– А що це у нас тут відбувається?, – запитав Олексій, знімаючи куртку.

– Це я тобі зібрала твої речі, щоб ти не турбував себе. Можеш іти, куди ти так хотів. Тепер ти вільний, – сказала Світлана чоловікові якомога спокійніше, хоч це їй вдавалося важко.

– Я не зрозумів, які речі? Світлано, ти чого?

– Ти ж знову вдома не ночував, доки я була на чергуванні. Син мені сказав. Навіть не думай виправдовуватися. Я знаю все.

– Що ти знаєш? Ти в своєму розумі?

– Спочатку була ця, як її, Міля чи Людмила, потім … Загалом, ти у нас нарозхват. Ось, будь ласка, йди тепер куди хочеш. Більше тебе ніхто тут не тримає. Навіть перед дітьми тобі не соромно, про себе не кажу. Мене ти взагалі, мабуть, за людину не вважаєш.

– Не вигадуй . Нікуди я не піду. Тут моя квартира, мої діти

– Ах, ти про дітей згадав,! Ну ось подивлюся на тебе, як ти їм усе поясниш, – сказала Світлана і відчинила двері на сходовий майданчик.

– Тихіше, сусіди почують і син теж, – сказав Олексій

– Сусіди!? Соромливий який! Нехай усі знають який ти!

-Так все , Свєта,  припиняй.

– Все, Олексій. Вирішено. Я з тобою розлучусь у будь-якому випадку і це остаточно і обговоренню не підлягає. Чи ти хочеш з криками, бійками та прокльонами? Терпіти більше не буду. Хочу пожити решту життя по-людськи.

Олексій розгубився і не знайшов, що сказати.

– І щодо квартири, – продовжила Світлана. Невже ти ще ділитимеш її з синами? Гроші маєш, я знаю. Ти ж не все у сім’ю вкладав. Та й є, напевно, там у тебе і з квартирами. Ти ж он у нас якийсь красень. Але мені вже тепер байдуже! Якщо чесно, мені давно байдуже. Я лише про дітей думала. Але з такими нервами я, мабуть, довго не протягну. А молодшого ще треба вивчити.

– Світлано, будь ласка, не кричи. Давай нормально поговоримо.

– Нормальні розмови давно вже закінчилися. Все. Іди! Інакше я зроблю щось таке, я вже за себе не ручаюся! Це вже межа. Іди з моїх очей, все життя мені зіпсував! Я ж тобі повірила тоді. Повірила і навіть другу дитину народила. Думала, заживемо нормально. Але ні. “Скільки вовка не годуй, все одно в ліс дивиться.” Постійно прощала, шкодувала тебе.

– Світлано, заспокойся.

– Мені самій уже соромно перед дітьми. Адже вже і до онуків недалеко, а ти.

Світлана рішуче взяла його сумку з курткою та викинула за двері.

Олексій кинувся за ними слідом, а Світлана, скориставшись моментом, зачинила двері і зачинилася на всі замки.

Світлані нелегко далося це рішення. Вона сьогодні спеціально прийшла раніше, відпросилася. Та ще її підвезли з роботи, і вона вдома виявилася набагато раніше.

Вже давно вона запідозрила, що чоловік знову взявся до старого. Відчула своїм чуттям. І ще цей запах. Солодкий, дуже нав’язливий запах жіночих парфумів. І по його очах. Це було просто нестерпно.

Сьома ранку, а чоловіка вже не було. Молодший син лише підтвердив припущення. Він чув, як уночі тато кудись поїхав, нічого не сказавши, але назад, здається, не повернувся. Він заснув, не дочекавшись.

Син пішов до школи. А Світлана після двох чашок кави почала думати. Зазвичай вона після чергування спала. Вона працювала медсестрою. Але тут було не до сну.

Вона побачила себе у дзеркалі і не впізнала себе. На неї дивилася виснажена, напружена, сумна жінка. І така безвихідь і туга в очах. І її ніби переклинило раптово.

– Але ж мені немає й п’ятдесяти, – подумала вона.

До чого я довела себе? Так, винуватець основний, звичайно, чоловік. Але і я сама дурна. Скільки можна було терпіти та вірити обіцянкам. А навіщо? Навіщо терпіла це все? Майже все життя пройшло у образах, переживаннях. Заради чого?

Звичайно, не заради себе, заради дітей, – відповіла вона собі. Щоб був у них батько, щоб вони нічого не потребували. Все ж таки він добре заробляв. Але не все він вкладав у сім’ю.

– Напевно, для іншого життя, запасний аеродром готував, – думала вона. Та й нехай котиться, живе десь там. А з мене все вистачить. Більше не дозволю.

