Оксана з чоловіком Віталієм купили будинок в селі. Вони зробили ремонт і нарешті вирішили прибрати на горищі. Взявши в руки якийсь старий журнал, Оксана раптом побачила, як із нього щось випало… То був пожовклий від часу конверт! Жінка взяла його в руки й уважно роздивилася. На конверті була вказана міська адреса.

– Василю Павловичу, – прочитала вголос Оксана. Писала листа якась жінка – Ольга Петрівна. Оксана витягла з конверта листок, списаний дрібним почерком.

– Звісно, ​​читати чужі листи недобре, – подумала вона.

– Але це вже наш спадок. Оксана почала читати листа. З кожним прочитаним словом вираз її обличчя змінювався від здивування…

Віталій та Оксана давно мріяли про будиночок у селі. Їм хотілося мати можливість провести час далеко від міського шуму, ближче до природи.

Вони обоє виросли у сільській місцевості, у місто колись приїхали вчитися, та так і залишилися, поринувши з головою у міське життя.

І якось так склалося, що в селі, де вони виросли, нікого з рідних не залишилося, всі пороз’їхалися, а старших родичів не стало.

Жодної нерухомості в селі у них теж не залишилося, і перші роки сімейного життя молоді й не думали про село.

А ось потім, коли за плечима було вже понад двадцять років шлюбу, Віталію й Оксані раптом захотілося у село.

Ні, на зовсім, з комфортним міським життям вони не були готові розпрощатися, а ось мати затишний будиночок в якомусь селі не надто далеко від міста здавалося гарною ідеєю.

Вони довго збирали на свою мрію, потім взяли в банку кредит, тому що трапився підходящий варіант.

Вони вирушили в село, подивилося будинок і залишилися дуже задоволеними, вирішивши, що це саме те, що їм потрібно.

Будинок продавала сорокап’ятирічна жінка на ім’я Ганна.

– Тут моя мама жила, – розповіла Ганна. – І я тут виросла. Коли була дитиною, ми жили втрьох: мама, бабуся та я. Потім бабусі не стало, а я після закінчення школи поїхала до міста вчитися.

Вийшла заміж, діти народились. Скільки разів кликала маму до себе в місто, а вона ніяк. Звикла до сільського життя, в місті не могла більше тижня бути.

Все говорила, що незатишно їй там, душно. Приїде до нас погостювати, з онуками побути, і швидше додому рветься, в село.

І навіть коли занедужала, не захотіла переїжджати. Вже п’ять років, як мами немає, дім пустує, город заростає.

Чоловік мій теж далекий від сільського життя, а діти тим паче. Ось я й вирішила продати будинок. Нехай він краще добрим людям дістанеться, які наведуть тут порядок.

– А ось ми, навпаки, чим старші стаємо, тим сильніше тягне в сільську місцевість, – відповіла Оксана. – Зовсім перебиратися в село, звичайно, не думаємо, але хочемо відпочивати тут від міста. А влітку під час відпустки можна і пожити в такому милому затишному місці.

– Так, місця тут гарні, – погодилася Ганна. – Ліс поряд, річка. У дитинстві ми часто з мамою та бабусею ходили в ліс по гриби. Ніколи з порожніми руками не поверталися.

Гриби бабуся сушила завжди, з ягід варення варила. З теплотою я згадую своє дитинство, але розумію, що вже не зможу жити в селі.

А якщо вам це до душі, то й чудово…

…Незабаром була підписана угода, і вони стали власниками будиночка в селі.

– Ви вже вибачте, – сказала їм Ганна відразу після угоди. – Я не встигла на горищі порядок навести. Там стільки мотлоху залишилося, ми з чоловіком все хотіли поїхати і перебрати, та так і не вибралися.

– Нічого страшного, Ганно, ви не переживайте за це, – відповіла Оксана. – Ми самі наведемо порядок, а якщо щось цікаве трапиться чи цінне, то обов’язково вам зателефонуємо.

– Та що там може бути цінного?! – махнула рукою Ганна. – Там журнали старі, які бабуся, а потім мама ще виписували, одяг і кухонне начиння, вже непотрібне в господарстві. Мама моя важко розлучалася з речами, все думала, а раптом знадобиться. Ось все на горищі і складала. Сміливо викидайте все.

