Мій тесть самотньо мешкав за містом. Дружина вже давно відійшла у вічність, тож він безрадісно доживав своє життя у селі. А нещодавно Михайло Петрович захворів. Про це нікому не говорив з родичів. Розповіли сусіди.

Моя дружина Оксана нічого не стала робити з цього приводу. Вона була занадто зайнята роботою, щоб доглядати за батьком. Особисто мені було шкода старенького. Тесть завжди відносився до мене, як до рідного сина. Михайло Петрович нічого жалкував для мене. Намагався в усьому допомогти, підбадьорити, підтримати. Я й досі згадую, як він підказував мені, що і як краще зробити у квартирі, як найкраще ставитися до жінки,

Старенькому було дуже важко боротися з недугою. Після розмови з лікарем я зрозумів, що для одужання моєму тестю необхідне спілкування, можливість жити разом з родиною. Я вирішив, що зможу знайти час піклуватися про нього. Думав: Оксана буде задоволена, що я потурбувся про її тата.

Тому я поїхав до села, щоб забрати Михайла Петровича. Він спочатку відмовлявся. Особливо його турбувало, що донька, моя дружина, рідко згадує його. Тесть боявся бути тягарем для нас. 

Я привіз тестя додому. Однак Оксана зовсім не зраділа цьому. Вона, навпаки, влаштувала мені скандал через те, що я без неї прийняв це рішення.

Однак я стояв на своєму, тому відповів коротко, що батько залишиться у нас:

– Поки твій тато не одужає, він буде жити у нас. Йому потрібна любов і турбота.

– Я більше ніж упевнена, що батько грає свою роль. Йому просто сумно жити самому. Він вигадав свою хворобу! – кричала дружина.

Добре, що її батько не чув її слів. Я думав, чи хотіла б вона, аби у неї була така старість?

Однак Михайло Петрович щось таки відчув, що Оксана йому не рада була, тому став потихеньку збирати речі зі сльозами на очах.

– Тато, навіть нікуди не збирайтеся. Залишаєтеся жити у нас, аж поки не одужаєте! – заперечив я.

Дружина пішла на роботу, сказавши мені перед відходом, щоб я відвіз батька на потяг. Чому я раніше не помічав, яка вона байдужа та черства? Це ж її тато! Я виховувався без батьків, тому мені було на душі недобре.

Коли Оксана повернулася, вона забігла у кімнату:

– Батько ще не поїхав? О котрій його потяг? Вже не дочекаюся, коли він поїде.

– Не поїхав і не поїде! – відповів я. – А от тобі квиток я купив. Поїдеш до рідного села, поживеш, поміркуєш, може, тоді щось зрозумієш!

Оксана не очікувала такого. Вона стояла, завмерши. А я пішов до старенького.

КІНЕЦЬ.