Баба Віра жила самотньо. Людей цуралася, гостей не приймала, із сусідами не зналася.

Її кімнатка з єдиним, злегка похиленим вікном знаходилася в найдальшому кутку типового одеського дворика. Двері в убоге житло вкривала від спекотного літнього сонця така ж стара, як і сама баба Віра, колись щедро квітуча акація.

Нині дерево, виросло мало не до третього поверху, тішило своїм ароматним цвітінням лише птахів. Внизу ж акація нагадувала постарілого лицаря, який ніяково простягав свої багаторічні гілки-обмундирування, охороняючи кімнатку старенької бабусі.

Бабу Віру відверто побоювалися й цуралися.

Важка, у застарілому одязі, з вічно натягнутою майже на самі очі темною косинкою, вона не викликала симпатії.

Ходила перекачуючись, немов стара качка. Розпухлі ноги відмовлялися підкорятися, і вона насилу переставляла їх, схиливши зношене тіло вперед і впершись грубою долонею в поперек.

Дивлячись на неї збоку, складалося враження, що вкрита іржею баржа, що вийшла в тираж, незграбно розсікає простір, ледве долаючи відстань.

Через важке з присвистом дихання стара змушена була часто зупинятися, щоб вгамувати старече серце, яке рвалося назовні.

Вона завжди тягла за собою кульгавий на одне колесо стародавній візок, картатий малюнок якого давно стерся, і тільки рідкісні його фрагменти нагадували про колишню колірну геометрію.

Що вона возила у візку – залишалося для місцевих жителів загадкою. Але із завидною постійністю баба Віра двічі на тиждень вранці проходила через двір, тягнучи за собою вічну сумку на коліщатках. До вечора стара поверталася з нею ж, але тепер ця сумка розпирала на всі боки.

На ногах старенької і взимку і влітку «красувалися» розтоптані від тривалого носіння черевики «прощавай молодість». Від постійного використання підошва вивернулася на всі боки, хутряне опушення облізло до хворобливих спазмів, а шкарпетки черевиків уже давно просили «каші».

Коли, дивлячись собі під ноги і важко розгойдуючись, вона брела двором, тягнучи скрипучий візок, сусідки, які розвішували на мотузках білизну і хвилину тому завзято балакали, немов за командою затихали, буркнувши дивній сусідці ледве чутне – здрастуйте.

Дітвора ніколи не дражнила бабу Віру. Діти її боялися, хоча вона нічого поганого їм не робила.

Навпаки, стара іноді зупинялася посеред двору, діставала з кишень старої кофти жменю льодяників і простягала малечі, що гралася.

Діти завмирали, перебуваючи в роздвоєності почуттів – і хочеться, і колеться. Довго запитально дивилися то на бабу Віру, то на бажані цукерки.

Любов до солодощів перемагала, і дітвора промчала, немов ураган, повз бабусю, хапала з її руки льодяники, не обтяжуючи себе словами подяки.

А на обличчі баби Віри не відбивалося жодного почуття. Вона ще кілька хвилин дивилася слідом хлопчикам і дівчаткам, а потім повільно шкандибала у свій барліг.

На світле свято Великодня баба Віра виносила такий самий стародавній, як і вона сама, табурет, ставила його біля віконця своєї хатинки, сідала і довго сльозяними очима дивилася на сонечко.

Це був єдиний день на рік, коли всім, хто живе у дворі, здавалося, що стара трохи посміхається. В інші дні на її обличчі були відсутні абсолютно всі емоції.

Ходили чутки, що в минулому житті баба Віра зробила щось дуже жахливе, але що саме – ніхто не знав.

Навіть подейкували – ніби вона сиділа у вʼязниці. Але підтвердження цьому не було, тож чутки залишалися тільки чутками.

Із дворових мешканців із бабою Вірою спілкувалася тільки бабуся Олі – Любов Михайлівна.

Кілька разів на тиждень вона навідувалася до баби Віри, приносячи тій величезний згорток свіжої їжі.

П’ятирічна Олечка, спостерігаючи з вікна, завжди зі страхом завмирала, бачачи, як бабуся ховається за старими дверима баби Віриної оселі.

Дівчинка, ковтаючи слину, не відходила від вікна, чекаючи улюблену бабусю.

— Навіщо ти до неї ходиш? – з порога кричала Оля, варто було тільки Любові Михайлівні вийти від старої. – Вона ж страшна! Вона їсть дітей! Вона і тебе з’їсть! Вона страшна!

