Оксана насипала курочкам зерна. Вона вже зібралася йти набрати води, як раптом у хвіртку хтось постукав.

Оксана поспішила до воріт.

Біля хвіртки стояла молода жінка з дитиною і невеликою сумкою в руці.

– Ви до мене? – запитала Оксана. – Проходьте, нелегко стояти з дитиною на руках.

Оксана відкрила хвіртку, пропускаючи гостю у двір.

– Ходімо в хату, холодно ж у дворі стояти. Відкривайте двері і проходьте. Там немає нікого, я сама живу. Тільки я і кіт мій.

– Спасибі, – подякувала жінка і пройшла в будинок.

У кімнаті було тепло, у печі потріскували дрова.

– Ви покладіть дитину на ліжко і розгорніть, бо жарко в ковдрі.

Поставивши відра з водою на лавку, вона накрила їх кришками. Потім зняла з голови стару пухову хустку і, наливши воду в чайник, поставила його на піч.

За цей час жінка зняла пальто і скинула з голови хустку. Це була зовсім ще молода дівчина з гарним кучерявим світлим волоссям і зеленими променистими очима, які здалися Оксані такими знайомими. Де вона могла її бачити?

– Зараз закипить вода в чайнику, поп’ємо чай, а потім все розкажете. Ви для себе хочете трави, чи для дитини?

Жінка запитливо глянула на неї, і раптом Оксана помітила, як у її сумних очах зʼявилися сльози.

– Я приїхала не за цим, – раптом сказала жінка. – Я приїхала до тебе, мамо!

Оксана відкрила рота і застигла від почутого.

– Давай, мамо, сядемо на диван…

Оксана доторкнулася до дочки.

– Господи, невже ти почув мої молитви? Моя дівчинка знайшлася. Моя Софійка. А я побачила твої очі, вони мені знайомими здалися. Тепер зрозуміла, що вони такі ж смарагдові, як і у твого батька…

Зустріч двох рідних людей, колись розлучених один з одним, була надзвичайно теплою, яка схвилювала їхні серця.

У цей час на ліжку закрехтіла дитина. Взявши її на руки, Софія сіла поряд із матір’ю.

– Дівчинка? – запитала Оксана.

– Ні, мамо, хлопчик. Він зголоднів уже. Мені треба нагодувати його.

– Сама годуєш?

– Так. Поки що виходить.

– Правильно, доню. А де твій чоловік? У вас все добре?

– Так, мамо. Чоловік провів мене на вокзал. Він сам приїде через кілька днів на машині. Отоді ви й познайомитеся.

– Добре, доню, а я вже й зраділа, грішним ділом, що ти залишишся зі мною.

Незабаром вони накрили стіл. Розмова була невимушеною, цікавою для обох. Оксана дивилася на доньку і не могла надивитись.

У її серці була ніжність і любов до дочки, яка подорослішала і стала матір’ю маленького хлопчика. Вони розмовляли, і Оксана розповіла дочці про свою нелегку долю.

Прабабуся, бабуся і мати Оксани були відомими в окрузі травницями. До них приїжджали по лікарські трави навіть із міста.

Ще маленька Оксанка ходила до лісу разом із бабусею, і та, показуючи їй різні трави й коріння, розповідала про їхні цілющі властивості.

Дуже докладно пояснювала їй, коли треба збирати трави, як і де їх сушити, де зберігати.

Дівчинка, як губка, вбирала корисну інформацію. Спочатку вона робила записи у спеціальному зошиті, але з роками, коли це все у неї відклалося в пам’яті, до допомоги зошита вдавалася рідко.

Якось спекотного літнього дня Оксанка вирушила разом із подругами на річку купатися.

Раптом її подруга Ліза опинилася на середині річки. Оксанка кинулася до неї.

Чоловіки, які кинулися на допомогу, встигли витягнути їх.

Але згодом ці кілька хвилин у воді, залишили відбиток на подальшому житті Оксани.

Вона пробула два тижні в лікарні, і багато хто потім говорив про дива в її поведінці і характері.

Дівчинка ходила, наче прислухаючись до чогось. Іноді казала дивні слова, які допомагали пізніше запобігти чиїємусь лиху.

Якось, повертаючись із сільського магазину, вона раптово звернулася до тітки Марії, що стояла з жінками на вулиці.

– Вода, мабуть, давно вже википіла в каструлі. Дивися, щоб не сталось нічого…

Марія дивно подивилася на неї, а потім раптом кинулася до хати. За хвилину вона відкрила вікно, з якого пішов дим.

Виявляється, на плиті залишилася каструля, про яку жінка зовсім забула. Вода повністю википіла. Довелося потім Марії викинути почорнілу каструлю.

У селі почали шепотітися, що Оксанка ледь не провидиця. А невдовзі сталася дивна історія, яка ще більше розбурхала плітки.

Якось увечері повернулося стадо корів з пасовища, а корови Олени серед них не виявилося.

Кинулася жінка до пастуха із запитанням, де її корова. Той руками розводить: була разом з усіма у стаді, значить, завернула кудись, не додивився.

Побігла засмучена Олена сусідів просити, доки не стемніло, пошукати її Квітку.