Старший уже навчається в університеті в іншому місті. Молодший у школі, але вже дорослий, і все розуміє.

Вона рішуче почала збирати речі чоловіка. Зібрала та виставила валізу на сходову клітку. Їхня квартира та сусідська були відгороджені.

Тільки після цього вона полегшено зітхнула, лягла на ліжко і проспала до самого вечора.

Олексій тим часом у роздумі піднімався до своєї Анічки і навіть забув їй зателефонувати.

– Може, воно й на краще все, – думав він. Вирішилося все само собою. Так, цього разу була Анна. З Людмилою давно вже було покінчено. Анічка ще й молодша була майже на двадцять років, із Людмилою не варто й порівнювати.

Олексій подобався жінкам. Успішний, красивий, зовні він чимось був схожий на Джорджа Клуні. І цим він дуже вміло користувався.

На подив Олексія, двері відчинила не Анічка, а якийсь чоловік у майці.

Анна вийшла, але до себе не пустила. Пошепки, озираючись на всі боки, вона швидко пояснила ситуацію:

– Мені теж особисте життя треба влаштовувати. Адже від тебе толку немає, ненадійний ти. Ці твої приходи та відходи, зустрічі крадькома. А мені ж заміж треба виходити, я то чим за інших гірша? Теж хочу сім’ю та дітей. А в нього, здається, до мене серйозні наміри. Тож вибач, давай поки, – сказала вона і, не дочекавшись відповіді Олексія, шмигнула назад у квартиру і зачинила двері.

– Блін, що ж це сьогодні за день такий. Ось від кого, а від Ані такого не чекав, – подумав Олексій і в якомусь ступорі рушив назад до своєї машини. Наче в поганому сні.

Він судомно перебирав у пам’яті, до кого можна попроситися. Можливо, пішов би до готелю, але раптом виявив, що залишив удома паспорт, а повертатися наразі не хотілося.

Подзвонив до Людмили, з якою він “дружив” особливо довго, але вона не відповіла.

А яке кохання було, а скільки подарунків дорогих подарував, просто не порахувати. Теж образилася. Коли йому потрібно, виявився нікому не потрібен.

Надвечір він опинився у дядька, маминого брата. Єдиний, хто погодився його дати притулок. Побачивши валізу, дядько та його дружина, мабуть, все зрозуміли, але виду не подали, для початку.

До ночі Олексій загострився давній радикуліт.

– Ну ось, для повного щастя ще цього не вистачало, – думав Олексій. Напевно, це від нервів чи від важкої валізи. Тож уночі йому було не до сну.

Тітка дала йому теплу пухову косинку, щоб він зав’язав на поперек,

Зав’яжи тугіше і пройде, – пообіцяла вона.

– Дивися, як би ти не залишився один у старості, наодинці зі своїм радикулітом, – спробував жартувати дядько. Що б я зараз робив без своєї дружини, важко уявити. Це найближча моя людина.

Олексієві не хотілося все це вислуховувати, йому і так було погано. Він швидко поснідав і побіг на роботу. Хоча слово “побіг” було б недоречно. Кожен рух йому давався важко. Наступного дня він узяв лікарняний.

А ще він винайняв невелику квартиру. Але перед цим йому довелося заїхати додому за паспортом та зустрітися з молодшим сином. Він не знав, що йому сказати.

– Тату, ти йдеш від нас? – запитав син.

– Я тобі потім все поясню. Ми просто з мамою посварилися, сказав він.

Ніч у орендованій квартирі виявилася якоюсь нескінченною, і він знову не виспався. Всю ніч крутився в незручному ліжку і думав.

– Нічого, дружина заспокоїться та змінить гнів на милість. Я повернуся туди, все одно повернусь. Скільки разів прощала і зараз пробачить. – заспокоював він сам себе.

Кілька разів Олексій потім намагався помиритися зі Світланою, обіцяв виправитись і ще багато чого наобіцяв. Але вона в ніяку. Мабуть, вона перестала йому вірити.

Вони розлучились. Олексій допомагає дітям, сплачує аліменти. Купив однокімнатну квартиру, але мешкає там чомусь один. Може, у нього проблеми зі здоров’ям, чи просто він не зустрів нікого кращого за Світлану? А може, він утомився від усього, і йому добре одному. Хто його знає?

Щоправда, іноді до нього приходять його сини, чому він дуже радіє. Зв’язок із ними він не втрачає. А Світлані, здається, розлучення пішло лише на користь.

– Ти погарнішала і така спокійна стала, – сказала їй якось подруга на роботі. І не тільки вона, то все це помітили.

А Світлана просто насолоджувалась життям і як не дивно, своєю самотністю. Тому що немає нічого гіршого за самотність удвох.

КІНЕЦЬ.