Літня жінка впевнено хапала онуку за руку і, не кажучи ні слова, заводила до приміщення. І тільки потім починала розмову.
— Олечко! Не кажи дурниць, – м’яко вимовляла Любов Михайлівна, дивлячись онучці прямо в очі. – Не можна судити людину, не знаючи про її життя.
— А я знаю! – з викликом відповідала дівчинка. – Усі кажуть, що баба Вірка погана! Усі! З нею ніхто не дружить, одна ти до неї ходиш! А я боюся, що вона тебе з’їсть!

Від надлишку почуттів дівчинка притискалася до улюбленої бабусі й починала плакати.
— Мені страшно, – схлипувала п’ятирічна Оля, обхоплюючи бабусю за шию.
— Не треба нічого боятися. Оленько, ти вже доросла дівчинка і розумієш, що всі розмови про те, що баба Віра їсть дітей – це справжнісінькі дурниці.

— Якщо це дурниці, то чому вона така страшна? Чому в неї немає друзів?

Любов Михайлівна протяжно зітхала і лише потім починала говорити:
— Просто в неї так склалося життя. Погано склалося.
— Чому погано? Що з нею сталося? – не вгамовувалася дівчинка. – Розкажи, бабусю. Розкажи.
— Я обов’язково коли-небудь усе тобі розповім, але не зараз.
— Чому коли-небудь? Я хочу сьогодні!
— Тому що зараз ти ще не зрозумієш.
— А коли я зрозумію? – шморгала носом Оля.
— Коли прийде час.

Бабуся посміхалася внучці і швидко переводила розмову на іншу тему.
— А давай ми з тобою краще пиріжків насмажимо! Га? З яблучками!

Дітям властиво швидко забувати тривоги і переживання, якщо є справи цікавіші. І через якихось п’ятнадцять хвилин Олечка вже з азартом допомагала бабусі місити тісто.

Йшли роки. Баба Віра, як і раніше, ні з ким не вела дружби. Так само вона здійснювала свої поодинокі подорожі, озброївшись тією ж старою сумкою на коліщатках. Тільки латок на ній побільшало, та одне рідне колесо давно було загублено в мокрому снігові. І тепер на його місці не в лад і невпопад красувалося маленьке, абсолютно не підходяще коліщатко. Через це сумка ще більше шкандибала з боку в бік.

Так само з бабою Вірою спілкувалася одна Любов Михайлівна.

Оля впевнено увійшла в пубертатний період, перетворившись на красиву, струнку дівчину з вельми норовистим характером, що, власне, і батькам, і улюбленій бабусі завдавало багато переживань.

— Ба! І навіщо ти весь час ходиш до цієї старої карги? Не розумію тебе. Ти в нас така чистюля, витончена жінка, а ця стара брудна й смердюча, – незадоволеним тоном мовила Оля, споглядаючи свої розкішні довгі нігті.

Любов Михайлівна, повернувшись від баби Віри, спершу старанно вимила руки і лише потім, обійнявши за плечі онуку, яка вже подорослішала, тихенько шепнула їй на вушко:
— Ох, Олечко, залюбили ми тебе з батьками. Залюбили. Таке его в тебе виростили, що тепер самі не раді. Добрішою треба бути. Добрішою. Адже тобі баба Віра нічого поганого не зробила, то чого ж ти про неї так погано відгукуєшся.

— А чого мені про неї добре говорити? У нормальних жінок сім’ї, діти, онуки, а вона, он, нікому не потрібна. Така, видно, хороша вона була!
— Припини! – різко сказала бабуся. – Доля в неї така. Не суди за зовнішністю про людину.
— Якщо так, то розкажи мені, що в неї таке в долі було, що тільки одна ти з нею і спілкуєшся тепер! – з викликом вимовила Оля.

Любов Михайлівна відсторонилася від онуки, подивилася на улюбленицю свою з докором і відповіла:
— Не час тобі про це знати. Не зрозумієш ти зараз.
— Чому?
— Вік у тебе такий зараз. Неприємний. Прийде час – розповім. Усе дізнаєшся.

Через кілька років Оля вдало вийшла заміж, у неї зʼявився синочок. Усе в житті було спокійно й добре. Підліткові бурі залишилися позаду. Тепер, ставши матір’ю, вона світилася щастям і любов’ю.
Оля із задоволенням приходила до бабусі в гості разом із синочком. Любов Михайлівна не могла натішитися пухкеньким, щокастим правнуком. Тискала хлопчика і з насолодою готувала для нього курячі котлетки.
В одне з таких відвідувань Оля застала бабусю заплаканою.