Оксанка стояла в цей час біля хвіртки і раптом гукнула до сусідки, яка пробігала повз:

– Поменше б дзвіночок корові своїй причепила, тітко Олено. Поквап чоловіків, поки Квітка твоя не пропала біля яру.

Зупинившись на мить, сусідка хотіла махнути рукою в її бік, але згадала, які чутки ходять про дівчинку по селі, підійшла до мужиків і підказала, куди йти.

Вже майже стемніло, коли Квітка, що з’явилася наприкінці вулиці, замукала, побачивши свою господиню, яка чекала її біля хвіртки.

Мужики розповіли, що великий дзвіночок, що був у корівки, зачепився за кущ ліщини біля яру, куди Квітка забрела, поки пастух відганяв корів від гречаного поля.

Намагаючись звільнитися, корова стала мотати головою, затягуючи шнур і мало не пропала. Ледь встигли на допомогу.

Після вечері прийшла з гостинцем Олена, віддячити дівчинці.

Але більше її цікавило питання, як вона дізналася, де знаходиться Квітка. Оксанка не відповіла, тільки знизала плечима.

Після цього випадку й поповзли по селі різні плітки…

З роками Оксанка стала справжньою красунею. Чимало сільських хлопців поглядали на неї, але жоден не наважувався на серйозний крок.

Матері відмовлялися йти сватати дівчину, від якої можна було очікувати чого завгодно.

Якось вийшла Оксанка з подругами з клубу, а сільські дотепники вирішили пожартувати над дівчиною. Один забрав її косинку і сховав у руці за спиною.

Встали хлопці стіною і надумали сміятися:

– Ану-но, чаклунко, знайди, у кого в руці твоя косинка!

Оксанка зупинилася перед жартівниками і каже:

– Віддайте не ваше це. Якщо вважаєте мене чаклункою, то хіба не боїтеся, що порчу наведу?

Тут один із місцевих хлопців вихопив косинку з рук найжвавішого і віддав дівчині зі словами:

– З рівнею потягалися б! Не соромно з дівчини жартувати?

Звали хлопця Федір. Простяг він Оксанки косинку і так глянув на неї, що вона застигла від блиску в його зелених очах.

Провів хлопець дівчину додому і запропонував зустрітися наступного дня, пообіцявши показати їй такі потаємні місця, про які вона й не знала.

З того дня зʼявилося між ними почуття, яке жоден з них не відчував раніше.

Мати, мовчки, поглядала на щасливе обличчя дочки і гірко хитала головою. Але одного разу таки не витримала:

– Дарма тішиш себе надіями, доню, не дасть його батько вам життя. Мати його жінка м’яка і добра, але батько в нього дуже жорсткий. Не надіялася б ти. Сам він хлопець хороший, але слово вирішальне не за ним.

Восени Федір мав іти служити. В останній день перед проводами щаслива пара гуляла допізна. Став питати хлопець свою кохану, чи вона його чекатиме. Дівчина передала Федорові слова матері. Той твердо відповів, що рішення про своє подальше життя прийматиме він, а не його батько. Від його впевнених слів Оксанка втратила голову від щастя.

Та не судилося Оксані стати щасливою. Лише два місяці відслужив Федір. Їхали з хлопцями машиною і опинилися на узбіччі… Не стало Федора…

Тієї ж ночі неспокійно спалося Оксані, снився їй засніжений цвинтар і сільські жінки в чорному. Свого коханого побачила, а наступного дня вона почула страшну звістку…

Після поминок Оксанка ходила щодня на цвинтарі, схудла і почорніла. Замкнулась у собі. Не в радість було їй життя без коханого.

Але знову наснився їй Федір, який тримав за руку маленьку світловолосу дівчинку з очима смарагдового кольору, як і в нього. Зрозуміла тоді Оксанка, що буде в неї дитина…

Одного холодного весняного дня мати Федора прийшла на цвинтар і побачила біля памʼятника сина Оксану.

Дівчина встала з лавки і хотіла піти, але жінка помітила її живіт.

– Оксанко, люба моя дівчинко, ти до Федора мого приходиш? Чутка йде селом, ніби дитинка в тебе буде від мого сина. Це правда?

Дівчина кивнула.

– Господи, щастя яке! Значить, не безслідно зник мій синочок. Дай Боже здоров’я тобі, дівчинко. Бережи дитину!

Коли настав час, народила Оксанка дівчинку. І чим старша ставала дівчинка, тим більш дивно поводилася її мати.

Жила відчужено, подруг усіх розгубила. Тільки допомагала матері збирати та сушити трави і надавати допомогу приїжджим.

У селі подейкували, що вона зовсім вже в хмарах літає… А дівчинка з кожним днем все більше й більше ставала схожою на свого батька.

Батьки Федора часто забирали дівчинку до себе, обдаровували гостинцями. Софійка сама була дуже товариською дитиною, з усіма віталася під час зустрічі та посміхалася.

Зустрічні розчулювалися, дивлячись на таку чарівну і привітну дитину, чого не скажеш про її матір, яка іноді проходила повз, не помічаючи нікого.

