Алла переживала не найкращі часи. Її шлюб розпався, і вона, мов поранена пташка, знову повернулася до рідного селища.

Тут, на щастя, поруч була улюблена бабуся, яка безмежно любила свою онуку та маленького правнука Олексійка.

— Олексійко — вилитий мій Федька, тільки й залишилося мені від нього приємне на згадку на все життя… — з усмішкою повторювала Алла, дивлячись на синочка.

— Так казала я тобі, не йди за нього, — буркотіла бабуся Олена Петрівна, — одразу ж видно було, що телепень і бабій ще той. До того ж випити ніколи не відмовить.

А якщо замолоду прикладається до пляшки, то й далі нічого доброго від нього не жди. А ти: «Любов, любов!», як з глузду з’їхала, їй-Богу…

— Та що тепер про це говорити, ба? — зітхнула Алла. — Так усе життя мене тепер картатимеш? Зате є в нас Олексійчик…

— Не засмучуйся, дівчинко моя, — обійняла онуку бабуся, — це я так… Більше нічого не казатиму. А ти подивися на себе в дзеркало! Та де він ще таку красуню знайде? Дурень він і є дурень.

— Так, у школі за мною багато хлопчаків бігало… — Алла поправила чубчик. — Але я зараз і думати не можу про заміжжя. Не вірю нікому. Усі спочатку хороші, а потім…

— Не всі такі, як твій. Не всі. Ось, наприклад, Костя, ти ж знаєш, як він тебе любив… Такий хлопець хазяйновитий виявився, і без усякої дурі в голові. І не одружений досі ходить.

Сам один, мабуть, і залишився з вашого класу… — багатозначно натякнула бабуся, намагаючись запалити іскорку надії в душі онуки.

— Ой, ні. Ні про кого й чути не хочу. Займуся підготовкою Олексія до школи. До того ж, треба будинок до ладу приводити. Батьки, як поїхали за мною в місто, так і працюють там.

А я ось тепер тут головною буду. І тобі треба б уже допомагати… — перераховувала Алла свої нові турботи, намагаючись втекти від неприємних думок.

— Треба б, але я не кваплю події, — міркувала бабуся з мудрістю літніх людей, — ти спершу сама влаштовуйся. А я що? Жива, повзаю, і добре.

Сімдесят років не вирок. На тебе і на Олексія — радість нашу, дивитися — мені вже дасть сил і щастя, Аллочко… До того ж і мати з батьком тебе, звісно, не кинуть.

А там, дивись, і вони до пенсії повернуться додому. Ось і будемо всі разом. І ви тут, у великому будинку, і я в моєму маленькому будиночку поруч.

— Ох, люба ти наша, бабусю, — Алла обійняла Олену Петрівну і ніжно поцілувала.

— А про Костю все-таки подумай. Такі наречені під кущем не валяються, — бабуся ляснула онуку, як у дитинстві, по м’якому місцю. А це означало, що вона трохи сердиться, але водночас бажає їй тільки добра.

Алла вже жила в селищі другий місяць.

І Костя постійно цікавився нею, ніби невидима ниточка їх пов’язувала. Він піднісся духом, і був єдиної думки з Оленою Петрівною: шлюб Алли був фатальною помилкою.

Коли вже вони змовилися — Костя й Олена Петрівна, один Бог знає, але тільки раз у раз зустрічалися нібито випадково біля магазину чи на пошті, і бабуся шепотіла йому новини про Аллу, і нарікала, що немає сімейного щастя у внучки.

Костя червонів, зітхав, а бабуся, розуміючи його боязнь знову зазнати провалу в залицяннях до Алли, якось підбадьорила його:

— Вона змінилася. Тепер багато чого зрозуміла. Адже з обличчя води не пити. А мужику краса взагалі протипоказана. Не артист кіно. А для життя ти, Костя – саме те, що треба: і надійний, і працьовитий, і турботливий…

— І не красивий, – додав Костя. А потім розсміявся.

І відверто зізнався бабусі, що досі кохає Аллу.

Олена Петрівна розплакалася, і обіцяла Кості найпалкішу підтримку і пособництво.

— Ти тільки не поспішай, милий. Не напирай. Зараз вона відійде від переживань і на тебе зовсім іншими очима подивиться, адже тільки півтора року минуло після розлучення, – сказала вона.

