Світлана поспіхом зібрала сумку, оглянула квартиру і важко зітхнула.

– Прощавай Денис! – дівчина глянула на фотографію хлопця. – Прощавай моє недолуге життя! Я йду далі!

Вийшовши з під’їзду, Світлана кинула сумку на заднє сидіння машини та вмостилася за кермо.

– І куди тепер? – подумала дівчина. – Додому не можна. Знову почнеться: – “Я попереджала. Я казала.”

Світлана трохи подумала та попрямувала до подруги на дачу.

– Марія, – вигукнула вона в слухавку. – Я до тебе. Приймеш на якийсь час? Я від свого пішла. Бачити не можу. Дістав своїм занудством.

– Ну, – несміливо пробурмотіла подружка. – Я не зовсім одна.

– Так, це ж класно! Проведемо весело вихідні.

Світлана заїхала до магазину, набрала візок усякої всячини. Не забула про м’ясо та ігристе.

“Не з порожніми ж руками їхати.” – резонно розсудила дівчина. – “Гуляти так гуляти.”

– Марія, розвантажуй машину, – гукнула Світлана. – І веди свого кавалера знайомиться.

– А мені Олег пропозицію зробив, – похвалилася подруга, простягаючи руку з обручкою. – Я погодилася.

– Нічого собі! Красива каблучка. Дорога, – свиснула Світлана. – Чим він займається?

– Фірма в нього якась, – знизала плечима Марія. – Щось із комп’ютерами та програмуванням.

– Ботан?

– Ні. Я не ботан, – підійшов Олег. – Я люблю спорт.

Світлана від подиву ахнула і заплющила очі.

“Бог! Грецький бог!” – заздрісно подумала дівчина. – “Якого хлопця відхопила наша Марія. Ще й багатий на додачу!” – Вона глянула на припарковану нову та дорогу іномарку. – “Щастить же таким. Нічого показного в Марії немає, а он як пощастило!”

Вечір видався теплий та веселий. Друзі їли шашлик та пили напої.

– Дівчата, я більше не можу, – ближче до ночі говорив Олег. – Я в житті стільки ігристого не пив. Ви тут сидіть, а я приляжу в хаті. Не добре мені щось.

– Тобі допомогти? – захвилювалася Марія.

– Ні. Ні. Все в порядку.

Хлопець поплентався до будинку.

– Слабенькі зараз чоловіки пішли, – провівши поглядом Олега, констатувала Світлана, – Ну, а ми зараз піднімемо за твоє весілля. Ти з батьками його знайома? Хто вони?

– Хороші люди. Тепло мене зустріли, – посміхнулася Марія. – А його бабуся мені намисто подарувала. З перлів. А їй її бабуся подарувала. Це сімейна традиція. Будинок великий під Києвом. Три поверхи.

– А хто ж це все прибирає?

– У них жінка працює. Допомагає по господарству.

– Та ти витягла щасливий білет, подруго. – Світлана посміхнулася і наповнила келихи. – Давай за твоє безбідне життя!

– Для мене це не має значення, – зашепотіла Марія. – Я коли з Олегом познайомилася, нічого не знала. Закохалася без пам’яті. Ми з ним у їдальні познайомилися. Обідали разом.

– А що він там забув?

– Каже, випадково заїхав, пляшку води купити. Мене побачив і почав ходити щодня.

– Щаслива ти, Марія! Давай за твоє щастя!

Дівчата цокнулися.

– Марія, ти тут посиди, я зараз. Носик припудрю, – засміялася Світлана. – Поки я бігаю, підігрій шашлик. Потрібно закусити.

Забігши до будинку, Світлана одразу кинулась до кімнати Марії. На ліжку, лежав Олег. Дівчина скинула з себе одяг і лягла поруч.

– Марія, вибач мені, – промимрив хлопець.

– Спи! Спи! Все добре. – заколисувала його Світлана.

***

Олег прокинувся рано. Було дуже важко. Хлопець ледве розплющив очі і, з подивом, дивився на дівчину, що лежала поруч. Швидко схопившись, Олег обійшов увесь будинок. На столі знайшов записку, кільце та намисто.

“Прощавай! Не шукай мене.” – прочитав Олег. – “Я помилилася. Будь щасливий, але без мене.”

Олег здивовано вийшов надвір і сів на ґанок.

– Ти прокинувся? – Світлана присіла поряд.

– Що сталося? – Олег незрозуміло глянув на дівчину. – Я нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, що сиділи. Добре сиділи. А потім усе! Я навіть не пам’ятаю, як у будинку опинився.

– Та ти таке влаштував, – Світлана закотила очі і почала самозабутньо обманювати. – Почалося з того, що Марії її коханець подзвонив. Каже, щоб вона до нього поверталася. Ти, від образи, зі мною в кімнату пішов. Я відмовлялася. Але ти був наполегливий. Марія побажала нам щастя та поїхала до свого колишнього.

– Нічого не пам’ятаю, – Олег витріщив очі. – Треба їхати до неї. Поговорити, порозумітися, вибачитися.

– Не треба. Тільки гірше зробиш, – зітхнула дівчина і обійняла хлопця. – Не пробачить. Я її знаю. Даремно ти з Марією зв’язався. – Світлана посміхнулася. – Мене інше хвилює. А раптом я завагітнію? Що робити будемо? Процедуру робити я не буду. Гріх це. Великий гріх.

– Вибач мене. – Олег пригнічено знизав плечима. – Не хвилюйся, дитину не залишу.

Вони ще довго сиділи на ганку і думали кожен про своє.