Коли чоловік покинув Оксану Рябченко заради цікавішої та красивішої її подруги, жінка втратила сенс життя.

— А що я робила не так? – роздумувала вона, сидячи на ґанку власного будинку. – Сніданками, обідами, вечерями загодовувала, Петро он як погладшав, коли від мене йшов. Але ж коли я покликала його до себе жити, був худеньким як підліток, ручки в нього тремтіли, коли хвилювався. Хіба мало я йому дала любові, турботи й ніжності?

Сльози виступили в жінки на очах, коли вона почула гучний хор голосів, що лунав із сусіднього двору: «Гірко! Гірко!»

Там святкували весілля.

Петро одружився сьогодні з найкращою подругою Оксани, Зоряною.

Оксани звісно не було в списках запрошених, та вона б і не пішла.

Бачити як коханий колишній чоловік одружується з колишньою найкращою подругою Оксани було неабияк важко.

Зрадники!

Два роки Оксана жила немов у тумані, від колишньої її лишилася тільки тінь із потухлими від гіркої печалі очима.

Часто ця жінка-тінь зустрічала на своєму шляху регочущих і щасливих сусідів, Петра і Зоряну, які живуть повним життям.

Напевно, це й зумовило її подальшу долю: коли в їх село приїхав пустотливий механік Андрій та, роздивившись з усіх місцевих мешканок, вибрав найсамотнішу, не обтяжену дітьми Оксану, заявившись ввечері до її хвіртки з гітарою в руках, жінка опиратися знайомству не стала.

І здалася натиску залицяльника.

— Оформляти шлюб будемо? – одразу діловито поцікавився той, оглядаючи стіни й оздоблення міцного добротного будинку Оксани.

Жінка кивнула головою.

Не від любові, звісно, радше задля помсти вульгарній сусідці-Зоряні та душогубу Петру.

А нехай лікті покусають.

***

Механік Андрій був неймовірно гарний собою, так і випромінював харизму.

А вже яким хазяйновитим виявився!

Поступово, ставши жити з ним, Оксана відтанула душею і викинула з голови зрадника Петра.

Так і почався новий виток життя Рябченко.

Жінка розчинилася в другому чоловікові. Вона балувала його смачною їжею і ніжністю.

— Любий, – стояла зазвичай вона з тацею в руках з раннього ранку, коли він прокидався. – Я вичавила для тебе з моркви сік і посмажила яйця як ти любиш.

Андрій кліпав очима:

— Та я тільки прокинувся. Ще й не вмивався. Як же їсти?

— Спочатку з’їж сніданок, а потім і води теплої з чайника тобі поллю, і подам випрасувану сорочку, – усміхалася дружина.

Андрій ходив по селу гусаком: сорочка на ньому завжди хрумтить, накрохмалена, комірець аж кілком стоїть. Штани в стрілочках, завжди ідеальні, черевики начищені на сонці блищать.

Та й сам увесь поголений, мружиться та посміхається, ще красивіший і цікавіший став.

Таким його й примітила сусідка Зоряна.

***

Про те що і другий чоловік впав від чар сусідки, Оксана не здогадувалася.

Носилася з роботи додому, вона то стояла біля плити, то з праскою в руках прасувала одяг чоловіка.

Ніколи їй було роздивлятися, як змінюється і холоне до неї Андрій.

Роботи в домі непочатий край, тут як би не до інсинуацій.

А Зоряна, так, Зоряна була гарна собою настільки, що мала право жити зухвало, нахабно відбирати чужих чоловіків. Напевно виною тому були очі її, що як лисичі заманливо поглядали з-під густого чубчика.

Або, можливо, родимка над кирпатою губою.

Або пишний бюст, ледь прикритий сміливою сукнею.

Словом, була Зоряна видна, струнка, випромінювала пристрасть.

Куди вже до неї простакуватій Оксані.

А тут якраз Зоряна подала на розлучення, після того як Петра звалив з ніг інфаркт.

***

— Ти йдеш від мене, Андрійку? – ахнула Оксана, переводячи погляд на Зоряну, що маячила біля паркану.

