Дивлячись у вікно автобуса, Оксана побачила Степана. Він ішов, тримаючи за руку доньку, мабуть, із дитячого садка. Зі Степаном вони не бачилися давно, багато років, він тепер міський, а колись жили в одному селі. Степан поїхав, а Оксана залишилася там жити. Звичайно, тепер вона переживає, вона розуміє, даремно тоді не повірила йому, могла б жити по-іншому.

Про життя Степана вона знає майже все, бо її колишня сусідка Віра живе у місті, часто приїжджає до батьків та розповідає про нього, з ним працює на одному підприємстві. Він одружився втретє, і незважаючи на те, що йому вже сорок чотири роки, він має маленьку доньку чотирьох років, яку він дуже любить.

– А дружина його на чотирнадцять років молодша, – розповідала сусідка Оксани про нього. – І напевне з донькою зовсім не займається. Я її з донькою не бачу, завжди Степан з нею гуляє, до садка і з садка забирає. А молода дружина його гуляє у нічних клубах. Не розумію, що за життя у Степана? Навіщо так жити? Начебто він таким раніше не був.

Оксана слухала Віру і все більше сумувала за ним. З роками цей сум в душі ставав дедалі більший. Іноді ставить собі запитання:

– А чи правильно я жила та живу? Адже могла побудувати своє життя по-іншому. Якби жили зі Степаном, я впевнена, ми були б щасливі. Я сама тоді відмовилася від свого щастя, не повірила йому.

Степан був на три роки молодший за Оксану, жили в одному селі, вона тоді на нього і уваги не звертала. Зазвичай дівчата на хлопців молодших за себе не дуже дивляться. Тоді три роки різниці у віці відчувалися, але тепер звичайно це абсолютно нічого не означає. А Степан був закоханий у неї зі шкільних часів.

Оксана вискочила на автобусній зупинці і чекала на Степана, він йшов по пішохідному тротуару паралельно напрямку автобуса, тому була впевнена, що зустріне його, якщо звичайно він раніше не поверне кудись. Ще здалеку вона таки побачила його.

– Привіт, Степане! – встала вона в них з донькою на шляху.

– Привіт, – від несподіванки Степан навіть зробив два кроки назад.

– Привіт, – ніжним голоском озвалася його дочка.

Оксана посміхалася і присівши навпочіпки перед дівчинкою сказала:

– Привіт-привіт, яка ти вихована дівчинка, а як твоє ім’я?

– Оксана, а вас?

– Ого, і я Оксана вірніше тітка Оксана. Виявляється, у нас із тобою однакові імена!

– Так-так, виявляється, – застрибала Оксана і заплескала в долоні, – Тату, ти чув?

– Ти якими долями тут? – спитав Степан.

– Чесно скажу побачила вас із вікна автобуса. Приїжджала до торгового центру, повертаюся додому в село. А вас побачила і захотілося зустрітись, от і вискочила з автобуса.

– Це здорово. Молодець, що вийшла і зачекала нас. Ходімо он у те кафе, посидимо-поговоримо. Оксано підемо морозуваом пригостимо тітку? – зрадів Степан.

– Ходімо-ходімо, – радісно застрибала дівчинка.

Оксана дуже переживала, давно вони так близько не спілкувалися, з тих пір, коли вона не повірила йому. Вона бачила, Степан так само дивиться на неї уважним поглядом сірих очей. Тільки в очах його читається якийсь сум, втома та ще щось їй незрозуміле. Швидше за все, сімейне життя його не ладнається. Не дарма Віра розповідала їй, що не мають розуміння з молодою дружиною.

– Ти все одна, Оксано? – Запитав він, дивлячись їй в очі. – Після розлучення не вийшла більше заміж? Чи …

– Так, одна. Син нещодавно одружився, він три роки тому поїхав у Львів, там тепер і одружився, збираються купувати в іпотеку котедж.

– Степан, а ти? Мені Віра іноді розповідає, що в тебе не ладнається у житті. Це так, чи вона щось вигадує?

– Ні, не вигадує. Втретє і все повз долю. Ось живемо із донькою.

– Тітко Оксано, а ми з татом тепер живемо вдвох, наша мама поїхала далеко, – якось без жалю повідомила весело Оксанка.

А Оксані стало не по собі. Чомусь дівчинка навіть не засмучена, що мама поїхала далеко. Але питати нічого не стала при дитині.

– Степан, давай не будемо на цю тему саме зараз, – вона багатозначно подивилася на його дочку, а він теж зрозумів, що розмова не для дитячих вух.

– Дай мені твій номер телефону, я тобі подзвоню та приїду, просто зараз у мене машина у ремонті. За три дні заберу машину. Домовились?

Обмінявшись номерами телефонів, поговорили про знайомих та друзів. Провівши Оксану на автобус, Степан із донькою пішли додому. Оксана їхала під враженням від зустрічі та спогади наринули.

Вона також могла б жити тут у місті. Колишній чоловік Сергій їй багато разів обіцяв, що переїдуть. Але не дотримався своєї обіцянки і в місто поїхав один після майже десяти років сімейного життя. А Оксана, втомившись від його зрад та обману, розлучилася з ним і залишилася в селі.

Має свій будинок, невелике господарство. Після розлучення з чоловіком залишилися із сином удвох. Син ріс слухняним та добрим хлопцем, допомагав матері у всьому, вважав, що за чоловіка залишився у сім’ї він. А Оксана раділа – син пішов не в батька.

Коли Оксана жила з чоловіком та сином, якось зустрів її на шляху з роботи Степан. Він нещодавно відслужив, повернувся змужнілим та симпатичним. Вона навіть мимоволі залюбвалася ним. Степан не став довго ходити навкруги, йому вже донесли, що Оксана погано живе з Сергієм, той виявився гулякою.

