Округлий живіт Оксани об’єднав усіх сільських пліткарок.

– Зовсім совість втрачати стали. Я б з сорому, не знала куди подітися, – казала баба Зіна, – а ця ходить, усміхається.

– Часи зараз інші, моральності тепер нема, — відповідала їй Марія Іванівна.

– А від кого знаєте? – встряла в розмову Микитівна.

– Звісно знаємо, ​​що забула вже того білобрисого, що церкву з міста ремонтувати з бригадою приїжджав? З ним і сплуталася, гарненьким. А він як поїхав, так і забув про Оксану. Кажуть – одружився, – закидаючи в рот насіння, буркотіла баба Галя.

– Документи чи що перевіряти треба було, – сказала Микитівна.

– Здрастуйте, бабусі! Вже сонце до зеніту хилиться, а вас не розігнати, все кудахчете, – втисався в бесіду дід Іван, – у тебе, он, Марія, порося в город вибігло, всю картоплю вже підрив.

І жінки поплилася по хатам.

Ні, звичайно, не всі лихословили і засуджували Оксану. Хтось навіть шкодував, співчував. Дехто навіть сподівався, що все у неї наладиться і повернеться її коханий, одружиться.

Батько з матір’ю, підтримували її як могли. Казали:

– Народжуй, доню. Піднімемо, виховаємо. По батькові діда дамо.

Так і народився Дмитрик – безбатченко, з ган_бним прочерком у свідоцтві про народження.

Ріс хлопчик тихим і небалакучим, у школі до навчання особливо не тягнувся. Лише в діду душі не чув. Дедалі більше часу з ним проводив. Майстрували разом, будували то курник, то сарай.

А коли Дмитру чотирнадцятий рік пішов, не стало діда, та й бабуся недовго пережила його. Ось тоді зажурився сильно.

Намагалася Оксана його приголубити, втішити.., але Дмитрик не допускав матір близько до себе, відсторонювався все більше.

А коли хлопця служити призвали, то проводи всім селом справляли, проводжали. Дід Іван тоді наказував йому, щоб служив добре, за совістю, село рідне гань_ити не смів. А вранці, коли Оксана сина на потяг саджала, то Дмитро все ж таки матір міцно обійняв і попросив писати йому частіше:

– Про все, мамо, пиши, що важливо – що не важливо, про господарство пиши, плітки сільські, щодня пиши… – змахнув сльозу і поїхав.

Оксана, як і обіцяла, відправляла листи синові щодня, про все писала, про корову Зорьку, про задиристого півня, всі новинки сільські.

А одного разу, отримала листа такого ніжного, де Дмитро прощення просив за те, що не дозволяв цілувати себе і гладити шорсткими руками:

– Ось, приїду, мамо, сам тебе зацілую. Так за твоїми руками дбайливим скучив, які мене ночами гладили. Так обійняти і притиснутись до тебе хочу, моя рідна. Ти бережи себе.

З останньої звістки Оксана про службу синову дізналася і про друга нового, доброго. А потім настала тиша.

Скільки сліз пролила тоді мама, не перекажеш. Все до листоноші бігала, та у вікно годинами, не відриваючись, вдивлялася, не бачила там сина, що додому повертається.

І одного разу відчинилася хвіртка, Оксана аж присіла, ось він, синочок її, повернувся таки, нарешті.

– Дмитрик! Синочку! – вигукнула матір, вибігши на ганок, що навіть кури розбіглися вбік.

– Оксано Іванівно, привіт, я не Дмитро, я друг його найкращий, Віктор. Ми служили разом. Ви вибачте, що так пізно.., – і простягнув жінці медаль “За героїзм і мужність”…

***

Проговорили вони до ранку, Дмитра згадували, плакали… Всі альбоми перегортали:

– Ох, синочку, він же як їжачок був. Ніколи не дозволяв себе цілувати-пестити… Все більше часу з дідом проводив. Горював по ньому сильно, бідненький. А я ночами його гладила, засне, а я до нього крадусь, спить, що громом не розбудиш.

— Він дуже любив вас, Оксано Іванівно. Розповідав, як ви ночами підкрадалися до нього. Сумував за вашими ласками страшно як.

З розмов цих і спогадів, дружніх розповідей, переконалася мама, що син її людиною хорошою був, сміливим і мужнім, чесним і порядним.

Але настав час розлучатися.

– Оксано Іванівно, а можна я вам писати буду? Просто у мене в цьому світі більше немає нікого, сирота я з дитбудинку.

– Ох, Господи, та пиши, звичайно, Вітя, я буду тільки рада! А куди ти зараз їхати зібрався. Дім у тебе де є?

– Та нема в мене нічого, я навіть, чесно сказати, і не знаю…

– Отже, залишайся жити в мене. Сам бачиш, одна я залишилася, та й тобі нема куди. Будь-якої миті зможеш поїхати, якщо що. А я до тебе як матір буду ставитися.

Жили вони дружно, хоч і знову плітки по селі почали ходити. Але вони ні кого не слухали і не звертали уваги. Віктор став працювати і дружину собі гарну знайшов. І та матері як дочка стала. За онуками Оксана добре доглядала.

Тільки помічав Вітя, що плаче Оксана часто ночами в подушку тихесенько.

А коли час прийшов і злягла Оксана від старості, то син із невісткою, усім на заздрість, добре за нею доглядали.

І перед самим відходом простягла матір сухенькі рученята догори, ніби обійняти кого хотіла, прошепотіла: “Дмитрик” і пішла.

Всі оплакували Оксану: невістка з онуками, тільки Віктор усміхався крізь горе.

– Ти чого усміхаєшся? – злякано питала його дружина.

– Нарешті вони обнялися, мама з сином зустрілися. Не буде більше цих стр_ждань. Разом вони тепер. Час, звичайно, все лікує, але біль втрати своєї дитини ніколи не минає.

Любити безмовно, до останнього подиху – на це здатна лише справжня мама.