– Ти, звичайно, молодець, що  дала їй притулок… але, Ларисо, вона за твоєю спиною таке несе… Ми всі просто в тихому ауті! Я просто не можу тобі не сказати.

Юля збентежено помішувала каву, не дивлячись подрузі у вічі. Лариса хотіла спробувати чорничний чізкейк, але ложка застигла на пів дороги до рота. Її ніби холодною водою облили. Прямо тут, у кафе.

–  Що саме вона каже? – спокійно запитала Лариса, хоч усередині вирувала буря.

– Та багато чого, – Юля зітхнула.

– Що в тебе ремонт, як у гуртожитку. Що меблі – ніби зі смітника, а на кухні – не проштовхнутися. Що ти, мовляв, нечепура, рідко прибираєшся. І ванну, вибач, “відвідуєш через раз”.

–  Ага… – Лариса відвернулася до вікна, намагаючись перетравити отриману інформацію. – Смішно.

–  Вона сказала це при всіх. З такою… радістю. Типу, начебто пожартувала, але всі ж  зрозуміли, що це не жарт.

Лариса підібгала губи. Пригріла змію на грудях, називається.

– Юль, дякую, що сказала, – нарешті видихнула вона.

– Краще знати, ніж не знати.

Юля дивилася на Ларису зі співчуттям. Вона вже набрала повітря в легені, щоб щось додати, але, мабуть, вирішила пощадити чужі почуття.

Коли Лариса вийшла надвір, їй раптом захотілося голосно вилаятися, виплеснути ту злість, що спалахнула всередині.

Дарина її зрадила! У вічі посміхалася, а за спиною підраховувала, скільки разів Лариса миє підлогу, ще й тріпала про це язиком на кожному кроці.

…Вони з Дашею були знайомі понад десять років. Потоваришували ще на другому курсі і навіть продовжили спілкування після отримання дипломів. Ларисі завжди здавалося, що це хоч щось, та значить. Але, зважаючи на все, ні!

Даша брала від життя все. Вічно закохана,  вічно бігає на побачення. Іноді вона зустрічалася з двома-трьома хлопцями одразу і просила Ларису прикрити її.

Та червоніла, але прикривала. Даша легко могла завести розмову з касиром, з таксистом, з офіціантом… Та з ким завгодно, особливо, якщо той має аккаунт у «Телеграм».

–  Знаєш… Спілкуватися –  це не тільки приємно, а й корисно. У мене стільки зв’язків! Тобі б не завадило взяти з мене приклад, – зарозуміло повчала Даша подругу.

– Он, Ванька в банківських справах мастак. Настя – нотаріус, завжди проконсультує. Льошка – на машині підкине, якщо потрібно.

Але Лариса була зовсім іншою: спокійною, яка віддавала перевагу самоті, трохи замкненою. Вона не любила пускати людей у душу, але якщо вже пускала, то з повною віддачею.

Лариса ніколи не збирала шанувальників навколо себе і не зображувала кохання на першому побаченні.

Недарма кажуть, що протилежності притягуються. Вони притягнулися. Не зідзвонювалися щодня, але знали: вони можуть покластися одна на одну. Якщо буде туго, одна могла попросити іншу про допомогу.

Ларисі раптом згадалося, як Даша якось розлучилася з черговим хлопцем. Вона тоді ридала, витираючи сльози рукавами, і мямлила крізь схлипи:

–  От би нам разом жити, без нервів та мужиків! Тільки я, ти, серіали, та ігристе по п’ятницях. А решта… та хай воно все провалиться до біса!

–  Ой, ти так кажеш до першого симпатичного хлопця, – зітхнула Лариса, але все-таки втішала Дашу.

–  Ну, хлопці хлопцями, а з тобою ми вже пройшли вогонь, воду та мідні труби.

Тоді це прозвучало мило, як визнання у міцній дружбі.

А зараз Лариса йшла сірими вечірніми вулицями, марно намагаючись проковтнути грудку в горлі. Даша не намовляла на неї. Перебільшувала, – так. Але частково це все ж таки було правдою.

