Ой, та не хвилююсь я! Маруська ця, просто випадковість в житті мого сина, яка скоро зникне!, – почула я розмову свекрухи. Та з того часу минули вже роки, а ми зі Степаном як були разом, так і залишилися, ще й сина на світ привели. Розлучила нас дорога і важкі заробітки Степана в Польщі. В гості до рідні чоловіка я не рвалася, але того дня, з колядою, ми таки завітали туди, де мене терпіти не могли.

– Марусю, ти точно не хочеш піти до свекра на Святвечір? – запитала сусідка Оксана, коли побачила, як я виношу сміття.

Я лише знизала плечима й сумно усміхнулася. І що я могла сказати? Що мене там ніколи не чекали з радістю, що я завжди відчувала себе чужою у цьому домі? Що я, як і раніше, не можу пробачити тих слів, які одного разу почула від Степанової мами:

– Маруся – це просто випадковість у житті мого сина, яка з часом зникне.

Але все вийшло зовсім інакше.

Того року мій чоловік Степан, який працював у Польщі, дзвонив мені за день до Святвечора.

– Люба, дороги завалило снігом. Я не зможу приїхати. Доведеться провести свято без мене.

Його слова пройшлися по мені холодним вітром. Я дуже чекала на ці свята. Сподівалася, що цього разу все буде інакше. Що ми зберемося родиною, і я не відчуватиму себе зайвою.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти.

– Марусю? Ти чуєш мене?

– Чую, Степане, – тихо сказала я.

– Все буде добре.

Та в душі все клекотіло. Я навіть не знала, чи піду до його батьків. Вони ніколи не запрошували мене особисто. Все завжди вирішував Степан.

– Як я маю туди з’явитися одна? Щоб вони знову дивилися на мене, як на чужу? – шепотіла я до себе, коли розвішувала мокрий одяг.

Мій трирічний син, маленький Тарасик, підбіг до мене і міцно обійняв.

– Мамо, а подаруночки від святого Миколая будуть?

Я посміхнулася крізь сльози.

– Звісно, будуть, мій любий.

Святий вечір настав, а я так і не наважилася піти до свекрів. Вдома все було готове до свята – прикрашена ялинка, стіл зі смачними стравами й навіть подарунки під ялинкою. Але щось все одно було не так. Я почувалася самотньою.

Тарасик тим часом розпаковував подарунки, радіючи новим іграшкам. Його сміх на мить змусив мене забути про смуток.

А потім я почула пісню. Колядники!

На нашій вулиці співали діти з сусідньої школи. Я побачила, як Тарасик з захватом вдивляється у вікно.

– Мамо, давай підемо до них! – вигукнув він.

Я вагалася лише мить.

– Звісно, синку. Одягайся тепліше.

Ми вийшли надвір і приєдналися до гурту. Співали колядки, раділи й жартували. А потім, зовсім несподівано, ноги самі привели нас до будинку свекрів.

Двері відчинила мама Степана. Її обличчя спершу було здивоване, але потім вона побачила Тарасика, який радісно вигукнув:

– Бабусю, ми прийшли!

Я чекала на її холодний погляд чи зневагу, але нічого такого не сталося. Вона посміхнулася.

– Входьте, дітки. Мороз на вулиці.

Незабаром до нас приєднався і свекор. Він обійняв мене за плечі й сказав:

– Ми з мамою тут самі були, як дві старі покинуті тополі. Добре, що ви прийшли. У Святвечір родина має бути разом.

Ці слова торкнулися мого серця.

Того вечора ми багато говорили, сміялися, а коли подзвонив Степан, усі почали змагатися, хто першим його вітатиме.

Після цього вечора щось змінилося. Свекруха стала до мене теплою. Ми почали проводити більше часу разом, а за деякий час вона навіть навчила мене готувати її фірмові вареники.

Ці свята стали для мене справжнім відкриттям. Я зрозуміла, що навіть найскладніші стосунки можна змінити, якщо дати їм шанс.

А як ви ладнаєте зі своїми свекрами чи свекрухою? Поділіться своїми історіями. Можливо, ваша порада стане комусь у пригоді.

Джерело