-Дімо, ми потрапимо в пробку – бурчала Оксана, поки її чоловік ніс їх четверту сумку до машини. Вона перевіряла ще раз їхні речі, шукаючи мамині сережки.

-Я вже завів машину!

– Заспокоїв її Дмитро.

-Вже йду – відповіла Оксана, все ще відволікаючись на думки про зниклу сережку. Наближалися літні канікули, і незабаром онуки мали приєднатися до них у їхньому котеджі, збудованому понад 12 років тому.

Оксана з ніжністю згадувала, як мати була в захваті від цього будинку. Вона з ностальгією згадувала слова Марти Василівни про те, як вони перейшли від відсутності машини до володіння чудовим котеджем.

Минулої осені Оксана була свідком того, як її мама з гіркотою прощалася із заміським будинком. Оксана та Дмитро дісталися котеджу, не потрапивши в пробку.

Будинок був провітрений, піч розтоплена, речі розпаковані. Швидко приготували обід, який відрізнявся від теплих млинців від мами Оксани в минулі роки.

Незважаючи на те, що Оксана обнишпорила всі можливі комори, сережки так і не знайшлися, що змусило її остаточно визнати їхню втрату.

І раптом, коли вона обробляла трояндові кущі, їй здалася її мати на балконі будинку, тримаючи щось у руках. Відмахнувшись від ілюзії як від наслання, вона все ж таки вирушила на балкон, де з подивом виявила на перилах мамині сережки.

Вигляд квітучих яблунь і вишень переконав її в тому, що мама, як і раніше, поруч і любить її. Вона витерла сльози вдячності і втішилася тим, що ніщо не зникає і не з’являється без причини.

КІНЕЦЬ.