Так, – у неї меблі з «OLX». Так, – кахлі у ванній дешеві, а килимок болотяного відтінку, бо був за знижкою. Так, –  іноді вона залишає не митий посуд. Бо працює. Тому, що на ній іпотека. Тому, що зараз її життя нагадує біг по колу.

Зате все це її! Кожна пательня, кожний стик на шпалерах. Все це коштувало їй безсонних ночей, підробітків, сліз від нервових зривів та втоми.

А тепер єдина людина, якій вона дозволила увійти в цей простір, сміється з неї за її спиною!

Лариса буквально тонула у розчаруванні. Їй здавалося, що з її серця видерли уламок тієї самої дружби, що була між ними. І ця рана вже не заросте, хіба що зарубцюється.

Вона йшла і думала:

– А з чого, власне, я вирішила, що Даша – подруга, а не просто сусідка?

Попередня поведінка Даші цілком яскраво вказувала на її ставлення до Лариси.

…Минуло трохи більше трьох місяців з того дня, як вона в’їхала. Перед цим вона попрощалася з хлопцем, з яким прожила майже два роки.

Це була важка розлука, з цілою закулісною історією. Паралельні стосунки, інша жінка, зрада…

– Ти уявляєш! Він казав мені, що це була просто колишня. Мені ніколи не подобалося, що він спілкується з нею, але…

– Я думала, я надто ревнива. А виявилося, що я мала рацію… – розповідала Даша, коли вкотре прибігла до Лариси вся в сльозах.

Після цього Дарина залишилася. Спочатку вона попросилася на ночівлю, потім ще на одну, потім – “на тиждень, щоб прийти до тями”. Наступний кордон – «поки  з роботою не налагодиться».

Лариса не заперечувала. Допомогти подрузі в біді – це так природно. Особливо коли в тебе є квартира, а душа все ще наївно вірить у дружбу.

Спочатку все дійсно скидалося на студентські часи: розмови допізна на кухні, сміх, млинці зі згущеним молоком у вихідні. Щоправда, млинці пекла Лариса, а пательня стояла в раковині до вечора понеділка.

Жили вони вдвох, але відчиняла гаманець лише Лариса. Комуналка, інтернет, вода, навіть пакети для сміття… Все це було на ній.

Звичайно, іноді Даша купувала продукти, але переважно для себе: вівсяне молоко, авокадо, злакові батончики. Лариса до цього не торкалася. Та їй і не пропонували.

Говорити про гроші було якось… ніяково. Ну не будеш же ти виставляти рахунок подрузі, якій дала притулок «на деякий час»?

–  Ой, у нас там миючий засіб закінчився… – попереджала Даша. – Я зазирну в крамницю, як на вулицю вийду.

Не зазирне. Лариса вже розуміла ці натяки, але загалом вони її не дратували. Їй було ніяково одній. А тут хтось заварює для неї чай, ділиться плітками, вибирає фільм на вечір.

Так, часом Даша справді дратувала. Вона розкидала косметику та кухлі по всій квартирі, дивилася «Ютуб» допізна, залишала фантики під диванними подушками. Але це було терпимо.

– Господи, навіщо тобі ця іпотека? Ти хоч уявляєш, скільки ти її виплачуватимеш? – спитала Даша одного разу.

–  Якщо працюватиму як зараз, то виплачу всього за п’ять років, – відповіла Лариса, стоячи біля дзеркала і намагаючись замаскувати темні кола під очима.

–  П’ять років! Знаєш, скільки може статися за цей час? А головне – навіщо? Ти ж сама, без сім’ї.

–  Саме так. Вирішувати мої проблеми нікому, а отже, я маю підстрахуватися.

Для Лариси все було просто: вона хотіла мати свій куток в старості. Квартира стала для неї одночасно фортецею та хрестом.

Лариса орала, щоб наблизити момент останнього платежу. Вона вважала, що якщо вона зараз молода і сповнена сил, то треба викластися на повну.

Даша не могла її в цьому зрозуміти. Вона ніколи не жила сама. Поруч із нею завжди хтось був: батьки, хлопці, тітка, сусіди по кімнаті, добрі знайомі.

Даша нагадувала бабку з байки. Працювала не регулярно, проте завжди крутилася серед тих, хто прикриє, заплатить, врятує.

