався додому далеко за північ, коли Маринка вже спала. Дівчинка дуже сумувала, не бачачи тата тижнями.

— Не сумуй, донечко, – втішала її мама. – Ти ж знаєш, як тато тебе любить. Що поробиш, якщо така робота, він грошики для нас усіх заробляє.

І це було чистою правдою, платили за цю роботу дуже навіть непогано. Але Маринка все одно нудьгувала, особливо сумно їй стало 31 грудня, надто добре вона пам’ятала два попередніх Нових роки, коли вона чекала тата, але так і не дочекалася… Це тільки так здається, що діти не пам’ятають нічого, що відбувалося з ними в три, чотири роки. Насправді є моменти, які запам’ятовуються ними на все життя…

Цього року ранок 31 грудня почався сумно.

— Олексію, ну навіщо ти взяв це замовлення на корпоратив? Я ж просила тебе, щоб 31 числа ти не планував роботу. Ти ж обіцяв!

— Надійко, ну так вийшло. Старі клієнти, вони так вмовляли, не зміг відмовитися. Та й гроші такі пристойні заплатять, – винувато виправдовувався тато.

— Любий, та до чого тут гроші, – з досадою відмахнулася мама. – Маринка так на тебе чекає, ти ж і їй обіцяв! Так не можна, не можна обманювати дитину! Ми ж із тобою самі їй дозволили цього року зустріти з нами Новий рік, посидіти до опівночі, оскільки вона вже велика. Вона так просила. Вона так цього чекає! А ти знову не приїдеш…

—Люба, я приїду, встигну.

— Олексію, у тебе корпоратив у котеджному селищі за містом. Як ти встигнеш? Яким чином?

— Вони мені таксі заздалегідь замовлять, ми домовилися. Надю, ну не дуйся, будь ласка. Я встигну якраз до новорічного столу. І подарунок Маринці від Діда Мороза привезу, як ми з тобою придумали.

— Ех, – зітхнула мама. – Маринка мріяла, як ми всі разом будемо стіл накривати, як вийдемо на подвір’я з бенгальськими вогниками. Вона сукню собі вибирала, просила тобі не показувати, сюрприз зробити. А ти… Приїдеш у кращому разі до дванадцятої, а найімовірніше взагалі запізнишся. Вона чекатиме, спати її вкласти мені не вдасться, сидітиме й клюватиме носом. Що це за свято…

— Кохана…

— Гаразд. Що зроблено, те зроблено, – махнула рукою Надя. – Як ти себе будеш потім почувати, бачачи її розчарування?

Вона пішла в кухню, залишивши чоловіка в кімнаті. Думки її долали невеселі. Вона розуміла доньку, як ніхто інший. Їй і самій порядком набридло зустрічати Новий рік наодинці. Маринка все правильно запам’ятала: і торік, і позаторік Олексій повернувся додому майже о другій годині ночі. Вона сиділа одна за накритим столом перед телевізором.

— Краще б прийняли запрошення Олі з Вадимом, – пробурчала вона. – Там хоч весело було б і мені, і Маринці.

Оля була старшою сестрою Наді, Вадик – її чоловік. У них двоє дітей, погодки, молодша донька ровесниця Маринки. А ще туди прийде сестра Вадика з чоловіком і двома дітьми, теж приблизно цього ж віку. Шкода, що вона, Надя, відмовилася, повіривши в обіцянку Олексія цього разу зустріти Новий рік усім разом, своєю сім’єю.

Не очікувала вона, що чоловік так вчинить, зовсім не очікувала. Надя дивилася у вікно на сніг, що тихо падав, дуже хотілося плакати. Вона взяла себе в руки. «Не дочекається, – зло подумала вона. – Нехай котиться на свій корпоратив. Мабуть, сім’я йому не так уже й дорога».

— Надь, – почула вона його винуватий голос за спиною.

Олексій зайшов у кухню, підійшов до дружини і спробував обійняти її, але Надя відсторонилася і відійшла до плити. Діставши турку, вона засипала каву, залила води і поставила її на вогонь, не повертаючись до чоловіка.

— Надь, ну не ображайся, будь ласка, так вийшло.

— Як вийшло, Олексію? Як?! – вигукнула обурена дружина. – Само вийшло, ти тут ні до чого? Знаєш, ми з тобою все обговорювали, ти пообіцяв. І після цього взяв це замовлення. А тепер кажеш, що так вийшло. Яка різниця, скільки за нього заплатять? Ми що, бідуємо? Ти просиш не ображатися. Це навіть не образа, це розчарування. Так-так, розчарування.

— У мені? – сумно запитав Олексій.

— Так, у тобі, – кивнула Надя.

– У тобі. Я зрозуміла, що для тебе ми з Маринкою не такі вже й важливі.

— Надь, не вигадуй. Ви – найдорожче, що в мене є, ти ж знаєш.

— Ні, не знаю. Думала раніше, що знаю, а сьогодні переконалася, що ні.

— Надь…

— Усе, Олексію. Поговорили. Іди. А то на ранкову виставу запізнишся.

Поглянувши на годинник, чоловік охнув, вискочив у передпокій, швидко вдягнувся і вискочив із дому. Надя змахнула сльозу, яка все-таки зрадницьки викотилася з ока, і обернулася на легкі швидкі кроки доньки. Маринка стояла на порозі кухні у своїй затишній картатій піжамі, притискаючи до себе плюшевого зайця, з яким спала майже з народження.

— З добрим ранком, сонечко, – усміхнулася мама. – Як спалося? Біжи вмиватися, я какао зварю.

— Доброго ранку, матусю. Я майже все чула, – зітхнула Маринка. – Тато не прийде зустрічати Новий рік, так?

На очах у дівчинки виступили сльози, губи тремтіли.

— Сонечко, він обіцяв, що встигне, – мама підійшла і погладила дівчинку по голові. – Він обов’язково встигне.

Марина втекла вмиватися, а Надя мало не сама не розплакалася. За вікном тихо падав сніг, до вечора обіцяли рясний снігопад, а котеджне селище, куди запросили чоловіка, було далеко за містом. Якщо дороги занесе, то тут хоч таксі, хоч не таксі, а дістатися буде вельми і вельми проблематично. Ну хто буде розчищати дорогу в ніч 31 грудня? «А гелікоптер у цих людей навряд чи є» – усміхнулася Надя.

Після сніданку дівчинка втекла гратися у свою кімнату, а Надя потихеньку розпочала підготовку Нового року. Для початку зайнялася прибиранням: зібрала всі розкидані речі, змахнула пил із меблів, дістала пилосос.

Зазирнувши в кімнату доньки, виявила, що Маринка ретельно зібрала всі свої іграшки, склала їх у шухляду, розсадила на дивані всіх ляльок і плюшевого зайця, зробивши для кожної іграшки шарфики з кольорового паперу.

На столику біля вікна панував ідеальний порядок, книжки лежали рівною акуратною стопкою, олівці зібрані в підставку, фарби, альбоми і все інше прибране в ящики. На стелажі теж усе блищить чистотою. Надя посміхнулася.

— Маринко, я можу в тебе пропилососити?

— Так, матусю! Я все інше вже зробила сама.

— Я бачу, ти молодець!

— Я ж добре поводилася цього року? – раптово запитала Марина.

— Звичайно, ти найкраща дівчинка на світі!

— Значить, Дід Мороз виконає моє бажання, – мрійливо сказала дівчинка і вийшла з кімнати.

Надя не помітила аркуша паперу, затиснутого в руці доньки, і приступила до прибирання. За шумом пилососа вона не почула, як грюкнули вхідні двері. Після кімнати доньки вона перейшла в їхню з чоловіком спальню, потім у вітальню. Вимкнувши, нарешті, пилосос, Надя крикнула:

— Малятко! Прибирання закінчено, можливо, ми з тобою перепочинемо і чаю вип’ємо? У мене є для тебе твоє улюблене імбирне печиво!

У відповідь нічого, крім тиші. Надя влетіла в кімнату доньки. Порожньо.

— Ах ти, бешкетниця! Вирішила в хованки погратися? Гаразд. Раз, два, три, чотири, п’ять! Я йду тебе шукати!

Надя зазирнула під ліжко і в шафу в її кімнаті, не знайшовши доньки там, вона перейшла до спальні, потім до передпокою, до кухні… Дівчинки ніде не було.

Не усвідомлюючи, що робить, мати кинулася обшукувати вітальню, хоча вже там Марина сховатися абсолютно не могла, адже саме в цій кімнаті Надя прибирала, коли виявила відсутність доньки. Заметушившись квартирою, вона вилетіла в передпокій і завмерла від страху: на вішалці не було пуховичка Марини, на полиці не було шапки, а у взуттєвій шафі черевиків доньки.

— О, Боже! Куди вона могла піти?

Надя швидко накинула на себе дублянку, запхала ноги в чоботи і вискочила на вулицю. Сніг валив дедалі сильніше, жінка накинула на голову капюшон і озирнулася на всі боки. Куди, ну куди могла піти Маринка? Ніколи раніше дівчинка не йшла з дому сама, вона взагалі була на рідкість безпроблемною дитиною.

— Маринко! – закричала Надя. – Маринка!

— Надійко, ти чого? – почула вона голос за спиною.

Обернувшись, жінка побачила сусідку. Вона тримала в руці пакет із магазину, явно виходила закупити щось, що забула в передноворічній метушні.

— Вирішили з донькою по снігу погуляти?

— Та ось… – почала Надя.

— А, в хованки граєте, – засміялася сусідка, хитро підморгнувши. – Давай, знаходь її швидше, я її он там за рогом бачила. І біжіть уже додому, а то снігопад посилюється, хуртовину обіцяють.

— Спасибі, Ольго Петрівно! З наступаючим Вас! – крикнула Надя, тікаючи.

— І тебе, Надійко, і все твоє сімейство! – відповіла сусідка, заходячи в під’їзд.

Надя добігла до кута будинку, звідти їй назустріч вийшла Маринка.

— Матусю? Ти чому тут?

— Маринко, донечко! – Надя кинулася до дівчинки. – Ти чому пішла? Куди? Навіщо? Як же ти могла так?

— Ой, вибач, матусю! Я подумала, що встигну, поки ти пилососиш, – винувато сказала дівчинка. – А там черга була.

— Де черга? Що встигнеш? – не зрозуміла мати.

— На пошті. Я лист Дідові Морозу відправляла, – відповіла дівчинка.

Надя мимоволі посміхнулася, тривога зникла, і вона запитала:

— Ми ж із тобою вже відправили лист. Ще два тижні тому.

— Я вирішила попросити інше, – відповіла дівчинка.

-— І що ж? – хитро запитала мама.

— Не скажу, – дуже серйозно відповіла Марина. – А то не здійсниться.

— Але сьогодні ж 31 грудня, лист не встигне дійти до дідуся.

— А ось і ні! Тітка Ліда сказала, що обов’язково дійде!

Ліда жила в сусідньому під’їзді і працювала на пошті, всі її знали. Поштове відділення було в будинку навпроти, дівчинці навіть дорогу переходити не довелося. Однак, самостійна в них з Олексієм донька росте. Тільки от, що вона замовила? Про попередній подарунок мама з татом були в курсі, лист писали разом. А тепер? Надя була розгублена…

Вдома вона ще раз спробувала хитрістю випитати у Маринки, що ж вона таке написала в листі, але дівчинка ні в яку не піддавалася на провокації.

У розпачі Надя набрала телефон Ліди. А раптом вона бачила текст? Виявилося, що вона просто допомогла дівчинці запечатати складений листок у конверт. От що тепер робити? Так не хочеться, щоб дитина зневірилася в існуванні казки. Колись це безумовно станеться, але нехай ще побуде малятком, яке вірить у диво…

Наближався вечір, Надя зайнялася святковим столом. Відварила овочі, нарізала два улюблені їхньою сім’єю салати, принесла з балкона ще вчора замариновану качку, начинила її яблуками і відправила в духовку. Дістала святкову скатертину, гарненько її відпрасувала. Почувши тихий дзвін із вітальні, жінка прибігла туди й побачила, як Маринка дістала з шафи ошатні тарілки й келихи.

— Ти моя помічниця, – засміялася Надя, обіймаючи доньку.

Вони разом застелили скатертину, розставили прилади, Маринка протягнула серветки в порцелянові кільця, розставила келихи і склянки. У центр столу поклали розкішний новорічний вінок із червоною свічкою посередині. На вікні блимала різнокольоровими вогниками гірлянда-штора, та ошатна ялинка в кутку. Кімната наповнилася чарами.

— Я знаю, тато прийде, – прошепотіла дівчинка.

Надя не почула цих слів, вона повернулася на кухню перевірити, як почувається качка в духовці. Задзвонив її мобільний. Кинувши погляд на годинник, вона зрозуміла, що вже початок дев’ятої. За вікном густими пластівцями валив сніг, починалася хуртовина.

— Алло! – крикнула Надя в слухавку.

— Надійка, я закінчив усе, зараз виїжджаю! За годину буду вдома! – кричав у слухавку Олексій.

— Коханий? А чого ти з якогось лівого номера дзвониш? – здивувалася Надя.

— Телефон розрядився, – зізнався чоловік. – Забув у театрі поставити на підзарядку. Тільки не бурчи, гаразд? Я їду, чекайте!

Надя поклала телефон на стіл і посміхнулася. Що толку бурчати? Чоловік не вперше забуває зарядити телефон. Ось такий він розсіяний. Що поробиш… Тим часом сніг усе посилювався, вулицю за вікном геть замело, стало не видно різниці між тротуаром і проїжджою частиною. Жодного перехожого, жодного автомобіля… Усі давно сидять по домівках, готуються зустріти Новий рік.

— Як же він добереться? – пробурмотіла Надя. – Господи, хоч би не загрузли в снігу.

— Мамо! Це тато дзвонив, так? – дзвінко запитала Маринка, влітаючи в кухню. – Він же приїде, так?

— Так, люба! Дзвонив тато, сказав, що виїжджає.

— Ураааааа! – заволала дівчинка. – Я піду сукню одягати!

— Рано ще, почекай.

— Ні, не рано! – крикнула Маринка, зникаючи у своїй кімнаті.

Надя посміхнулася, сперечатися з донькою було марно.

Тим часом, був початок одинадцятої, стіл повністю готовий, будинком витає божественний запах запеченої з яблуками качки, ошатні Маринка і Надя наводять «останні штрихи до загального портрета свята». Надя раз у раз кидає стривожений погляд на годинник. О пів на одинадцяту, Олексію пора б бути вдома. Вона спробувала набрати його номер, але потім осіклася, згадавши, що в чоловіка розряджений телефон.

Дверний дзвінок пронизливо заграв свою звичну мелодію. Нарешті! Надя кинулася до дверей.

— Що ж Ви, господине! Вікна всі зачинені, довелося мені в двері дзвонити, а це мені не за рангом, – пробасив Дід Мороз, що стояв на порозі.

— Олексію, – засміялася Надя. – Нарешті, я вже хвилюватися почала. Заходь швидше, Маринка зачекалася. Здорово ти придумав прийти в костюмі Діда Мороза.

Вона посторонилася, пропускаючи чоловіка у квартиру.

— Маринко, – відчинила вона двері в кімнату доньки. – Іди швидше, до тебе Дід Мороз!

— Ураааа! – закричала дівчинка, вискакуючи в передпокій. – Ти прийшов! Ти отримав мій лист, так? Мені на пошті сказали, що він обов’язково дійде!!!

— Звичайно! – пробасив Дід Мороз. – Усі листи від дітей доходять до мене вчасно. Я прочитав твоє бажання. Я тут у справах був недалеко і зайшов, щоб сказати, що обов’язково його виконаю.

— Дякую, – прошепотіла щаслива Маринка.

— А ось це тобі від мене особисто, – Дід Мороз простягнув дівчинці велику барвисто оформлену книгу. – Тут про мене і моїх братів із різних країн. Тобі сподобається. Головне – не переставай вірити.

— Спасибі, – посміхнулася дівчинка, притискаючи до себе книгу.

— Ну, мені пора, – Дід Мороз махнув рукою і попрямував до дверей.

— Олексію, ти куди? – здивовано запитала мама, вигулюючи з кухні. – Зачекай!

Вона підбігла ближче і натрапила на погляд Діда Мороза. Крижаний погляд сіро-блакитних очей. У Олексія, її чоловіка, очі карі… У Наді запаморочилося в голові, Дід Мороз підморгнув їй і мовчки вийшов за двері…

— Мамо, матусю! – смикала її за рукав Марина. – Ти думала, що це тато, так?

Жінка повернула голову і з подивом подивилася на доньку.

— Це не татко, це справжній Дід Мороз, А татко ось-ось прийде, дідусь обіцяв.

— Що? – не зрозуміла Надя.

— Ну я ж листа написала сьогодні і попросила, щоб він зробив так, щоб мій тато до Нового року був удома, – пояснила Марина.

Надя розчулено дивилася на доньку, потім притягнула до себе й обійняла. Вхідні двері відчинилися, на порозі виник Олексій.

— Ой, дівчата! А що це у вас двері відчинені? – вигукнув він.

— Олексію, слава Богу! – видихнула Надя. – Я вже знервувалася вся: як ти, де ти, як дістався.

— Ви не повірите! – сміявся чоловік. – Машина в дорозі так загрузла в снігу, що відкопати її і доїхати не було жодної можливості. Чесно кажучи, ми з водієм уже в паніку готові були впасти. Покличеш на допомогу – поки це приїдуть… А тут раптом, звідки не візьмись, під’їжджають сани.

Справжнісінькі сани, запряжені трійкою коней! Мужик, що править ними, пропонує довезти додому. Уявляєте? Ми сіли, нас домчали так швидко, як машиною не доїхав би. Як за помахом чарівної палички. Гаразд, дівчатка, я зараз, я швидко. Тільки переодягнуся!

Він махнув рукою і зник у ванній. Маринка підбігла до вікна і покликала матір.

— Мамо! Матусю! Дивись швидше!

Надя підійшла до доньки і подивилася у вікно. Прямо під їхніми вікнами на дорозі стояли… сани, запряжені трійкою білих коней у сріблястій збруї з дзвіночками. Там сидів кучер у білій пухнастій шубі й білій же шапці. Біля саней стояв… той самий Дід Мороз! Побачивши Надю з Маринкою у віконному отворі, він підняв руку в червоній рукавиці, помахав їм. Потім сів у сани, і трійка, злетівши вгору, зникла в засніженому небі…

Надя, відкривши рота, дивилася то на доньку, то у вікно, Маринка дзвінко сміялася.

— Я ж казала! Я ж усім казала, що він справжній!

КІНЕЦЬ.