— Так і упустити її знову можна, – занепокоївся Костя, – хтось інший виявиться спритнішим, і знову я осторонь… Ну, вже ні. Цього разу я готовий піти на все, щоб вона вийшла за мене…

— Тоді давай так. Роби, як я тобі скажу. Допомагай по господарству, ненав’язливо. І не показуй особливо своїх почуттів. Навпаки, холодніше. А там – за обстановкою… – вчила бабуся.

— Ох, ви й психолог, Олено Петрівно! – засміявся Костя, – а це точно спрацює?

— Ого, ще й як! І потім: я їй шепну за тебе слівце. Алла й прислухається. От тільки коли все складеться, май на увазі: якщо ображати її будеш, то я цього не переживу… – бабуся погрозила йому пальцем і пішла додому.

Костя похитав головою, і чомусь на серці в нього стало спокійно й радісно, ніби він уже дістав благословення і від бабусі, і згоду самої Алли.

Весна розігрівала узлісся, у садах і городах уже чорніли гряди, на яких по-хазяйськи, діловито ходили граки.

Одного ранку Алла почула шум трактора поруч зі своїм будинком.

Вона вибігла на подвір’я просто в капцях, встигнувши тільки накинути куртку.

— Що таке, Костя? Це кому? – здивувалася вона, побачивши навантажений торфом кузов.

— Тобі, кому ж! Замовлення від бабусі. Прямо сказано – щоб привіз і крапка. І швидше. Що стоїш? Відкривай ворота. Та я сам… Почекай. Ти що це в капцях?

Піди, одягнися нормально і взуйся. А то застудишся. Не вистачало ще захворіти! – Костя вистрибнув із трактора і відчинив ворота у двір, а потім і в город. Акуратно проїхав і звалив все у кутку біля паркану.

— Скільки ж буде коштувати? – запитала Алла, дістаючи гаманець.

— Усі запитання до бабусі. Їй як пенсіонерці – безкоштовно. Тож прибирай гаманець. Завтра Сашко, мій брат, прийде розкидати торф по городу. Ти покажи куди і скільки. Сама не смій за лопату і тачку хапатися, – сказав Костя, мигцем і безпристрасно глянувши на все ще вражену Аллу, і поїхав.

Сашко за роботу теж грошей не взяв, хоча працював старшокласник майже чотири дні.

— У мене з братаном свої рахунки. Не велено брати, значить, не велено, – сказав він і пішов, махнувши рукою.

— Та що ж це робиться? – похитала головою Алла, – ви що мене в бідняки записали?

Бабуся підтвердила слова Кості й була дуже задоволена.

— Ось тобі й грядки готові до весни. Торф, він кілька років буде ще землю пухкою і родючою робити. От і саджай тепер що надумала.

Через тиждень Костя вже за своєю ініціативою привіз і машину гною, зваливши його віддалік від будинку, з боку покосу, за садом, і накривши плівкою.

— Нехай буде. Ти радій, що дармовий, – сказав він серйозно Аллі, помітивши її посмішку.

— Дякую, Костя, навіть не знала, що ти настільки хазяйновитий, – сказала вона, – може, на чай заскочиш? У мене домашні ватрушки з сиром.

Костя готовий був стрибати від радості, але, згадавши слова бабусі, сухувато сказав:

— Зачекай ти з ватрушками, після як-небудь. Не ображайся, але справ повно. Замовлень море, люди чекають. Час такий, сама знаєш. На, ось, передай Олексію. А то мене шоколадом усі балують. А я солодке не їм, дівати нікуди, – він вийняв із кишені плитку і простягнув Аллі. Вона тепло подивилася на Костю і взяла гостинець.

— Дякую, Костя. А на чай ми тебе з бабусею та Олексієм чекаємо, коли зможеш…

Костя їхав додому і співав, горланячи на всю кабіну.

Якби не шум трактора, то всі б чули його пісню, так солодко в нього було на душі.

А бабуся помічала, а як відтавала Алла.

Олена Петрівна навмисне нічого не запитувала про Костю, і лише кивала, і посміхалася, коли онука сама починала розповідати про нього, як про добродушного і безкорисливого хлопця.

Незабаром біля будинку Алли з’явилася купа піску, а потім і щебеню. Сусіди говорили про Аллу:

— Ось як змінилася дівчина: господиня ще та! Будь-якому мужику фору дасть. Напевно ремонт будинку затіє. Молодець!