Наприклад, Лариса. Ну, до цього моменту.

Коли вона повернулася додому, подруга з кимось щебетала телефоном. “Може, обговорювала мене”, – майнула думка в голові Лариси. Вона хотіла ковзнути непомітною тінню у ванну, але не встигла. Дарина побачила її.

–  О, ти саме вчасно! Я тут акцію на роли знайшла, давай замовимо? А ще тут фільм вийшов про офісних мучеників. Твоя улюблена тема, – Дарія хихикнула.

У перекладі з її мови це означало «хочу поїсти твоїм коштом і повеселитися». А Ларисі зараз було не до веселощів.

–  Потім, – відмахнулась вона трохи роздратовано. – Я з ніг падаю.

Лариса втомилася настільки сильно, що вирішила розбиратися із цим наступного дня. Даша відчула зміну в настрої подруги і не стала їй дошкуляти.

Ранок суботи видався сірим. Даша пішла рано, не звітуючи. Можливо, на чергове побачення, але Ларисі тепер було байдуже. Вона, в якісь віки, вмилася і поснідала без поспіху, а потім…

Вона дістала з шафи стару сумку і почала збирати речі “подруги”. Складала акуратно, без психів. Тричі перевірила всю квартиру на предмет дрібниць, що залишилися, щоб їй потім не пред’явили.

Сумку Лариса виставила до тамбуру і зачинила двері.

За пів години заскреготів замок. Даша намагалася зайти усередину. Потім пролунав дзвінок у двері. А потім вона зателефонувала.

–  Ларисо, ти де? – Невпевнено почала Даша. – Я двері відчинити не можу.

– Тому що з мене вистачить гостей! Твої речі я зібрала, пошукай очима. Сумку можеш не повертати.

Повисла тиша. Така буває перед бурею.

– У сенсі? Не зрозуміла! Ти з глузду з’їхала?! Куди я піду?

–  Кудись, де щодня миють підлогу. Або  купи своє. Там наводитимеш порядки стільки, скільки душі завгодно.

–  Та ти просто зла, самотня щуриха! Я всім розповім, яка у тебе жерсть! У тебе там нема чим дихати!

–  Та я вже чула, – перервала її Лариса. – Чого ж ти не казала мені це, доки я все оплачувала, піцею тебе пригощала, готувала на нас двох? Скромниця наша!

–  Ой, ще й хлібом дорікає! Не знала, що ти така дріб’язкова!

–  Знаєш, легко та зручно говорити, коли ти на цей хліб не заробляєш!

– Ой, ну ясно все з тобою! Бувай!

Даша кинула слухавку. Лариса посміхнулася і подумки побажала їй удачі в пошуку нової шиї.

За кілька днів у особисті написала Юля.

–  Слухай, а ти Дашку вигнала, чи що? Вона тут до мене напрошувалася. Писала ще, мовляв, у тебе там сказ жіночих органів без чоловіка почався.

–  Вигнала, звісно. Нехай шукає іншу недолугу, – відповіла Лариса.

–  Ну, я їй одразу відмовила, ще й інших акуратно попередила, про всяк випадок, щоб не навішали на себе проблем. Та й загалом, щоб уявляли, хто в них про допомогу просить!

Лариса не відповіла, але відчула полегшення. Якщо раніше вона ще замислювалася про те, чи не вчинила вона, як остання негідниця, то зараз всі сумніви розвіялися.

У її квартирі знову стало  тихо, але тепер ця тиша не тиснула. Знову можна було спокійно приймати ванну, не побоюючись, що хтось потурбує.

Можна було ввімкнути музику і потанцювати, не спотикаючись об кинуті чужі капці. Можна було не замовляти суші за «вигідною акцією».

Увечері Лариса сиділа на кухні з кухлем чаю та книгою. Іноді вона дивилася у вікно на тьмяне світло ліхтаря та ліниві силуети перехожих. Нині їй було добре одній.

Даша, напевно, знайде, де жити. Такі люди ніколи не бувають самі. Але Лариси це вже не стосувалося. Вона навчилася говорити «ні» і сприймала те, що сталося, як корисний життєвий урок.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки