Чоловіків Оксана не любила. Ні, не те що б зовсім, але точно недолюблювала. Бо нічого хорошого від них не чекала.

Он Оксанин батько. Як вона народилася так і пішов від матері. Оксана навіть не знала, на честь кого вона по батькові – Олександрівна.

Мати так і не розкрила доньці цю таємницю. Але дочка про всяк випадок трималася якнайдалі від усіх Олександрів. Хоча й інші чоловічі імена захоплення у неї не викликали.

У вісімнадцять років Оксана вирішила, що заміж не вийде і що в її житті місця чоловікам не буде.

Траплялися, звичайно, і в неї романи. Короткочасні. Ну, так, щоб не зовсім білою вороною виглядати. Але далі однієї-двох зустрічей діло не заходило.

Подруги сміялися: мовляв, постривай, і ти ще заміж вискочиш. От закохаєшся, одразу забудеш усі свої принципи.

Але в кохання Оксанка не вірила. А подруги, одна за одною вискочивши заміж, потім так само дружно почали розлучатися.

І тепер, у свої 35, Оксана бачила всього пару заміжніх і сімейних подружок. Інші були розведені, або розведені і дітьми.

Оксана ж дуже пишалася, що вона самотня.
Але сьогодні Оксана… Чекала чоловіка!

Вона зітхнула…

Недавно Оксанка заїхала до квартири, яку їй залишила бабуся. Свою меншу вона здавала.

А бабусину вирішила відремонтувати: склала список, закупила матеріали, домовилася з бригадою.

Але в коридорі залишилася нерозібраною величезна шафа. Сама хотіла все зробити, але – на жаль – не впоралась.

Подруга Оленка, хихикнула, підсунула номер телефону “чоловіка на годину».

Ось цього “чоловіка” Оксана і чекала в суботу зранку…

Вона прокинулась рано, прибрала в квартирі, що лишилося, сіла на кухні і стала чекати майстра.

Рівно в домовлений час пролунав дзвінок домофона.

-Пунктуальний, – зауважила Оксана, відчиняючи двері.

На порозі стояв високий похмурий чоловік у темному одязі і з валізкою в руці.

Буркнувши під ніс щось подібне до привітання, він запитав:

-Цю шафу потрібно розібрати?

Оксана кивнула.

Чоловік, поцікавившись, де знаходиться розетка, відкрив валізку з інструментами і взявся до справи.

Спостерігаючи за ним, Оксана невдоволено відзначала, як спритно той все робить. Хоча робота виявилася не з легеньких – шафа була міцна… Отже, за «годину» тут явно не впоратися…

Оксана пішла в кімнату, увімкнула телевізор. Але думки її чомусь постійно повертались до чоловіка, який шумів усіляким інструментом у її коридорі.

-Цікаво, як його звуть? – раптом подумала вона.

Вона вимкнула телевізор і пішла на кухню – зробити собі каву. Проходячи повз зосередженого на роботі чоловіка, запитала:

-Скільки ще знадобиться часу?

Той, навіть не обернувшись, буркнув:

-Не турбуйся, надовго не затримаюсь.

-Хм, та він звичайний мужлан, – подумала про себе Оксана. – Уявлення не має про культурне спілкування.

Наливши собі каву, вона знову сіла перед телевізором.

Через якийсь час її відволік голос незнайомця:

-Дошки на смітник виносити? Чи самі впораєтеся?

Оксана хотіла огризнутися, але стрималася:

-Так, якщо можна, винесіть, будь ласка, все самі. Ваші додаткові послуги теж оплачу.

Чоловік несподівано посміхнувся:

-Я не благородний лицар. Мені з жінок гроші можна брати. Навіть із гарних. То які, кажете, додаткові послуги вам потрібні?

Оксана почервоніла від обурення: як сміє цей вгодований мужлан загравати з нею в її будинку?!

Мабуть, дружина є, діти, а він чужим жінкам підморгує!