До горища вони добралися не відразу. Спочатку зробили на подвірʼї порядок, в будинку зробили ремонт, і тільки наступного літа вирішили розібрати мотлох, що скупчився на горищі.

Це й справді були стоси старих журналів.

Оксані було навіть цікаво погортати старі журнали. Деякі з них вона колись бачила у своєї бабусі.

Взявши в руки черговий журнал, Оксана побачила, як із нього щось випало.

То був пожовклий від часу конверт. Жінка взяла його в руки і уважно роздивилася.

На конверті була вказана міська адреса, а також прізвище й ім’я того, кому цей лист призначався.

– Тарасюку Василю Павловичу, – прочитала вголос Оксана.

Написано листа було якоюсь жінкою, Іваненко Ольгою Петрівною.

Можливо, це була бабуся чи мама Ганни, цього Оксана не знала, колишня господиня будинку не називала імен та прізвищ своїх родичок.

Конверт був не запечатаний і, повагавшись трохи, Оксана витягла з нього листок у клітку, списаний дрібним почерком.

– Звісно, ​​читати чужі листи недобре, – сама собі сказала Оксана. – Але якщо вже Ганна сама не захотіла розбирати речі на горищі і залишила все це нам у спадок…

Оксана взялася до читання листа. З кожним прочитаним словом вираз її обличчя змінювався від здивування.

«Привіт, Васильку! – писала якась Ольга. – Я довго сумнівалася написати тобі чи ні. Ти залишив мені свою адресу, але ми з тобою так погано розлучилися, ти, мабуть, ображений на мене.

Та й я, чесно кажучи, теж.

І все-таки, напевно, ти маєш право знати, що наш з тобою курортний роман мав наслідки.

Незабаром, коли я повернулася додому, то зрозуміла, що чекаю дитину.

Не стала одразу ж писати тобі про це, образа в мені була надто сильна.

Я хотіла поїхати в районний центр і зробити процедури, але мама вмовила мене цього не робити. І добре, що вмовила!

У мене, точніше, у нас з тобою, народилася чудова, здорова дівчинка. Я назвала її Ганною, на честь своєї мами Ганни Миколаївни.

Можливо, Васильку, ти вже мене й не пам’ятаєш. Хто я для тебе була? Сільська нерозумна дівчинка. Наївна й довірлива.

А ти міський, вчишся в інституті, і навколо тебе, напевно, ціла купа дівчат.

А, можливо, ти вже й одружився. І все ж ти маєш право знати, що десь далеко, в маленькому селі, у тебе росте донька.

Ось такі справи, Васильку. Вирішуй сам, як вчинити. Твоя, Оля».

– Що робитимемо? – запитала Оксана у чоловіка, коли показала йому свою знахідку. – Виходить, це мама Ганни написала листа її батькові, але чомусь так і не відправила.

– Та викинь ти цей лист разом із журналами, – сказав Віталій.

– Як це викинь?! Мені здається, що його треба віддати Ганні. У мене зберігся її номер телефону.

– Навіщо він їй? Ти думаєш, що Ганна не знає, хто її батько? Звісно, ​​мати розповіла єдиній дочці про нього.

– А якщо ні? Що, якщо Ганна так і живе у незнанні?

– Навряд. Навіщо це приховувати?

– Знаєш, Віталію, я таки подзвоню Ганні.

– Гаразд, сама вирішуй, – знизав плечима чоловік. – Якщо хочеш, дзвони.

І Оксана зателефонувала, повідомивши Ганні про свою знахідку.

– Ви пробачте мені, Ганно, але я прочитала листа, – сказала вона. – Ваша мама написала його чоловікові, який, напевне, є вашим батьком.

– Не може бути! – не повірила Ганна. – Кажете, що на конверті є адреса і прізвище?

– Так, чоловіка звуть Тарасюк Василь Павлович, а живе він, або тоді жив, у нашому місті.

– Дуже цікаво, – задумливо сказала Ганна. – Ви сьогодні ночуєте в селі?

– Так.

– Я прямо зараз сідаю в машину і виїжджаю до вас.

– Добре, Ганно, ми вас чекатимемо…

…Через півтори години, а саме стільки часу займала дорога від міста в село, Ганна була на місці.