Андрій уникав дивитися в очі дружини і промямлив:

— Ну загалом, так. Сама в тому винна, подивися на себе. Сина мені так і не подарувала, фігурою не вдалася, оку зачепитися нема за що. Ось дивлюся я на тебе і дивуюся, що ж я в тобі знайшов такого? Не інакше приворожила мене. Але не на того напала! Бабка моя, румунської крові, відмолила мене.

— Що ти таке кажеш, Андрію, – злякалася Оксана. – Ти ж сам почав до мене залицятися!

— Та не міг я! – сплеснув руками той, очі якого змушували Оксану променитися щастям.

— Не міг я при здоровому глузді таку дурість зробити! Кажу ж, відьма ти. Добре хоч вчасно прийшов до тями!

Чоловік скидав у модну новеньку валізу, яку купила йому нещодавно Оксана, речі.

Сорочки, штани, в яких він любив красуватися, і які придбала йому любляча дружина.

Зібрав усе і поволок скоріше валізу до воріт.

Оксана розплакалася від того, що відбувається.

— Андріє! Андрійку, не кидай мене, Христа ради прошу!

Вона побігла слідом, розкривши руки, потім вхопилася ними за валізу, притулилася до неї, заплющивши очі, і крикнула:

— Залишся!

Чоловік спробував струсити жінку з валізи.

— Оксана!

Андрій смикнув ручку багажу, і та відірвалася, через що Оксана впала прямо в калюжу, але продовжувала вперто стискати в руках валізу.

Андрій зупинився і встав, задумливо почухав у потилиці, змістивши набік модний капелюшок.

Він подумав і заніс ногу для того, щоб штовхнути по її пальцях на валізі, але помітив, що черевик його забруднився в багнюці, і відставив цю справу.

Йому не хотілося бруднити валізу.

Зоряночка, що стояла біля воріт, усміхнулася і, повівши плечиком, пішла до свого будинку.

Андрій подивився їй услід.

А потім сів біля Оксани що лежала на землі, зітхнув і почав розчіплювати пальчики дружини.

— Оксаночко. Відпусти мене, дуже я вдячний тобі за рік життя, але зрозумій. Я був одружений п’ять разів! Тож для мене шлюб нічого не означає! Вибач, але я ніколи не відчував до тебе любові. Ти була для мене лише відрізком мого життя, дурненька. Я від’ївся у тебе, відпочив після попереднього розлучення… І дозрів для почуттів. Скількох жінок я ще можу ощасливити, мила! А ти поводишся собакою на сіні.

— Андрію! – благала Оксана, виглянувши з-під валізи, яку нарешті випустила з рук. – Я кохаю тебе!

Андрій посміхнувся їй наостанок, блиснувши білосніжними зубами, підморгнув і, підхопивши валізу, пустився навтьоки.

Оксана довго ридала, лежачи на землі просто в калюжі, що розповзлася після вчорашньої грози.

— Земля матінка, – плакала вона, – як мені жити?..

***

Оксана була настільки доброю жінкою, що не стала чинити перешкод для закоханих.

Не стала вона і з сусідкою Зоряною розбиратися.

— Та до чого тут Зоряна, якщо мужик мені трапляється поганий, – зітхала вона. – Не буду більше заміж ходити, не вірю, порожнє це все.

Потекли будні, забарвлені для Оксани в сірий колір.

Зважившись, жінка поїхала в місто, там знайшла дитбудинок і почала оформляти папери для опіки над однією з дівчаток-сиріт.

***

…Року не минуло, як і другий чоловік сусідки Зоряни сильно захворів.

Андрій раптом відчув себе погано, почав обстежуватися, вердикт лікарів був невтішним для нього.

Виявилося, що суглоби його, які зрідка турбували по молодості, здали.

Ревматична хвороба потихеньку сковувала чоловіка, не даючи працювати й виконувати навіть домашні справи.

Прописали пігулки, втирки, недуга швидко прогресувала і в якийсь момент стало зрозуміло, що подальше життя Андрія передбачає постійне лікування і лікарні.

Красуня Зоряна не стала довго терпіти в будинку вічно хворого чоловіка і швиденько виставила його за двері.

На жаль, Андрій занадто пізно зрозумів, що пов’язав життя з жінкою, для якої моральні принципи – порожній звук.

***

Оксана зібралася з донькою в магазин, уклала їй волосся, одягла гарну сукню, яку ретельно випрасувала праскою.

