– Ой, які ж ми гарні! Які ж ми закохані! – я з притиском промовила ці слова, заходячи до кімнати сина й невістки.

Марина, моя невістка, аж напружилася. Син винувато глянув на мене, а вона… Вона навіть не спробувала приховати своє незадоволення.

– Мамо, – почав було син, але я вже підійшла до столу.

Перед ними стояли суші, пляшка червоненького, дві склянки, два прибори. Дві! А мене, виходить, тут не чекали.

– Святкуєте? – я підняла брови. – А я думаю, що це у нас тут так смачно пахне.

– Так, у нас сьогодні річниця, – відповіла Марина і, схрестивши руки, вперлася на спинку стільця. – Хотіли вдвох посидіти.

Я вдала, що не почула.

– Ой, суші! – зробила вигляд, що радію. – І червоненьке! Ну, ви молодці. Таке свято – треба гарно відзначити.

Я розвернулася й пішла на кухню, взяла собі склянку, виделку й урочисто повернулася.

Марина скривилася, коли я поставила свої прибори на стіл.

– Вибачте, але суші виделками не їдять, – спокійно сказала вона.

o– А я вам тут заважаю? – я підперла підборіддя руками. – Ой, а це ж якесь особливе свято? Що ж ви мені не сказали?

– Мамо, – знову обережно вставив син, – це річниця нашого шлюбу…

– Ото новина! – я театрально приклала руку до серця. – І що, річниця шлюбу – це привід мене не запрошувати? Та якби не я, то ви б і не святкували! Хто тебе народив, сину? Хто ростив, виховував?

– Але ж… – почала Марина, але я її перебила.

– Ні, ну серйозно! Ви думаєте, що святкування вдвох – це нормально, коли ви живете в моєму домі?

Син зам’явся. Марина подивилася на мене, як на несподівану проблему.

– Ми просто хотіли побути удвох… – сказала вона тихіше, але я вже була розлючена.

– А я хто? – я глянула їй просто в очі. – Я що, меблі? Чи, може, я просто прислуга, яка має готувати, прибирати, доглядати за всім, але на свято їй місця нема?

– Мамо, ну що ви таке кажете… – спробував заспокоїти мене син.

– А що ж? Ви ж не покликали мене! Дві склянки, два прибори! Дивіться, які ви самостійні! А коли Марина занедужає, хто варить їй бульйон? Коли вам щось треба, хто допомагає?

Марина закотила очі.

– Я можу й сама собі бульйон зварити.

– Ой, звісно! Як і суші замовити, так?

Настала тиша. Я ще більше розізлилася.

– Знаєш, Марино, шлюб – це не тільки суші і червоненьке. Це ще й повага! А де вона?

Марина мовчала. Син винувато опустив очі.

Я встала.

– Ну що ж, святкуйте далі. Тільки пам’ятайте – в житті важливо не лише думати про себе.

Я повернулася й вийшла з кімнати. Але осад залишився.

А як ви вважаєте, чи правильно я зробила? Чи мала я право святкувати разом з ними, чи вони дійсно могли відзначити цей день тільки вдвох?

Джерело