Взимку сталося нещастя. До матері Оксани, прибігла з околиці жінка, у якої не могла отелитися корова.

Благала прийти допомогти. Мати і в цій справі іноді надавала селянам допомогу. Зібравшись, вона вийшла ввечері з дому. Корова благополучно отелилася. Жінка поверталася додому, коли раптово відчула слабість…

Укладаючи доньку спати, Оксанка лягла поруч із нею і заснула. Прокинулася вона від того, що їй наснилася мати.

Скочивши, Оксана виявила, що матері вдома немає. Вона зчинила галас і кинулася до сусідів по допомогу. Вирушили сусідські мужики на пошуки. Через годину знайшли її біля дороги.

Ця втрата зовсім підкосила Оксану. Вона ще більше замкнулась у собі. У селі подейкували, що вона почала розмовляти сама з собою.

Влітку, коли вона йшла до лісу по трави, хтось бачив, як вона там сміялася і розмовляла з кимось невидимим.

Родичів Федора почала турбувати така поведінка Оксани. Вони переживали, що це може вплинути на дитину.

Мати Федора просила Оксану звернутися до лікаря, а дівчинку вони доглянуть. Але мати дівчинки про це й чути не хотіла.

Траплялося так, що, залишивши сплячу дитину вдома, іноді Оксана йшла ранком за травами.

Дівчинка прокидалася і з плачем виходила надвір. Сусіди забирали її до себе. Повернувшись, Оксана дякувала і забирала дівчинку додому. І це повторювалося знову і знову. Якось, повернувшись додому, доньку вона не знайшла. Двері були відчинені. Ні в сусідів, ні вдома Софійки не було.

Оксана помчала до батьків Федора і стала казати, що це вони забрали Софійку, але вони самі ахнули, дізнавшись, що дівчинка зникла. Пошуки ні до чого не привели…

Оксана знову прийшла до батьків батька своєї дівчинки, почала вимагати повернути їй її. Вона не вірила, що вони самі стурбовані зникненням онуки. Після сварки, вийшовши за ворота, вона зашпорталася і… Отямилась аж через годину…

Після цього вона відчула, що ніби народилася заново. Стала такою, якою була раніше, товариською і доброзичливою.

Сусідка одного разу розповіла іншим, ніби Оксана поділилася з нею, що ті сили, які турбували її дотепер, дали їй спокій. Щоправда, взяли з неї дорогу за це плату – її дочку…

Оксана, продовжуючи справу своєї матері, допомагала людям і лікувала їх травами.

А що сталося з маленькою Софійкою?

Якось, коли дівчинку забрали до себе її бабуся та дідусь, у них гостях виявилася їхня родичка, Марина, яка приїхала здалеку.

Погостювавши у своїх батьків у сусідньому селі, вона прямувала назад, туди де жила вже давно.

Дорогою вирішила провідати родичів. Дівчинка її зачарувала і, дізнавшись про дивну поведінку Оксани, вона почала вмовляти дідуся та бабусю забрати онуку до себе.

Ті сказали, що без згоди її матері вони не можуть цього зробити.

А Оксана ніколи на це не погодиться б, бо, окрім дівчинки, у неї нікого не залишилося.

Попрощавшись із усіма, Марина поїхала. Маленьке янголятко не виходило у неї з голови.

Вона розвернулася з половини шляху і приїхала рано- вранці до села. Почекавши, коли Оксана піде в ліс, Марина зайшла через хвіртку на городі до будинку, винесла сплячу дівчинку і городами пройшла до дороги, де за невеликим пагорбом залишила свою машину. Був ранній ранок і завдяки щасливому випадку її ніхто не побачив.

Ось так дівчинка виявилася далеко від своєї матері та від рідних місць.

Марина була самотньою жінкою. Через знайомих, за певну плату, оформила документи на дівчинку і виростила її у турботі й коханні. Коли Софія підросла і зустріла свою долю, Марина видала її заміж. Але дочекатися народження дитини їй не судилося. Мабуть, це було платою за те, що вона розлучила дівчинку з її матір’ю.

Марина дуже заслабла.

Перед тим, як піти вона розповіла дівчинці, як відвезла її і попросила її пробачення.

Через вісім місяців після народження сина на прохання Софії чоловік посадив її на поїзд і відправив до матері.

Ось що дізналася Оксана про долю своєї дівчинки. Вона вже не тримала зла на Марину. Адже вона змогла дати її дочці те, що, можливо, не змогла б дати сама Оксана.

Спати лягли мати з дочкою далеко за північ.

Наступного дня сусіди бачили, як Оксана вийшла зі свого будинку з дитиною на руках, а поряд із нею йшла гарна молода жінка.

Вони попрямували до будинку постарілих бабусі та дідуся Софії. По селі прокотилася чутка про приїзд дочки Оксани, яка зникла колись.

Через десять днів, перед від’їздом, Софія разом із чоловіком та матір’ю побувала на цвинтарі у батька та бабусі. Невдовзі молода сім’я з маленьким сином поїхала.

А для Оксани з цього дня почалося інше життя, яке тепер у неї проходило в очікуванні приїзду дочки та онука…

КІНЕЦЬ.