Рівно о дев’ятій ранку у квартирі Олега пролунав дверний дзвінок. Крохтячи, Олег вибрався з ліжка, позіхнув і неспішною ходою попрямував до дверей.

Після напруженого тижня він сподівався проледарювати всі вихідні. Суворість його професії не перетворила Олега на циніка: він дорожив життям і з особливою повагою ставився до жінок. Проходячи повз дзеркало, він скуйовдив своє розпатлане волосся і помацав щетину на підборідді. “Час летить непомітно, – розмірковував він, – на кого я перетворився”.

Відчинивши двері, він зустрів брюнетку середніх років, одягнену в сірий костюм і капелюх з вуаллю. Вона оцінювально подивилася на нього.

-Саме так, як я собі і уявляла, – зауважила вона.

-Навіть твої зморшки тобі йдуть. Застигнутий зненацька, Олег, заїкаючись, пробурмотів: -Хто ти? Чого ти хочеш?

-Я тут на прохання своєї покійної дочки, – пояснила вона, і її очі наповнились сльозами.

– Ти пам’ятаєш її, чи не так? Олег примружився, намагаючись згадати.

– Море, – сказала вона.

– Ти спитав у неї, як пройти до бібліотеки, потім ви вдвох розділили морозиво та вино у кафе на березі. Очі Олега розширились. – Ах, так, – зніяковіло пробурмотів він.

-Ви провели ніч у готелі.

Моя дочка з ніжністю згадувала ту ніч. Тепер вона пішла з життя, але залишила мені секрет про тебе. Олег підняв брову: -Який секрет? Жінка завагалася, потім випалила: -Ти батько її дитини. Приголомшений, Олег заперечив: -Це неможливо! І як вона дізналася мою адресу?

-Материнське серце все знає.

-Як звуть мою дочку? – спитав він після хвилинного мовчання.

-Оксана.

– Оксана Олегівна, – прошепотів Олег, але жінка виглядала спантеличеною.

– Так. Стоп! Ви не Віктор Гончаренко?

– Ні! – Олег із полегшенням розсміявся. Усвідомивши свою помилку, жінка поспішно пішла, а Олег крикнув їй услід: -Будь обережна на сходах! Він зачинив двері, відчуваючи полегшення від того, що схожа зустріч десятирічної давності не перевернула його життя з ніг на голову.

КІНЕЦЬ.