– Ой що ж ти, Васильку, в прийти йдеш, та ще й до розлученої, аби чужих дітей годувати і на ноги підіймати! Та чи ж своєї хати нема? От знайди собі дівчину без “прицепа”, та й приводь до нас жити! – я сама чула як свекруха говорила все це Василю.

Та було на початку нашого сімейного життя. Живемо ми з чоловіком вже 35 років, є у нас спільна дочка Соломійка і мій старший син Данило від першого шлюбу.

Василь – мій другий чоловік. Розписуватися я з чоловіком не стала, бо вирішила, що другого розлучення і поділу майна не витримаю, надто важке було перше.

Будинок мені батьки допомогли придбати після розлучення з колишнім чоловіком. І Василь прийшов до мене жити, хоч і наперекір своїй матері і проти її волі.

Свекруха мене, м’яко кажучи, недолюблювала все життя, як же, єдиний синочок пішов у примаки, та ще й до жінки з дитиною від першого шлюбу.

Багато років Раїса Богданівна умовляла Василя покинути мене, виставили з дому абсолютно без нічого, з пустими руками, навіть сорочки не дала з собою. Але ми справилися.

І ось зараз ця старенька жінка вже 8 років лежить після в моєму будинку, тобто у “поганої” невістки, і ми разом з чоловіком її доглядаємо.

І я їй не тикаю, що живе вона в юридично чужої їй людини, що доглядає її чужа їй жінка, як вона називала мене в молодості. От вам і життя.

Джерело