Мені 26 років, вища освіта, гарна робота, своя квартира та машина. Є коханий чоловік, який робить все, щоб я була щаслива. І я була б щасливою, якби не мої 104 кг.

Бажання схуднути стало моєю ідеєю-фікс. Нічого іншого я не хочу, тільки бути стрункою, красивою та здоровою.

Від чоловіка я теж чула лише одне єдине прохання: «схудни». Але саме цього я не можу зробити.

Не тому, що я цього не хочу, я дуже цього хочу, знаю на всі дієти і всі рецепти пісних страв, але не доводжу до кінця жодну зі схем зниження ваги, швидко здаюся і злюся через це. Ненавиджу себе, стала дуже запальною та дратівливою.

Іноді думаю, що правильно було б розлучитися, бо вважаю, що чоловік без мене буде щасливішим – він гарний успішний чоловік, навіщо йому такий тягар у вигляді мене? Адже коли ми тільки одружилися, я не була такою потворою, була красивою, стрункою та життєрадісною.

Я знаю, що треба робити, щоб знову стати такою самою, але максимум мене вистачає на місяць, потім якась спільна поїздка, візити гостей – і все, режим збитий і все повертається на свої кола.

Ми не маємо дітей, а ми з чоловіком дуже їх хочемо. І знову ж таки, всі довкола радять «схудни і плануй дитину», але якби я могла.

Завжди знаходжу собі виправдання, справи, робота, щось болить та інші відмовки. Купила дорогий спортивний костюм, абонемент у спортзал на рік вартістю половину нашого місячного доходу теж лежить без діла.

Кожен новий день я говорю собі: «завтра піду на тренування, ось 100% завтра, у крайньому випадку, післязавтра», але нічого не змінюється. Настає новий день, і я знаходжу мільйон причин, щоб не займатися спортом та продовжувати їсти.

І таке життя не приносить мені жодної радості, я живу в постійній тривозі, у постійному стресі і почуваюся безвільною нікчемністю, яку не зрозуміло за що люблять. Та й чи люблять?

Може, просто шкодують? Буває, зберу волю в кулак, прочитавши якусь мотивуючу статтю чи історію успіху такої самої, як я, товстої закомплексованої жінки.

І встигаю за день зробити стільки, скільки зазвичай і за тиждень не роблю, але потім швидко здуваюся і все повертається до звичної колії. Хочу закритися в кімнаті, звернутися калачиком і нікого не бачити, не відповідати на банальні запитання та не бачити жалість в очах близьких.

У свої 26 років я так втомилася від життя, що тільки й чекаю, коли воно закінчиться. Наче змучена долею стара.

КІНЕЦЬ.