– Наташа, ні! Я не маю місця, щоб розмістити вас усіх, – жорстко сказала Марина.

Вона зневірилася ввічливо і культурно пояснити двоюрідній сестрі телефоном, що візит небажаний, проживання неможливе і варто знайти інші варіанти.

– Ой, та правильно твоя мама сказала – аби відмовити гостям. Будинок он який відгрохали, а місця немає, звичайно, так я й повірила. Ось, між іншим, твоя мама завжди знаходила і місце, і їжу, а часи які були – не те що зараз, – розпалювалася Наталя. – Ми приїжджаємо сьогодні ввечері та не дай Боже…

Домовити їй не дав чоловік Марини.

Проходячи повз, чоловік з усмішкою простяг руку до телефону дружини й, варто було жінці віддати слухавку, гаркнув у неї так, що «тій стороні», мабуть, вуха заклало.

– Сказано тобі – немає місця! А будеш так хамити моїй дружині – взагалі ні ти, ні хтось із твоєї родини сюди не зайде ніколи!

Трубку кинули.

Адже Олександр навіть ще не додав конкретних маршрутів, якими сім’ї дружини слід було б піти.

– Ось що за неввічливі люди – недослухали…

– Дякую, – видихнула Марина.

У їхній парі вона була так званою «мямлею» та «розмазнею», тоді як Олександру були притаманні більш жорсткі методи роботи.

– Двері зачини. Адже сто відсотків приїхати спробують.

– Ще й за таксі заплатити зажадають, будь впевнений, – зітхнула Марина, слухняно перевіряючи, чи зачинені ворота та хвіртка в будинку.

А ще – кидаючи номер двоюрідної сестри до чорного списку.

– Дітей було шкода, звичайно – Наташка їх напевно потягне з собою і туди, і назад, але… – промовила Марина.

Марина їй у голову свого розуму не вставить. Та і якимось іншим способом відвадити небажаних і непроханих гостей було неможливо.

Та ще від мами, напевно, наслухається… Але ж це мама все й почала.

Правильно Наташа сказала – постійно в будинку Мариніних батьків всім були раді, готовий був і дах, і стіл, і все інше, що належить прийому “дорогих” гостей.

Серед родичів їхня родина мала славу найшанобливіших і гостинних людей, добре вихованих, гідних наслідування тощо..

Тільки чим старша Марина ставала, тим більше їй не подобалося все, що відбувається. З низки причин.

По-перше, звичайно, те, що для розміщення родичів жертвували, перш за все, Марининими інтересами.

Батьки, як і раніше, спали у своїй кімнаті, а ось Марині доводилося переїжджати на незручний диван у кухню щоразу, як їхня квартира “зазнавала нашестя” гостей.

А це щонайменше на тиждень щомісяця.

Чи треба говорити, що спина дівчинки зі сколіозом «дякую» за таку ночівлю не говорила?

Зрозуміло, що купити нормальний ортопедичний матрац батьки б не змогли, але невже не можна було для гостей придбати якийсь надувний матрац?

Або для Марини взяти хоча б з рук десь розкладне крісло, яке поставити на тій самій кухні замість того чортового продавленого диванчика, після якого вона по три дні не могла розігнутися нормально?

Ах, так, звичайно, грошей не було навіть на такі дрібниці.

А не було цих грошей, бо гостям треба поставити на стіл найкраще. Привітати, шанувати, щоб усе було, як у людей.

Діставався на час візитів кришталь із серванта, ставилися на стіл усі продукти, включаючи відкладений на якесь свято дефіцит.

Скільки разів Марина святкувала день народження з пюре та солоним оселедцем тому, що дефіцитну ковбасу, куплену спеціально до свята, за три дні до цього свята з’їли «дорогі гості»?

Останньою краплею для Марини стала подарована подругою на чотирнадцятиріччя коробка цукерок.

Віддали її Марині за тиждень до свята, бо подруга виїжджала з батьками на відпочинок та привітати у потрібну дату дівчину просто не змогла б.
А Марина замість того, щоб з’їсти солодощі, відразу ж, як зробила б будь-яка нормальна дитина, вирішила відкласти цукерки на своє свято.

Щоб і самій поїсти, і маму з татом почастувати.

Та тільки двох днів не минуло, як ці самі цукерки виставили на стіл черговим гостям, що понаїхали, а Марині навіть батьки не додумалися відкласти хоч по одній цукерці кожного виду, щоб дівчина хоча б спробувала їх!

З першої ж стипендії Марина, що виїхала через рік у технікум, купила собі таку саму коробку і з’їла сама, ні з ким не поділившись.

Тоді ж і вирішила: у житті більше не буде такою «люблячою» та «гостиною» як її батьки.

А потім вона зустріла Олександра, вийшла за нього заміж та народила сина. До того моменту, як Мишкові виповнилося десять років, пара вже купила ділянку і навіть побудувала там придатний для цілорічного проживання будинок.

– Це ж який будинок величезний! – насамперед прокоментували родичі по Марининій лінії.

І марно було пояснювати, що будинок збудований рівно по межі двох ділянок. Що технічно їх сім’ї належить половина цієї «громадини», а другу частину займає сім’я брата чоловіка.