— Так без мужика і треба самій крутитися. А треба б їй заміж! Одній, все одно тяжко… – підтримували бабусі.

Коли Костя привозив щебінь, Алла сплеснула руками:

— А його ще куди? Це що, теж бабусі належить?

Вона вже здогадувалася про все. І ледве стримувала посмішку.

Але серце її співало й обдавало теплою хвилею, коли вона бачила задоволеного свого благодійника.

Костя вкотре відмовлявся зайти на чай, серйозно поправляючи на змоклому лобі кепку.

— Костя, я не знаю, як і дякувати тобі. Але досить уже привозити мені бабусин пільговий гній, торф та інше… Уже й звалювати нікуди.

— Це нічого. Дають – бери! – відповідав Костя, з ніжністю дивлячись на Аллу, – а щебінь стане в пригоді і в будівництві, і дорогу можна підсипати, щоб міцнішою була… Я у вихідні прийду, калюжі засиплю.

Вони стояли на ґанку будинку. Вона владно взяла його за руку і затягла в будинок.

— Роздягайся, а то обіцяний чай охолоне, – скомандувала вона, – а то я ображуся. Чуєш?

Костя слухняно зняв куртку, чоботи, і, вимивши руки та обличчя, сів за стіл і озирнувся.

— Затишно в тебе, і чисто. Добре… – сказав він, беручи смачну випічку до рота, – уууу, яка смачна… Обожнюю такі. За одне це я б одружився, – раптом випалив він.

— Так одружуйся, – спокійно сказала Алла і подивилася (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) на нього з усмішкою.

Костя мало не подавився.

Він пив чай із найсерйознішим виглядом і вже не дивився на Аллу. У кухні було тихо.

Хлопець доїв пиріжок, випив чай, встав і пішов одягатися, а потім, ніби схаменувшись, обернувся і сказав:

— Дякую, дуже смачно… То тоді завтра зустрічаємося в адміністрації? Паспорт не забудь…

— Костя! – почув він позаду її сміх, – постривай!

— Ні, ні. Тільки не кажи нічого, мовляв, пожартувала… Не смій, чуєш? – він штовхав двері, щоб піти.

Вона зупинила його, схопивши за руку.

— Ну, що ж ти, як дикий вовк, їй-Богу… – сказала вона, – Ну, як можна одружитися, якщо кохання немає? Дурний. Так не буває…

— Це в мене кохання немає? – Костю наче прорвало, – та я з юності з розуму по тобі сходжу, всю душу ти мені вимотала, стільки років, і лише ти одна на думці! І ніхто, ніхто більше не потрібен…

Алла затиснула йому рот долонькою, і потім ніжно провела пальчиками по лобі, щоці, губах. Він приліпився до неї тут же палким поцілунком.

— Ось тепер мені все зрозуміло, – прошепотіла вона, – давно б так… а то обдаровував мене гноєм і торфом… За порадою бабусі?

— Ага, – раптом кивнув Костя, видавши себе, і обидва розреготалися.

— З усіх боків обклали, – сказала Алла, – може, поки що почекаємо зі шлюбом? Як твої на це подивляться? Усе-таки я…

— Мої будуть тільки щасливі, давно знають і чекають… – відповів Костя, – а ось я більше чекати не хочу. Завтра. Давай завтра.

Він знову пригорнувся до Алли, і вона довірливо пригорнулася до нього. Їм не хотілося розлучатися, але Кості треба було їхати.

Увечері він знову був у неї, та так і залишився до ранку, а вранці вони подали заяву.

Весілля грали в будинку Алли, по-домашньому, щиро радіючи, з піснями і танцями.

Бабуся сиділа праворуч від онуки разом з Олексієм.

— Як швидко Алла вийшла заміж! Але ж як тінь спочатку ходила після розлучення, – говорили сусіди, – а тепер ожила. Красива пара!

— Так такого мужика як Костя втрачати не можна, – пояснювала бабуся, – таких хапай – і біжи! А тим паче, що любов у них давня, зі школи…

І бабуся виявилася права.

Шлюб Алли і Кості виявився щасливим. Довгі роки прожили вони в селищі, зʼявилася на світ донька – Ганнуся.

І донині живуть і радіють. І вам добра бажають.