Олег пилососив килим в кімнаті, як раптом хтось постукав у двері.

Він вимкнув пилосос і помчав у коридор. На порозі стояла його теща Галина Петрівна.

Жінка мовчки зайшла в квартиру, роззулася й одягла в коридорі капці.

– Що, Галино Петрівно, знову до нас на тиждень?! – не втримався й запитав Олег.

Він чекав, що теща обдарує його невдоволеним поглядом і запитає:

– А ти що, Олег, не радий мене бачити?

Але трапилося по–іншому. Жінка раптом зиркнула на нього веселим поглядом, і, бадьоро попрямувала на кухню.

– Не вгадав, Олежику! Ох як ти на цей раз не вгадав! – загадково сказала вона.

– Тепер я у вас ніколи не ночуватиму! І зараз я розповім чому.

Олег очі витріщив від здивування. Олежиком його теща ще ніколи не називала. Він швидше поспішив за нею, туди, де його дружина вже ставила на плиту чайник для улюбленої матусі.

Виявилося, що й Олена теж чула мамині слова, тому вона здивовано запитала:

– Мамо, а чого ти в нас сьогодні не заночуєш?

– Тому що тепер на мене вдома чекають.

– Хто? – запитав Олег.

– Невже ви собі котика завели? Чи собачку?

– Якого собачку? – хмикнула тіша.

– Ще чого не вистачало?

– Тоді кого ти собі завела?

– Олена насторожено дивилася на маму.

– Папугу, чи що?

Видно було, що Галина Петрівна збирається з духом, готуючись сказати щось дуже важливе. Вона невпевнено сіла на стілець, нервово вдихнула більше повітря, і урочисто оголосила:

– Так, діти. Я виходжу заміж.

– Ого… – на обличчі Олега промайнула дивна усмішка, а на обличчя Олени скривилося.

– Як заміж? Мамо, ти що кажеш?

– А що такого? – злякано запитала Галина Петрівна. – Хіба мені не можна вийти заміж? Я живу сама вже дуже давно. Скільки можна жити самій?

– Чому ж самій? – негайно обурилася Олена. – А ми? У тебе є ми.

– У вас окрема родина. І я не маю вам заважати.

Олег не вірив своїм вухам, а теща продовжила:

– І взагалі–то, я теж жінка. Тепер у мене з’явився чоловік. Його звуть Михайло. І він житиме у мене!

– Михайло? – Олена знову скривилася. – А чому це він має жити в тебе? Якщо ти виходиш заміж, значить, ти маєш жити в нього, а не він у тебе. Він що, бездомний?

– Олено, припини! – вигукнула ображено мама. – Він залишив квартиру своїм дітям і оселився в мене. Ми так вирішили з ним.

– Ах, ви вже вирішили! – вигукнула Олена, й Олег помітив, що в неї чомусь затряслися руки. – Він, значить, залишив свою квартиру своїм дітям, а ти свою квартиру віддаєш йому?

– Що значить віддаю йому? Ми будемо жити разом із ним. В нас тепер сім’я.

– Це зараз у вас сімʼя! – Олена раптом недобре подивилася на матір, і Олег навіть злякався. Такий він дружину ніколи не бачив. – Але треба завжди думати про майбутнє, мамо! Сподіваюся, ти прописати його до себе не додумаєшся? І в ЗАГС ви з ним як молоді не побіжите?

– Я його обов’язково пропишу в себе, – твердо сказала Галина Петрівна. – І ми розпишемося теж обов’язково!

– Мамо, ти зовсім чи що! – вигукнула Олена і її губи затремтіли від образи. – Ти що, про нас зовсім не думаєш?

– Що таке, Олено? – теща розгубилася. – Чому ти говориш зі мною в такому тоні?

– Бо якщо з тобою щось трапиться, то твоя квартира відійде йому! З правом спадщини.

– І що?

– Як що? У тебе є ми з Олегом. Розумієш? Чому наша квартира має діставатися чужій людині?

– Він мені не чужий! І що значить – наша квартира? Вона давно вже моя.

– Але ж я там теж колись жила! – не здавалася Олена. – Отже, я маю право на спадок.

– Олено, яка спадщина? – навіть Олег розгубився від таких промов дружини. – Ти про що зараз говориш? Твоя мати ще жива.

– Мовчи! – закричала Олена. – Я не хочу, щоб квартира, в якій я провела дитинство, дісталася зовсім чужій людині. Я цього не потерплю!

– Ще раз кажу – він мені не чужий… – у Галини Петрівни теж затремтіли губи. — Тепер він мені, може, навіть рідніший за всіх інших… Особливо після твоїх слів…

– Мамо припини! – сталевим голосом обсмикнула матір Олену. – Ти міркуєш як мала дитина! А раптом цей твій Михайло обмане тебе?

– Дочко, не смій зі мною так говорити! І взагалі… – Галина Петрівна з сумом в очах подивилась на Олега. – Олеже, а що ти мені скажеш? Ти теж вважаєш, що я роблю неправильно?

– Так, мамо, ти все робиш неправильно! – знову закричала Олена.

Але теща навіть не подивилася на неї. Вона все ще дивилася на зятя.

– Хіба це неправильно, покохати людину, хай і в роках, і знову спробувати створити справжню затишну родину? Олег, скажи мені, чи я маю право на щастя?

Олег побачив в очах тещі стільки суму, що йому стало ніяково.

– Звичайно, маєте, – знизав він плечима. – Які можуть бути питання?

– Але зараз йдеться не про щастя! – холодно сказала Олена. – Йдеться про долю квартири!

– Але ти маєш квартиру, – Олег з подивом дивився на дружину. – Нашу з тобою квартиру. Тобі, що її мало?

– У тому то й річ, що вона наша з тобою, – уперто відповіла Олена. – А раптом ми з тобою розлучимося? Де я залишусь? На вулиці?

– Ти що, зібралася зі мною розлучатися? – Олег застиг від несподіванки.

Дружина нічого не відповіла. Але вона продовжувала гнівно роздмухувати ніздрі, не розуміючи, чому чоловік її не підтримує.

Олег обдарував її не дуже добрим поглядом, потім спокійно і чітко сказав:

– Не слухайте доньку, Галино Петрівно. Виходьте заміж за вашого Михайла, ставайте щасливою, і робіть зі своєю квартирою будь–що. Ми на неї не претендуємо.

– Дякую, Олежику, – теща повільно підвелася зі стільця. – Дивно, що ці слова я почула від тебе, а не від своєї дочки. – І вона ображено пішла до дверей.

– Мамо! – крикнула, схаменувшись, дочка. – Мамо, а чай?! Чайник уже кипить!

Потім вона кинулася у коридор, намагаючись зупинити матір, але Галина Петрівна, не промовивши жодного звуку, вийшла з квартири.

Олег чув, як Олена пройшла у кімнату, сіла там на диван і заплакала.

І йому вперше за ці десять років, що вони прожили разом, не захотілося негайно обійняти її та почати заспокоювати…