– Слухай, Оксано, ну гаразд у школі ти не звертала на мене уваги. Але зараз наша різниця у віці навіть не відчувається. Давай разом будемо, на все життя. Я візьму тебе з дитиною. Твій син мені не завадить, я його теж любитиму. Прошу тебе подумай. Невже тобі не зрозуміло, що моя любов до тебе не минула, – серйозно і з надією звернувся він до неї.

Але Оксана тоді не сприйняла його слова всерйоз, не повірила, та й була одружена. Вона відмовила йому. А він лише один раз запропонував і більше не торкався цієї теми. Та й вони тоді лише один раз і зустрілися. А потім і зовсім поїхав до міста.

А з чоловіком життя Оксани ставало все напруженішим і важчим. Коли людина сама зраджує, вона нікому не довіряє і буває дуже ревнива. Так і у випадку із Сергієм. Хоч і не любив він дружину, але ревнував.

Вони й одружилися не з великого кохання. Сергій був з дитбудинку, а Оксані було його шкода, вона вважала, що перевиховає його, коли одружаться і житимуть сім’єю. Але не тут було, дорослу людину вже не переробиш. Вона помилялася, Сергій був сиротою, у житті не бачив тепла і любові, а Оксана його шкодувала, і свою жалість мабуть приймала за кохання, їй хотілося його підтримати та допомогти. Так і одружилися, і через деякий час вона зрозуміла, як глибоко помилилася, але справа зроблена. Вже син зростає.

У селі нічого не приховаєш, усі знали, що Оксані не пощастило з чоловіком. Жаліли її, а деякі навпаки:

– Це Бог тобі «віддячує» за те, що Степана відвадила від себе. Степан нормальний чоловік, зі школи її любить. А їй подавай іншого, от і отримала.

Майже десять років прожила Оксана з чоловіком-негідником і жодного дня не почувала себе щасливою. Чоловік не давав їй спілкуватися з подругами, а якщо затримувалася трохи з роботи, влаштовував сварку. До сусідів теж не можна було заходити, і набридло їй таке життя, зважилася на розлучення. Коли відчула свободу, вона зрозуміла, як легко жити без оглядки, і раділа, що розлучилася з Сергієм.

З роками почала розуміти і шкодувати, що відмовила тоді Степанові. Тим більше, сусідка Віра тримала її в курсі, Степану теж не щастить у сімейному житті. Іноді навіть докоряла себе:

– А раптом це я винна у всіх наших нещастях. Навіщо я відштовхнула тоді Степана, не повірила. Адже чоловік, який готовий одружитися з жінкою з дитиною, може піти на таке, напевно, якщо тільки дуже любить цю жінку. Це ж відповідальність! Але знову ж таки Степан міг би мені запропонувати ще раз, а ми з тієї зустрічі більше не бачилися, він поїхав і не давав про себе знати, хоч і приїжджав зрідка до родичів.

Оксана вважала, що її здоровий глузд все-таки не дав їй цього зробити, а раптом знову не пощастило б. Але з нею щось сталося, вона й сама не могла збагнути, коли раптом у її душі оселився Степан. Вона раптом чітко зрозуміла, що любить його, постійно думає про нього, хоч і не бачить його. Він живе у її душі, і чому вона тоді не поїхала з ним?

– Яка ж я була недалекоглядна. Мене зупиняло, що він був молодший. У мене з дитинства сиділа думка, чоловік повинен бути старшим за свою дружину. І це не давало мені спокою. Ну хто ж це вселив мені це? А зараз нікого не хвилює різниця у віці, аби двоє любили один одного, – думала вона, сидячи в автобусі і побачивши, що вже вдалині з’явилося її село, попрямувала до виходу.

Оксана прийшла додому, вона ніяк не могла скинути з себе хвилю вражень від зустрічі зі Степаном та спогадів.

– А Степан якийсь молодець, доньку не залишив дружині. Мабуть, дуже любить її.

Минуло три дні, Оксана прийшла з роботи, у неї задзвонив телефон у сумці, відповіла Степанові. А він сказав, що вже під’їжджає. Вона мимохідь зазирнула в дзеркало і вийшла за ворота, вдалині в хмарі пилу виднілася машина. Першою з машини вискочила Оксана і з усіх ніг кинулася до тітки Оксани

– Я так скучила, я сумувала за тобою, тітко Оксано! Ледве дочекалася, коли тато машину забере з ремонту. Ой, почекай, – вона кинулася до батька, який виходив із машини з букетом червоних троянд. – Дай, тату, дай, я сама.

Вона взяла з рук Степана букет і підлетіла до Оксани.

– Ось троянди, я сама їх обирала. Я сказала татові, якщо ти візьмеш ці квіти, то будеш моєю мамою. Я так хочу, а ти?

Оксана стояла розгублена, дивилася то на Степана, то на Оксанку і не могла взяти квіти, але побачивши очі дівчинки, сповнені надії та очікування, присіла перед нею, взяла квіти і пригорнула до себе цю маленьку і теплу грудочку щастя.

– Ура, я знала, я знала. Будь моєю мамою, ти мені дуже сподобалася тоді. Я ж тобі казала тату, а ти… а ти…

Степан міцно обійняв велику Оксану і маленьку:

– Ех ви, мої улюблені дівчатка. Як я вас люблю!

Наступного дня вони втрьох виїжджали до міста, забравши деякі речі. Мрія Оксани збулася, тепер і вона житиме у місті зі своїми коханими.

КІНЕЦЬ.