Олег трохи зачекав і вставив ключ у замкову щілину.

Відчинити не встиг – двері відчинила дружина:

– Олег! Коханий! Ну нарешті то! А я вже почала хвилюватися, – вона повисла у чоловіка на шиї і ніжно поцілувала. – Давай, роздягайся, ось капці, мий руки, годувати тебе буду.

«Не розумна …, – поблажливо подумав Олег – знала б ти” …

Він поважно розвалився в кріслі і з глибоким внутрішнім задоволенням став спостерігати як дружина накриває перед ним стіл. Бігає, носить з кухні тарілки з усілякими смаколиками, метушиться, щось ласкаво щебече. Старається, коротше.

«А чому їй не старатися? – промайнуло в голові. – Одягаю, взуваю, майже не контролюю, грошей даю на особисті витрати. Ні, все-таки я молодець. Правильно дружину виховав. Он як очима дивиться, на похвалу чекає і всього того, що до цього додається. І нехай. А я ще подумаю, хвалити чи ні. А то звикне … »

– Олено, ну ти скоро? – невдоволено, щоб “стимульнути” дружину, кинув він. – Скільки можна чекати?

– Все милий, я вже, ось…, – Олена поставила на стіл улюблене ігристе чоловіка. – Може, келих для апетиту?

– Не хочу, – буркнув Олег і взяв вилку…

Поколупав щось в одній тарілці, потім в іншій, але їсти не став (зовсім недавно повечеряв) і артистично скривився:

– Знову голубці? Набридло.

– Олег, я давно голубці не готувала, – почала виправдовуватися дружина. – Хотіла порадувати… ти ж їх так любиш… Пробач… Є ще відбивні…

– Апетит зник, – Олег спеціально нагнітав обстановку: любив, коли Олена вибачалася, соромилася, відчувала себе винною. У такі хвилини він тріумфував.

– Забери все це.

Олена, ні слова не кажучи, стала прибирати зі столу.

– Що ти робиш? – вигукнув Олег.

– Забираю … Ти ж сам сказав …, – Олена застигла на місці і опустила очі.

– То я ж ще й винен?

Олена підняла на чоловіка очі, сповнені провини:

– Ну що ти, коханий? Ти ні в чому не винен. Це я забула спитати, що приготувати на вечерю. Вибач…, – вона взяла наступну тарілку.

– Залиш, – наказав Олег.

Олена поставила тарілку назад.

– Та не тарілку, – роздратовано кинув Олег. – Пляшку.

Олена швидко зібрала тарілки та вийшла…

Олег посміхнувся. Він знову опинився на висоті. Трохи більше години тому розлучився з коханою жінкою, залишивши її щасливою та задоволеною, нагадав дружині, де її місце, зараз перекине келих ігристого, прийме ванну і, можливо, ощасливить Олену своєю увагою: он як на нього дивиться, тільки й чекає.

Повернулася Олена, присіла поряд і вичікувально подивилася на чоловіка.

– Підготуй мені ванну, – Олег навіть не глянув на неї. – Хочу розслабитись… Щось я втомився сьогодні…

Олена кивнула і пішла виконувати розпорядження.

«Як же ти мене дістав, – думала вона, обполіскуючи ванну. – Втомився він… А я не втомилася? Я теж з роботи прийшла… Ой, добре, що він сьогодні затримався: ледве встигла вечерю розігріти».

Олена подивилася в дзеркало і підморгнула сама собі. Її пустотливі очі сяяли щастям. В цей момент його не треба було ховати під слухняним, податливим поглядом, який так любив Олег. Вона обхопила себе двома руками, заплющила очі і млосно зітхнула: «Знав би він»…

– Все готово, любий, – голос дружини прозвучав ласкаво-слухняно. – Ось, візьми халат…

Олег взяв зі столу телефон і попрямував до ванної кімнати. Поки роздягався, почув пікаючий сигнал: надійшло повідомлення.

Він із задоволенням поринув у пінну воду.

Розслабився…

За кілька хвилин згадав про есемеску…

Простягнув руку, попередньо висушивши її м’яким рушником, взяв телефон і в цей момент прийшло друге повідомлення.

Олег прочитав:

“Це було чудово! Я досі відчуваю твій аромат!

“Люблю тебе!”

Олег задоволено усміхнувся: вона думає про нього досі… Так, він такий… Жінки від нього мліють…

Хотів написати відповідь, але телефон несподівано заблокувався.

Кирило за звичкою провів пальцем по екрану… Нічого…

Він ще раз, ретельніше витер руку.

Розблокувати телефон не вдалося.

“Дивно”, – подумав Олег.

І раптом його осяяла несподівана здогад: «Це не мій телефон!»

У нього перед очима спливла картина, як тиждень тому він сам, за своєю власною ініціативою, купив за акцією собі та дружині нові ОДНАКОВІ телефони…

Кирило схопився, послизнувся, втратив рівновагу, плюхнувся назад у ванну. Мильна вода потрапила до рота.

– Олено! – вигукнув він.

– Що трапилось коханий? – Олена прочинила двері у ванну.

– Коханий? – прохрипів Олег з перекошеним від образи обличчям. – А ну, розблокуй! – Він кивнув на телефон.

Олена відкрила есемеску, швидко прочитала і з безневинним, нічого не розуміючим виглядом запитала:

– Це тобі?

– Це твій телефон!

– Мій? А що він тут робить?

– Я переплутав телефони, – Олега дивував спокійний тон дружини, – це повідомлення тобі надіслали!

Взагалі, діалог виглядав безглуздо: чоловік у ванні, дружина – над ним…

Олег також це зрозумів. Підвівся, накинув халат, вийшов у зал.

– Ну? Я чекаю на пояснення! – Він пильно дивився на Олену, намагаючись уловити на її обличчі хоч якусь підозрілу емоцію.

Але марно: дружина явно не розуміла, що він хоче від неї.

– Яких пояснень, Олег? Я не розумію…

– Це любовне послання! Ти мені зраджуєш!

– Я?! – Олена здивувалася. – Тобі? – Вона розплакалася, – це якась помилка.

– Помилка? Номер визначився! Його звуть… Сергій Мельник! А?!

– Це наш співробітник. Кур’єр…

– Твій коханець?!

– Та ні… Він молодший років на десять… У нього дівчина є…, – лепетала Олена.

Олега раптом осяяло і він, сам того не підозрюючи, підказав дружині вихід із пікантної ситуації:

– То, може, він дівчині писав, та послав не туди, куди треба?

– Напевно! Він завжди такий розсіяний! Олег, який ти в мене розумний!

Олег видихнув з полегшенням.

Здавалося, інцидент вичерпано…

Однак треба було поставити жирну, вагому крапку.

– Не дай Бог дізнаюся! – Олег грізно глянув на дружину. – Ти не уявляєш, що я з вами зроблю!

– Олег, не кажи так! Я любила, люблю, і любитиму тільки тебе! – Прошепотіла Олена, пригорнувшись до чоловіка.

– Гаразд, гаразд… Іди, мені треба заспокоїтися, – Олег трохи відсунув дружину, даючи зрозуміти, що хоче залишитися один.

– Звичайно, любий, – сказала Олена з сумом, – у мене ще є справи на кухні.

Вона вийшла з кімнати, дістала з кишені телефон і швидко написала:

“Я теж тебе люблю. Завтра – як завжди. Цілую.»

Як тільки есемеска досягла мети, Олена видалила все листування і подумала: «Ось, мало не спалилася. Потрібно терміново «загубити» телефон».

КІНЕЦЬ.