Кожна половина будинку мала свій вхід, комунікації, навіть адреси були різними.

Звичайно, між ділянками залишили хвіртку для того, щоб швидко ходити один до одного в гості, але від цього якихось прав у однієї сім’ї на другу половину будинку не з’явилося.

Але деякі родичі пропускали цю інформацію повз вуха. Щоправда, до Наташі ніхто не насмілювався наскочити в гості, порушивши всі правила, встановлені Олександром та Мариною у їхньому будинку.

Правила ці насправді були простими.

Марина охоче дозволяла нормальним, адекватним людям з-поміж рідні, які приїжджали в їхнє місто у справах або просто на відпочинок, зупинятися в їхньому будинку.

Але лише в кількості не більше трьох осіб (гостьова кімната була розрахована на три спальних місця) та максимум на два тижні.
Більшість родичів цілком влаштовував такий варіант.

Багато Марининих ровесників навіть за своєю ініціативою, приїжджаючи, скидувались грошима на продукти, щоб молоді батьки не годували зайві роти власним коштом.

Багато хто також допомагав по господарству подробиці, а ще – не влаштовував зі свого прибуття ціле шоу, мовляв, розважайте мене.

Багато хто, але не Наташа, яка ще чотири роки тому повідомила «радісну новину» про появу двійнят і про те, що вони всією дуже великою тепер сім’єю хочуть при нагоді відвідати Марину та її чоловіка.

У відповідь Наташі було сказано рішуче і чітке «ні».

Олександру не сподобалася ідея ділити будинок із настільки маленькими дітьми.

Наташу відповідь «вибач, але ми всі тут не помістимося», не задовольнила.
І якщо в попередні чотири роки вона лише докоряла Марину телефоном і розпускала серед рідні чутки про жадібність і негостинність родичів, що «зажралися», то зараз зателефонувала і за фактом повідомила, що вони всією сім’єю з шести чоловік вирішили вшанувати своєю присутністю будинок Марини та Олександра.

Наташа, чоловік, троє дітей і, звичайно ж, Наташина мама – нехай і нерідна по крові, але все ж тітка Марини, мабуть, прихоплена з собою як «важка артилерія».

І спочатку Марина намагалася пояснити двоюрідній сестрі, що ну немає у них місця для розміщення шести людей. Максимум троє – більше просто не влізе.

Ну, добре, четверо, якщо молодших дітей покласти на розкладне крісло.
Можливо, вмістилися б уп’ятьох, якби старшого сина батьки взяли спати до себе.

Але куди подіти маму Наташі, було взагалі неясно?

– Синок твій дорогий міг би й на кухні на дивані поспати, – випалила тоді Наталка.

І Марину прямо пересмикнуло – згадалося відразу, як вона сама ночувала на дивані в кухні, поки «дорогі гості» з комфортом давили подушку на її улюбленому ліжку.

Займали її кімнату, їли все найсмачніше, після чого сім’я до зарплати сиділа на макаронах.

Спогади не залишали до пізнього вечора.

Вже коли Марина сподівалася, що до родички дійде, що нав’язуватися негарно, по хаті пролунав дзвінок у двері.
Потім ще раз, ще й ще.

У камеру домофона нахабно дивилася Наташа. Поруч стояв її чоловік і заспані діти.

Тітка про щось розмовляла з таксистом, а Марина дивилася на це і все намагалася зрозуміти – на що саме розраховують небажані гості.

Пролунав дзвінок телефону: “Мама” – Ну, хто б сумнівався.

– Марино, там Наташа стоїть під вашим будинком, їм потрібно заплатити за таксі та розмістити всіх.

– Ні, мамо, ніхто в нашому будинку не розміститься, особливо ця родина.
Розповідати про пропозицію виселити Мишу з його кімнати Марина не стала б.

Вона й зараз не зрозуміла, взявшись лаяти недбайливу дочку за те, що та не дотримується законів гостинності, що їй, мамі, соромно перед численними родичами…

– Краще б тобі переді мною було соромно, мамо. І за вкрадені в мене цукерки, і за те, що ти мене з моєї кімнати постійно виганяла, – зітхнула Марина і додала номер матері до чорного списку.

На якийсь час, звичайно. Через тиждень, коли мати охолоне, Марина знову спробує з нею поговорити.

Олександр з усмішкою спостерігав те, що відбувається перед домофоном.
Ось зневірилися родичі достукатися і додзвонитися, ось погрозила відеоекрану кулаком Наташа, ось уся родина сіла в таксі та поїхала кудись якомога далі.

Чи готель, чи орендовану квартиру шукати, чи перебирати списки гостинних родичів.

Головне – що тепер і Наталя, і всі інші, до кого ще не дійшло, зрозуміють: непроханий гість гірший за татарина, а правил, встановлених господарями квартири чи будинку, треба дотримуватися, а не сподіватися, що вони постеляться килимком під твої ноги тільки тому, що «так заведено».

Більше не заведено. Не в їхній родині.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу? Чи нормально вчинила Марина стосовно своєї двоюрідної сестри?