– Які ви молодці, – сказала жінка, подивившись на подвірʼя та будинок, у якому пройшло її дитинство. – Прямо серце радіє. Як ви тут все чудово облаштували, порядок скрізь навели. Я рада, що хорошим людям дім дістався.

– Дякую, Ганно, ми стараємося, – посміхнулася Оксана. – Я оладків приготувала, давайте пити чай, ви ж з дороги, втомилися, напевно. І варення в мене є різне! Сама варила.

– Не відмовлюся! – зраділа Ганна. – Смак дитинства! Бабуся часто оладки готувала, а у мами вони чомусь не виходили такими пишними, як у бабусі. Бачу, що у вас виходять.

Під час чаювання Ганна й Оксана розговорилися. Ганна прочитала листа й розповіла, що ніколи не бачила свого батька і навіть нічого про нього не знає.

– Мама не любила говорити на цю тему, – зітхнула жінка. – Знаю тільки, що познайомилися вони на курорті, стався роман, потім роз’їхалися кожен у свій бік.

Я не знаю, чому мама ніколи мені не розповідала подробиць і тим більше приховала, що має адресу мого батька.

І чому вона цього листа так і не відправила. На жаль, ніхто на ці запитання вже не відповість.

Мама і перед відходом нічого мені не сказала. Мабуть, у неї були якісь свої причини…

– Що думаєте робити, Ганно? – запитала Оксана.

– Я навіть не знаю. У місті живе Ігор, молодший брат мого чоловіка. Попрошу його з’ясувати, хто живе за цією адресою.

Стільки років минуло, мало шансів, що мій батько живе там же.

Та й не факт, що він взагалі живий. Але спробувати його знайти все-таки варто. Можливо, він розповість мені щось про стосунки з моєю мамою.

Спасибі вам, Оксано. А я за стільки років не добралася до горища, не підозрюючи, яка цінність там зберігається.

Добре, що ви виявилися уважними. Бо ж могли б просто викинути ці журнали. І лист би зник.

– Це вся моя цікавість. Стало цікаво погортати старі журнали.

Ганна попрощалася з Оксаною та її чоловіком, сіла в машину і поїхала назад до міста.

А через місяць жінка зателефонувала й розповіла Оксані про те, що їй вдалося розшукати своїх родичів по батькові.

– На жаль, тата вже немає, не стало рік тому, – сказала жінка. – Але зате в мене тепер є дві сестри й брат, а ще купа племінників!

У моїх дітей з’явилися двоюрідні брати й сестри! Знаєте, Оксано, всі вони – прекрасні люди, поставилися до мене та моєї родини дуже тепло. І хочуть, щоб ми переїхали до них.

– Ну, а ви що? Хочете поїхати?

– Та поки що не знаємо, думаємо над цим. Але я така щаслива, Оксано. Я ж завжди була одна, а тепер у мене одразу стільки родичів з’явилося.

Жаль тільки, що батька свого я не застала. А могла б, якби все-таки добралася б горища. Хоча, знаючи себе, думаю, що навряд чи почала б гортати старі журнали, викинула б, і листа не побачила…

Ще раз велике вам спасибі, Оксано. Як добре, що саме ви купили мій будинок!

– Я дуже рада за вас, Ганно, – відповіла Оксана, відчуваючи, що й у неї на душі стало тепліше від того, що мимоволі допомогла іншій людині стати щасливішою.

Оксана ще раз уважно переглянула всі журнали, думаючи, що раптом знову знайдеться щось цікаве.

Раптом Ольга написала не одного листа до Василя, а кілька, і чомусь не відправила їх.

Так хотілося дізнатися, що ж все таки сталося між батьками Ганни, на що вони були ображені один на одного, що завадило їм продовжити стосунки вже після того, як закінчився відпочинок у курортному містечку?

Бо ж якщо Василь залишив Ользі адресу, то був не проти знову її побачити.

Але більше нічого цікавого Оксана не знайшла…

На жаль, не на всі питання з минулого можна знайти відповіді, так буває.

І все-таки у цієї історії є щасливе продовження. Ганна знайшла близьких родичів і дуже цьому рада.

Ось так невідправлений лист, що пролежав багато років на горищі в одному зі старих журналів, все-таки знайшов адресата.

Хоч і не того, кому він призначався спочатку…