— Ти в мене, Поліночко, красуня, – посміхнулася вона, задоволена виглядом дівчинки.

Восьмирічна Поліна посміхнулася їй.

Коли Оксана забирала дівчинку з дитячого будинку, та ходила абияк, ніжки погано слухалися дитину.

Але Оксана так вірила в неї, оточила такою турботою і любов’ю, що буквально поставила на ноги.

Тепер Полінка мало чим відрізнялася від однолітків. Хіба що була надмірно напружена, коли сильно хвилювалася.

— Я люблю тебе, матусю, – прошепотіла вона.

— І я тебе люблю, сильно-сильно.

Мама з донькою вийшли на ґанок. І поки Оксана навішувала замок, Поліна смикнула її за рукав.

— Мамо, там якийсь дядько прийшов.

Оксана обернулася й побачила біля хвіртки Петра. Той стояв, усміхався їй, дивився сумними очима.

— Ось і побачилися, Оксаночко.

Оксана відвела очі.

Почуттів до першого чоловіка вона давно не відчувала, їй навіть не було про що з ним говорити.

— Здрастуй, Петре. Чула, що виписали тебе з лікарні.

— Так і є, – втомлено кивнув Петро. – Ледве видерся після другого інфаркту. А ти, я бачу, так само живеш сама.

— Не одна, а з донькою, – поправила його Оксана. – Рада була бачити тебе, але нам треба йти.

Коли Оксана приходила повз Петра, той схопив її за руку і потягнув до себе:

— Оксаночко, вибач мені за те, що був дурнем. Так нерозумно повівся на принади сусідки і втратив тебе. Я дуже хочу все повернути. Я чекатиму на тебе тут, поки не пробачиш.

Оксана відсмикнула руку і подивилася холодно:

— Хоч скільки чекай, ти мені давно став байдужий, Петре. Я ніколи тебе не прийму, тож не гай часу, йди.

Петро усміхнувся, подивившись услід жінці й крикнув:

— Ну це ми ще подивимося!

Він сів на лавочку, що стояла біля будинку Оксани і став сидіти, похитуючи ногою.

Він сидів так хвилин п’ять, поки його не окрикнув голос:

— Гей ти, а ну пішов геть!

Спираючись на тростинку, до будинку йшов Андрій.

Він дуже змінився за останній час, постарів, мав поганий вигляд.

Накульгуючи і крекчучи, він підійшов до лави і теж сів.

— Оксана моя жінка, – віддихавшись, заявив він. – Я поб’ю тебе тростиною, якщо не підеш!

Петро вовком подивився на чоловіка:

— Тільки торкнися. Я дуже хворий, мене хвилювати не можна.

— І тому прибіг до Оксани, згадав її випрасувані простирадла і борщі? – сварливо промовив Андрій. – Я знаю, ти був її першим чоловіком, а я другим. Скільки ти їй страждань приніс! Але тепер усе, я її в образу не дам! Я зубами своє щастя поряд з Оксаною буду вигризати, тож відступися!

— От тобі! – раптом показав дулю Петро. Вивернувшись, він схопився на ноги й, відібравши в Андрія тростину, побіг із нею вздовж парканчика.

— А ну поверни! – крякнув Андрій.

Він спробував встати з лавки, але не зміг. Суглоби відгукнулися різким болем.

Андрій із сумом подивився на будинок, де колись жив разом з Оксаною. Та приносила йому їжу в ліжко, доглядала краще за всяку доглядальницю, як же йому було добре.

І як хотілося повернутися назад у цей острівець тепла й любові.

***

Повернувшись додому, Оксана виглянула з вікна. Помітивши двох чоловіків, які обліпили її лавочку біля будинку, похитала головою і сердито закрила шторки.

— Мамо, чому вони сидять тут? – запитала Поліна.

Дівчинка тримала в руках чашку з вимитою стиглою вишнею і їла її.

— А, хочуть у хату забратися, – безтурботно відповіла Оксана.

— Як сірий вовк?

— Ну так. Хочуть лежати на моєму ліжку, і їсти солодко. Тільки я їх не пущу. Треба було цінувати добро, коли я просила. На що вони тепер мені? Хворі, які потребують догляду?

Цінувати потрібно вчасно… Адже “потім”, може і не бути!

КІНЕЦЬ.