-За винос сміття заплачу по тарифу, – чітко промовила вона. – Більше жодних ваших послуг не потребую. То скільки з мене?

Чоловік назвав суму, а потім, помовчавши, додав:

-Смішна ви, їй Богу. Від мужиків ховаєтесь. Чи заміж невдало виходили?

Оксана, примруживши очі, постаралася вкласти в голос максимум єхидності:

-Жінки чудово без чоловіків обходяться вже давно. Особливо без таких от настирливих.

Чоловік коротко хихикнув:

-Ага, я помітив! – Потім продовжив: – Гаразд, діло ваше. Склянку води не пошкодуєте хоч? А то впрів я з вашою шафою.

Оксана мовчки показала у бік кухні. Ні, безперечно цей “чоловік на годину” її бісить. Цікаво було б подивитись ту жінку, яка добровільно погодиться жити з таким…

Чоловік налив води:

-От дякую, добра жіночко, втамувала мужику спрагу!

-Сміється, – подумала Оксана, але змовчала, хоча дуже хотілося відповісти йому жорсткіше.

Чоловікові потрібно було сходити кілька разів, щоб знести весь мотлох до найближчих сміттєвих баків.

Нарешті коридор був вільний від дощок та сміття. Оксана розплатилася із працівником. Він, взявши гроші, сказав:

-Гаразд, не ображайтеся. Ви мені просто колишню дружину спочатку нагадала. Та теж все на мужиків сварилася, казала одній добре, а сама навіть плиту помити не могла.

А зараз дивлюсь – нормальна ви жінка. Трохи стидлива. А шкода. Для хорошого чоловіка непоганою дружиною стали б.

Оксана раптом видала:

-А вони є, хороші?

Чоловік посміхнувся:

-Є, повірте мені. Нас, добрих, дуже багато. Не всім, правда, жінки хороші трапляються… От і злимось на весь ваш рід… Але це швидко минає, якщо справжня зустрінеться. Така як ви, наприклад.

-Справжня? – запитала Оксана. – Це як?

-З душею, – відповів чоловік. – У вас є душа. Світла. Ну а решта… Це від самотності.

Вперше у житті Оксана не знала, що відповісти чоловікові. А він, ще раз усміхнувшись на прощання, взяв свою валізку і вийшов за двері…

Весь день, що залишився, Оксана була не у своїй тарілці. Робота не йшла. У пам’яті постійно виринали слова незнайомця:

-Це від самотності…

Думки, яких раніше вона у себе не спостерігала, настирливо лізли в голову… Самотність… Невже вона і справді завжди буде одна?

Досі така перспектива жінку не хвилювала. І раптом прийшов якийсь “чоловік на годину” і похитнув декількома словами всю старанно збудовану за довгі роки Оксанину світобудову…

Біля сьомої вечора Оксана вирішила прогулятися. Вже натягнувши кросівки, почула дзвінок домофону.

-Хто? – запитала вона.

З динаміка долинуло:

-Чоловік на годину. Вибач, забув дещо.

Розгублено оглядаючи коридор, Оксана не побачила там жодних чужих речей. Але двері відчинила.

За кілька хвилин на порозі її квартири стояв той самий незнайомець… З величезним букетом троянд у руках…

-Вибачте, не представився одразу, – сказав він. – Олександр. Захисник, якщо імʼя перекласти. Готовий захищати тебе, Оксано Олександрівно, від будь-яких посягань ззовні.

Ім’я по батькові твоє дізнався у менеджера. Адресу запам’ятав на все життя. Пропоную просто прогулятися і трохи краще пізнати одне одного.

Квіти нехай нас тут почекають, – він простяг Оксані букет.

Вона посміхнулася… І прийняла букет. Що ж, Олександр так Олександр… Принаймні цей вечір нудним точно не буде…

…Виходячи з під’їзду, Оксана подумала, що, мабуть, купить Оленці велику коробку цукерок. Тільки не скаже, за що саме…