Постаріла, але все ще з ознаками колишньої краси, Любов Михайлівна, опустивши плечі, сиділа біля вікна і відсутнім поглядом дивилася в нікуди.
— Бабусю! Що сталося? – злякалася Оля і різко підскочила до жінки.

Любов Михайлівна м’яко посміхнулася, взяла на руки правнука, притиснула до себе і гірко розплакалася.
— Вчора не стало баби Віри, – тихо промовила стара жінка.

Оля не знала що й відповісти. Ніжних почуттів до самотньої старої жінки вона не відчувала, а ось сильно засмучену бабусю було шкода до такої міри, що серце стискалося від болю.
— Адже ми з нею однолітки були, – притискаючи півторарічного правнука до грудей, сказала Любов Михайлівна.
— Однолітки? – здивувалася Оля. – Я завжди думала, що вона глибоко літня людина.
— Її справжнє ім’я Роза.

Оля зковтнула і нічого не вимовила. Вона інтуїтивно відчула важливість моменту.
— У жовтні 41 року було наказано всім євреям з’явитися в Дальник. Облави скрізь були… крики… страх… Багатьох винищували просто на місці. Я пам’ятаю, як високий офіцер ходив нашим двором і щось голосно кричав. І витягали євреїв із квартир…

Любов Михайлівна однією рукою притискала правнука до себе, а іншою прикрила обличчя. Оля бачила, як скочувалися сльози по зморшкуватих бабусиних щоках. Їй дуже хотілося обійняти бабусю, але вона розуміла, що зараз для бабусі важливо виговоритися.

— Ми з Розою були подружками. Вона тоді жила в сусідній квартирі. Моїй Ганнусі, твоїй мамі, лише п’ять місяців було, а хлопчикам-близнюкам Рози тільки виповнилося по два роки.
Хлопчики-близнюки?
Німе запитання застигло в Олиних очах.

— Я хотіла допомогти. Хотіла заховати їх у себе. Розуміла, що хлопчиків теж заберуть. Вони так плакали, а я притискала їх до себе однією рукою, а в іншій тримала Ганнусю.

Любов Михайлівна замовкла. Видно було, що спогади завдають їй величезного болю. Через кілька хвилин вона продовжила:
— Сусід видав нас. Мені пригрозили. Я злякалася. Мені було страшно за Ганнусю… і я відпустила хлопчиків. Я бачила, як Розочка схопила синочків на руки. Потім усіх повели…
Бабуся замовкла.

— А що потім було? – не втрималася Оля.
— Я довго нічого не знала про їх долю. А потім одного разу вона повернулася. Постаріла й самотня. І якась … нежива… Назвалася Вірою. Так і залишилася нею до самої кончини.

— А що сталося з її хлопчиками? – Оля відчувала, як калатає її схвильоване серце.

Бабуся серйозно подивилася внучці прямо в очі.
— Вона їх втопила на переправі дорогою в табір…

Оля відчула, як земля йде з-під ніг. Сльози лилися одна за одною, вона навіть не намагалася їх витирати.
Молода жінка взяла з рук бабусі свого маленького синочка і міцно притиснула до грудей. Малюк ніжно позіхав, а Оля дивилася на нього й відчувала біль тієї жінки, яка багато років тому, згораючи від любові до своїх синочків-близнюків, врятувала їх від неминучого болісного кінця…

Нехай навіть у такий спосіб.

— Зі старих мешканців нашого двору залишилися тільки я і Роза. Її кімнатка вже була зайнята. Та їй і все одно було. Адже вона просто існувала. Над нею сміялися, її зневажали, побоювалися. Адже ніхто не знав, що разом з її дітьми там, на переправі, потонула і її душа.

Я зберегла чужу таємницю. Так уже вийшло, що я стала єдиною людиною, яка підтримувала її. А вчора її не стало. Я знаю – тепер вона щаслива. Адже вона нарешті зустрілася зі своїми хлопчиками. А знаєш, Оленько, вона ж весь час збирала старі іграшки. Уся її убога кімнатка завалена поламаними машинками і ляльками. Для дітей – говорила вона… І Великдень любила. На Великдень її хлопчики зʼявилися на світ…

Багато років минуло з того часу.
Оля виростила двох дітей. Стала бабусею. Багато чого було в її житті – і радісного, і не дуже. Але вона ніколи не забуде стару, самотню бабу Віру. Не забуде і силу її материнської любові.

Щоразу, подумки повертаючись до бабусиної розповіді, їй стає страшно і вона ставить собі одне-єдине запитання – а чи змогла б я так любити?

КІНЕЦЬ.