Олег Андрійович поспіхом шукав собі нову секретарку.

Пропозиції його не вражали – відомості одні й ті ж самі, тільки різні імена…

Останнім він відкрив резюме, яке належало дівчині, яку по-батькові було Олегівна.

Чоловік насупився, а потім подумав:

– А що, це навіть кумедно! Як там її звуть? Ольга?! Ну, чудово… Ольга Олегівна! Її й запросимо на співбесіду…

Наступного дня та сама Ольга постукала в кабінет Олега Андрійовича.

– Заходьте! – сказав чоловік і обернувся до дівчини.

Він глянув на неї й оторопів від побаченого.

– Дежавю, – подумав Олег Андрійович, і нишком глянув у резюме. – Дата народження – 25 жовтня 1991 року.

– Сходиться… – подумав чоловік.

– Та навіщо, власне, ця дата, якщо зовнішність говорить сама за себе? Це її дочка, але… Чи його?

– Наберіть цей текст, – тільки і зміг сказати він, простягаючи дівчині листок.

Ольга старанно застукала по клавішах.

Дивлячись на неї, Олег Андрійович перенісся на двадцять років назад і згадав Віру – милу, самовіддану Вірочку, на яку дівчина, що сидить за комп’ютером, була схожа, як дві краплі води.

– Тільки природа й повторює свої шедеври, – подумав він. – Але ж вона нічого не говорила про дитину…

Олег тоді поїхав на стажування за кордон – рідкісне везіння в ті роки.

Віра проводжала його і плакала, обіцяючи чекати.

Ось тільки він не обіцяв повернутись…

Олег не любив Віру, в його житті взагалі не було великого справжнього кохання. Але ця дівчина проявляла таку ніжність та турботу, що він на якийсь час здався.

Віра була по-своєму приваблива – маленька й тендітна, зворушливо-наївна, проте нічого, окрім почуття провини, у Олега вона не викликала.

Приходила, не питаючи, залишалася, не питаючи, годувала кішку й варила обід.

Олег не міг просто так виставити цю люблячу дівчину, тим більше що стабільних стосунків у нього ні з ким не було.

Він у всьому погоджувався з Вірою, шкодуючи при цьому, що вона витрачає себе на нього. Він багато разів просив її піти, забути, знайти іншого.

– Мені ніхто більше не потрібен! – твердила вона і йшла в сльозах.

Потім вони знову зустрічалися, і він знову відчував провину. Вона віддала йому стільки кохання…

– Ти не винен, що не любиш, як і я не винна, що люблю, – говорила Віра, пригортаючись до його плеча.

Олег був навіть радий своєму від’їзду, потай сподіваючись, що вона зможе забути його. Більше Віру він не бачив. Був одружений, розлучився, дітей не було…

– Віро, Віро, – тепер думав він.

– І чому ти мені не сказала?

Зовсім не хотілося зустрічати її зараз, постарілу, з докором в очах.

Про що говорити?

– Олегу Андрійовичу, готово!

Ольга несміливо подивилася на нього. Вилита Віра! Така ж тендітна й беззахисна. Олег зрозумів, що відчував до неї багато років тому – батьківську ніжність.

– Так, чудово, – розгублено сказав він, навіть не глянувши на екран. – Ольго, а хто ваші батьки?

Він усе ще чіплявся за соломинку надії, що Віра має чоловіка, а Ольга — батька.

– Свого батька я не знаю, – Олег застиг.

– Мама казала, він був хорошою людиною.

— Таким хорошим, що кинув вас?

— Мама казала, що він не кинув би, якби знав. Але вона йому нічого не сказала. Вона дала мені його фотографію, яка завжди зі мною. Мама була дуже доброю людиною.

– Була? – Олег сподівався, що не дочув.

– Мами не стало п’ять років тому. Серце. Вибачте, я отримаю цю роботу, чи ні?

– Ні, ви отримаєте набагато більше. По-перше – вищу освіту…

…Вже через місяць Ольга вперше назвала його татом. Олег Андрійович подумки дякував Вірі за цей подарунок.

Ольга була тим, чого йому не вистачало в житті.

І Олег ніколи не дозволить дочці любити так самовіддано, як любила колись її мати.

Вона має бути щасливою! Як не зміг він і не судилося Вірі…

КІНЕЦЬ.